Об’єднання Словом

img_v-straikЛюбов ГОЛОТА

Вітаю Вас, дорогі читачі!
Багато хто з нас пам’ятає чвертьсторічної давності передовиці в газетах про “солідарність трудящих усього світу”, “мир, труд, май”, весну, яка обіцяє колгоспникам небувалі врожаї…
Бадьоро-награна тональність закликів і лозунгів давно не в моді — не тільки тому, що тепер так не пишуть. Совість не дозволяє. Бо щойно билися в груди сльози і гріх Чорнобиля. Бо в Дніпропетровську, на центральній магістралі міста, пролунала серія вибухів, у результаті яких постраждали три десятки людей, серед яких підлітки і діти. Що за цим терактом? Звироднілість тих, хто цинічно замірився на людські життя, твердо знаючи, що постраждають громадяни, яких називають пересічними, ті які залишаться безіменними жертвами. В дніпропетровських лікарнях лежать безіменні поранені, які навряд чи причетні до світу бізнесу, політики, злочинних угруповань. Просто люди, які йшли по Привокзальній площі, поверталися з парку Глоби, поспішали на денний кіносеанс. Але їх серед білого дня вибрали мішенями, аби посіяти біль, смерть, страх у великому місті, аби той страх, наче радіоактивна хмара, поширився над усією Україною. Хотілося б вірити, що злочинців буде викрито й покарано. Але вже сьогодні влада зобов’язана попросити вибачення і в потерпілих, і в дніпропетровців, і в українського народу. Бо дніпропетровський теракт — це виклик Україні, а не режимові Януковича чи опозиції. В нашій недавній історії є гарячковита ленінська фраза 1905 року: “В Катеринославе льется кровь и строятся баррикады” — сигнал про те, що на народній крові можна заробити політичні дивіденди. Політики ніколи не втрачають нагоди використати нестабільність.
Повернімося в день сьогоднішній. Цитую: “Сучасна Україна — це “острів доктора Моро” і “1984” Орвелла в одному флаконі. Нам змінюють групу крові, ревізують ДНК, роблять із нас націю лузерів — без історичної пам’яті, без національної гідності, без позитивної економічної перспективи та європейського майбутнього”. Ця цитата з інтерв’ю Ю. В. Тимошенко, надрукованого в числі 15 газети “Дзеркало тижня” (21—27 квітня 2012 року). Ув’язнена опозиціонерка, попри всі тюремні випробування (принагідно згадаймо Ю. Луценка, Г. Філіпчука, інших політичних в’язнів), дійшла чіткого висновку щодо “необхідності вироблення об’єднавчої ІДЕЇ для нації, для всіх громадян, для демократичних політиків, представників громадянського суспільства, для молоді та для мудрих людей, для середнього класу та великого бізнесу, для тих, хто хоче працювати і бути щасливим не в приймах, а на своїй рідній землі. Так, ми можемо виграти ще кілька революцій “проти”, але важливіше мати головну мотивацію “за” (там же, “ДТ”, ч. 15).
Як на мене, для багатьох українців ця мотивація була і є одна — Україна, її питомо національні цінності. Але, на жаль, від самої “перестройки” воювали не за Україну та її державні цінності, а за владу. Апофеоз війн “проти” — “противсіхи” і нинішня влада.
Те, що зараз відбувається з Юлією Володимирівною — результат війни проти політичних супротивників (з національно-демократичного табору — також). Нині Ю. Тимошенко кличе до об’єднання опозиційні сили, кожна з яких має свою політичну програму, але поки що об’єднання відбувається не на формулюванні чітких соціальних і національних орієнтирів для суспільства, а на протистоянні Партії регіонів, що само собою не приведе до значного виграшу на виборах. Нинішня влада воює проти свободи слова, проти Конституції, проти громадянського суспільства. Очевидно, що в цій війні не буде переможців, та й самій війні не видно кінця. Переможців не судять, але переможці судять переможених, запроторюючи їх у в’язницю під мантри про справедливість і законність, про демократію.
Юлія Тимошенко воювала не лише з Віктором Януковичем, а й Віктором Ющенком — змагалася й проти тих цінностей, які він обстоював. Скільки кпинів ми чули на тему “трипільських черепків”, — і це чи не найм’якший із політичних дотепів! А саме ж на тих черепках — перші літери з абетки історичної пам’яті; чув народ і про те, що занадто Президент захоплюється минувшиною — а чи не Батурин та Геноциди проти українців внесли зміни в національне ДНК? “Маленький українець” втомився від політичних ристалищ, але народ усе ще вірить в об’єднавчу силу національних кольорів, які домінували на початку дев’яностих. Згодом державні знамена лише поодиноко маяли навіть в опрапорених мітингах біля пам’ятника Тарасові Шевченку — претенденти на владу сповідують магію політичних технологій, в арсеналі яких нема слова “народ”.
Сьогоднішня опозиція шукає авторитетних імен — своєрідного морального фільтра для виборчих списків. Але, як свідчить життя, всевидяче око — це Всевишній. Навіть до найвищих, найвизнаніших суспільством авторитетів громада починає, як правило, дослухатися в гіркі дні поразок і розчарувань, а довіряється Богові. “Бог і Україна — понад усе!” — хіба застаріла ця ідея сьогодні?!
Годі говорити про вчасно почуті виважені голоси професіоналів. І то в будь-якій галузі, в малому й великому. Ось приклад, який у мене, як-то кажуть, під рукою, “на злобу дня”. Майже рік тому, 1 липня 2011 року наш тижневик “Слово Просвіти” надрукував гостру полемічну статтю “Кіна не буде?”. Автор — прозаїк і кіносценарист Василь Трубай неоднозначно застерігав: у мережі гуляє сценарій, за яким готується постановка фільму про футбольний матч 1942 року німецьких фашистів із динамівцями. У задуму — явний українофобський акцент. Що не українець — то антисеміт і колаборант, вишиванка — ознака зрадника, хліб на вишитому рушнику в клозеті і т. ін. Зараз цей фільм під назвою “Матч” вийшов (мабуть, до Дня Перемоги) у прокат. І його намагаються зупинити — чи розпіарити — хто як може. Рік тому, коли це справді було б можливим, на переконливу статтю Василя Трубая ніхто й не обізвався. Жодного відгуку — ні від кінематографістів, ні від артистів, ні від політиків… І не тільки тому, що “Слово Просвіти” не належить до улюблених видань гламурних європеїзованих патріотів і владців, “моральних авторитетів”. Застереження Василя Трубая не було почуте, бо владці й претенденти на владу глухнуть раз і назавжди, коли йдеться про голоси з глибинки народу. Для них він поділений на тих, хто “за” і тих, хто “проти”. Політичні війни давно вже стали війнами електоральними. Їхні маршали й генерали поділили Україну на регіони, увели в обіг словечка й звороти на кшталт “нацики”, “національно стурбовані”, “манкурти”, “піпл схаває”, “в этой стране”. Врешті, зробили напівлегальними почуття патріотизму й відкинули потребу національної самоідентифікації, хоч європейська демократія їх не заперечує…
Аби читачі не сушили собі голови щодо моєї позиції, скажу про це сама. Від часів редакторської співпраці з Юрієм Герасимовичем Іллєнком я вірю в його свободівську ідею і в написане ним про свій роман “Доповідна Апостолові Петру” як визначення письменницької і громадянської позиції: “В “Доповідній” я лише, як пластичний хірург, знімав шар за шаром ті письмена, ті нашарування, щоб не ушкодити, не приведи Господи, нижчих текстів, аж поки не дістався до сакрального: “Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Бог був Словом…” А ще Юрій Герасимович, аналізуючи всі сьогочасні політичні сценарії, як досвідчений режисер казав, що “Енергії екрана і енергії глядацького залу зіткнуться і постане фільм. Сильний енергетичний фільм, ніби професійно заміноване поле — перейти і не підірватися не зможе ніхто… ті вибухи… називаються катарсисами, якщо ж по-нашому — очищеннями. Митець, що вміє створювати катарсиси, подібний до сажотруса, того що прочищає зашлаковані димарі душ”. (“Доповідна Апостолові Петру”, т. 2). Здається, сьогодні час очищення, про який писав Юрій Іллєнко, настав. Думаю, що “глядачі” і ті, що на політичному екрані — на спільному замінованому полі: “перейти і не підірватися не зможе ніхто”. Зашлаковані політиками українські легені може прочистити лише Українське Слово-ІДЕЯ, з його сакральною об’єднавчою силою.
Це травневе число нашого “Слова Просвіти” ми віддаємо письменникам. Тим, хто царствує в Слові, живе Словом, ним сповідається і ним сподівається. Вчитайтеся в їхні послання, шукаючи співзвучних, а не політичних барв — шукайте себе в Слові, а Слово — в собі. Врешті, українські моральні авторитети завжди об’єднувалися Українським Словом, а народ завжди беріг його у собі і себе у ньому.

Дорогі читачі!
Цей випуск “Слова Просвіти” створено письменниками: Віталієм Абліцовим, Володимиром Базилевським, Володимиром Бровченком, Василем Голобородьком, Марією Гуменюк, Іваном Драчем, Миколою Жулинським, Богданом Залізняком, Віктором Костюченком, Тетяною Майданович, Наталкою Поклад, Тамарою Севернюк, Богданом Чепурком.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment