Провальний десант

Віктор КОСТЮЧЕНКО

62 роки тому, в квітні 1950-го, велика й поважна група письменників із Києва відвідала Львів. До неї входили Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Андрій Малишко, Натан Рибак, Остап Вишня, Леонід Новиченко, Любомир Дмитерко, Платон Воронько, Степан Олійник. У Львові тоді перебував заступник Голови Ради Міністрів УРСР Д. З. Мануїльський. Можна думати, що й формування такого потужного письменницького десанту відбулося не без його участі.
У західних областях України тоді було неспокійно: тривала боротьба ОУН—УПА проти радянської влади. Виконувався й перевиконувався план заслання місцевих мешканців до Сибіру. На жорсткому контролі були плани-рознарядки мобілізації юнаків і дівчат на відбудову шахт Донбасу, переселення до Криму на освоєння земель, що донедавна були у володінні депортованих татар, відрахування студентів із вищих навчальних закладів за підозрою в антирадянських настроях, переселення селян із хуторів у села, закриття церков, організація колгоспів тощо.
Незважаючи на відмінні політичні та соціально-психологічні особливості (землі Західної України були приєднані до Радянської України лише 1939 року), технології радянізації були тут ті самі, що й у 20-ті роки в Східній Україні — силою впокорити людей.
У партійно-радянських кабінетах створюється образ націоналіста-бандерівця. Ідеологія українського націоналізму оголошується ворожою своєму ж українському народу. Такого ще не знали національні ідеології. Ні польський, ні фінський, ні націоналізм наших сусідів-росіян, і жоден інший не був і не є ворожим власному народові.
Проти повстанських загонів було кинуто війська, техніку. А скільки загинуло людей, лише запідозрених у зв’язках із бандерівцями, в антирадянських настроях, у небажанні вступати до колгоспу тощо. Усі культурно-мистецькі, освітні центри українців, що функціонували за кордоном, було оголошено націоналістичними смітниками, а їхні друковані органи — націоналістичними рептильками. Світ не знає таких країн, щоб так відцуралися від діаспори — своїх людей у різних куточках землі.
Додаткова хвиля репресій охопила Львівщину після вбивства письменника Ярослава Галана, що сталося 25 жовтня 1949 року.
У Києві одна за одною виходять постанови ЦК КП(б) України про помилки націоналістичного плану в підручниках з історії української літератури, історії України, переглядаються репертуари театрів. Прискіпливо цензуруються журнали “Вітчизна”, “Дніпро”, “Радянський Львів”, “Українська література”. Бібліотеки західних міст звільняють від книжок націоналістичного змісту.
Робилося все, аби довести ущербність українського народу.
Вірний сталінець, перший секретар ЦК КП(б)У М. С. Хрущов на нарадах, які проводив у Західній Україні, не шкодував чорних фарб для змалювання образу націоналіста-бандита. Не добирав слів і висловів: “…або шибениця, або дорога до Сибіру”; “засилати ще багатьох треба, землі у нас багато”. Та й про партійних активістів, які тут наражалися на небезпеку, а то й гинули, не знаходилося у нього добрих слів: “Комуністи, які не зуміли згуртувати навколо себе актив, не можуть захистити своє життя і гинуть, — чорт з ними, туди їм дорога”.
У самому Львові йде посилена русифікація. Обласна газета “Львовская правда” виходить російською мовою. Навіть лояльні до нової влади митці обурені. Ірина Вільде пише Сталіну листа українською мовою, протестуючи проти політики асиміляції української нації.
В обласних газетах переважають теми “за суцільну колективізацію” і підготовки до виборів у Верховну Раду СРСР.
Ось у таких умовах (сказати б, підвищеної небезпеки) письменницький десант опинився у Львові.
Письменники виступили у Львові, Жовкві, Сокалі, Городку, Дрогобичі. Зустрічі відбувалися за звичним тоді сценарієм, їх організували без “незручних” запитань і дискусій. В оперному театрі зібрали кращих учнів. У будинку партосвіти — робітників-стахановців. А ще десь — передовиків колгоспного виробництва, студентів тощо.
Після зустрічей, у кулуарах, відбувалося обговорення почутого й побаченого. І, як звичайно, в потрібному місці були недремні державні очі й вуха. Із тих скупих повідомлень складали доповідну на ім’я секретаря ЦК КП(б)У І. Д. Назаренка “Про реагування викладацького складу і студентів вищих учбових закладів на приїзд у м. Львів письменників України”. Серед інших наводяться і такі риторичні запитання, небажані висновки-констатації: “Чому всі вони читали свої твори тільки ті, в яких вихваляється вождь народів?”, “відчувається, що їхня творчість міцно вкладена в політичні рамки”, “українських письменників прислали в Західну Україну заманювати людей у колгоспи”…
У цих побіжних заувагах дана оцінка не лише тим, хто виступав, а й усій тенденційній літературі.
Очевидно, ідейний запал цього заходу не дав очікуваних наслідків, тому письменницький десант у Львів і не мав широкого розголосу. Звичайна подія. Партія ж посилала тоді письменників на заводи, шахти, фабрики, у колгоспи, на будови п’ятирічки для “вивчення життя”. І ця поїздка, мовляв, нічим не вирізняється з-поміж інших.
Невже й справді рядова подія? А як же “калібр”, добір за популярністю її учасників? Та і як сприйняли вони все це дійство, свою роль у ньому?
Першим спробував сформулювати мету приїзду до Львова критикований владою “буржуазний націоналіст” Максим Рильський: “Ми приїхали до вас у Львів зміцнювати радянську владу”.
Йому категорично заперечив Володимир Сосюра, якого через рік також занесуть до реєстру буржуазних націоналістів: “А я ось не впевнений в цьому. Нас просто провітрюють, щоб ми не засиділись у Києві, не обросли мохом, ось нас сюди і привезли. Ми тут п’янствуємо і дебоширимо, цим ми не зміцнюємо радянську владу, а навіть навпаки. Найскромніший серед нас — це Павло Тичина, він зміцнював би, якби розуміли його читачі”.
Щодо доцільності поїздки нібито не мав жодних сумнівів Остап Вишня, який нещодавно повернувся після десятирічного заслання, але організацію її він теж розкритикував: “Західні області України переживають зараз наш 1929 рік. Селян женуть у колгоспи, а вони ідуть і оглядаються на ліс, американського дядюшку. Ми приїхали сюди, щоб полегшити їм перехід на нову форму господарювання, читаєм їм, смішимо їх, підносимо патріотичний дух. Так, мені здається, ми повинні робити. Але мені здається, що погано зробив (ім’я секретаря ЦК КП(б)У) (Так у тексті. — В. К.), що пригнав нас сюди цілий табун. Уявляєте, виїдемо у колгоспи Львівщини, покажемо себе ситими, одягнутими, вихоленими, п’яними, а селяни подумають “ось вони, нові пани” та ще й сміються нашою мовою. Нас слід було возити, але в одиночку, а не всіх. На тлі галичан ми виглядаємо дійсно панами, радянською буржуазією, різко відрізняємося зовні від маси селянства”.
Несподівано в атаку на владу пішов поміркований, як правило, Степан Олійник, зачепивши при цьому дуже болючу для західних областей проблему: “Возять нас як звірів на показ, серед нас є вже музейні експонати, може, їх і треба привозити, а більше всього ми їздимо для високої політики. Ми зміцнюємо місто Львів як українське місто. Справа в тому, що у вас українська мова стала вже іноземною мовою. Сюди приїхала різна сволота і все “чтокає” та “какає” і цим русифікує населення. Ось ми і збиваємо спесь з цих зарвавшихся великодержавних націоналістів. Крім того, ми показуємо, що Україна — це не тільки географічне поняття, а що вона самостійна і має багату культуру і літературу. Ми показуємо, що українська література сильна, могутня і цим роззброюємо агітацію бандерівців і їхніх американських господарів. Правий Володька Сосюра, що ми почуваємо себе гостями і п’янствуємо, дебоширимо, і цим показуємо, що ми знать, багаті, а тим часом народ в масі заздрить нам і злиться” (ЦДА ГО України, Ф. 1. — Опис 24. — Спр. 15).
Отак критично й самокритично… Їм запропонували (точніше, напевно, наказали) поїхати — і поїхали. Та хіба можна когось переконати в тому, у чому і сам сумніваєшся або що заперечуєш? Хіба можна надихнутися неправдою? Кого зворушить висловлене не від щирого серця?
Панегіричний характер літературно-мистецьких творів за часів соцреалізму насаджувався офіційною пропагандою, освітянськими підручниками і посібниками, піонерсько-комсомольськими догмами, партійними шаблонами. Часто (особливо в Україні) пісня про Сталіна або вірш на його ім’я рятували автора від тюрми і заслання. А населення Західної України, що не знало такого поклоніння вождеві, звісно, дивувалося зливі словес, які вихваляли Сталіна. У регіоні, де впродовж стількох років лилася кров за самостійну Україну, жахливим дисонансом на тлі братовбивчої війни звучали слова хвали:

Уклоняємось наперед
Ранішньому сонечку
І всенькому військові
Кревно-радянському.
Та ще низенько вклоняємось
Великому отцеві
Йосифу Сталіну
За наше визволення.
(Українська література. Х клас, 1948 рік)

І таке змушували вчити дітей, чиї брати, сестри, батьки, матері були або вбиті, або вивезені до Сибіру…
За допомогою подібних до згаданого “письменницького десанту” заходів до ідеологічної обробки народу влада намагалася залучити найталановитіших митців. І ті, не маючи права відмовитись, погоджувалися, але, схоже виконували завдання абияк, формально, і, боячись бути зовсім відвертими навіть із друзями, заливали часом власне сумління горілкою…
Словом, той письменницький десант 1950 року був приречений на провал.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment