Благословення грядущому дню

Сергій І. ТКАЧЕНКО,
лавреат Міжнародної премії ім. В.Винниченка (США)

Дорогий мій друже, брате Саваофе,
В хмарі твого чуба — сніговиці пух.
А ти все мережиш чорноброві строфи
Так, що аж у грудях затерпає дух.

Такими словами розпочав колись свій вірш-присвяту Володимиру Бровченку його побратим по перу Григорій Булах і не помилився: ще недавно, здається, я читав пройняту підсумковими фінальними мотивами збірку В. Бровченка “Завтра прийду”, а вже у моїх руках нова його книга, що має промовисту назву “Благословися, день грядущий”.
Пам’ятаючи журливі, часом навіть апокаліптичні настрої попередньої книги поета, я з певною пересторогою відкривав нову його збірку, боячись прочитати в ній чергову порцію “плачів Єремії”, що останнім часом стали характерною прикметою книг і статей багатьох наших письменників, і не тільки похилого віку.
Звичайно, журливі теми час од часу прориваються у поета, — а куди від них дінешся, коли домашні новини нерідко скидаються на депеші з фронту, де хід боїв з дедалі нахабніючим агресором не дає, на жаль, підстав до оптимізму: “На дух вкраїнський подають кодолу”, “Круки сидять на вкраїнському древі”, “Страждає люд, шаліють тимчасовці”, “З телека знов завойовник нахабно рече”, “Бутурліни приїхали до нас”.
Та в новій збірці подібний розпачливий мінор не домінуючий. У ній виразно звучить тема спокійної, майже біблійної впевненості у власній правоті, яку поет формулює таким чином: “Я до вас у Слові повернусь”. В одному з віршів він пише про зустріч зі Святим Миколаєм, коли вони “подивились один одному у вічі” і поет попросив його йти між люди і зігрівати їх “в жаскі холоди”. Звісно, йшлося не лише про природні зимові холоднечі. Поет переконаний:  хоч би що там було, “Святий вечір прийде”, хоч і знає, що “Вкраїні знов далеко до мети”. Свою позицію він декларує чітко і безкомпромісно:

Поки ходжу по своїй землі, —
Не надійтесь! — не буду мовчати.
Проти вас, знавіснілі загарбники злі,
Отче слово поставлю на чати.

У досить несподіваному форматі прозвучала в новій книжці органічна для творчості В. Бровченка шевченківська тема — в авторському перекладі уривка з поеми казахського поета Хаміда Єргалієва “Мій земляк”. Тараса Шеченка, якому казахи на прощання дарують свій національний музичний інструмент кобиз (кобзу!), цей казахський поет називає — “наш богоборець Кобзар”. Думками туркменського поета Аннаберди Атабаєва, для якого найбільшою святинею також є “рідний степ”, В. Бровченко передає свій нинішній тривожний душевний стан: “Шукаєш слів і не знаходиш слова, // Навколо столу ходиш знов і знову”. Його ж рядками — у власному українськомовному перекладі — він окреслює свої духовні пошуки: “Є хаос первозданний — // Тільки звук. // А слово де?”.
Вельми знаковою видається мені та обставина, що свою нову книгу В. Бровченко завершує першою главою зі свого роману у віршах “Мамай і Зоряний чоловік”, який він давно виношує у задумах, та, як зізнається, за житейським виром усе ніяк не вистачало духу і сил, аби здійснити. Під “Зоряним чоловіком” поет має на увазі Юрія Кондратюка (О. Г. Шаргея), який на початку 20-х років минулого століття жив у поетовій Малій Висці, вже тоді потай у своїй землянці розробляючи плани польоту на Місяць.
В інтродуктивній главі цього віршованого роману йдеться про Козака Мамая, який приблукав зі своїм нерозлучним Коником у маловищанські степові краї якраз у ті роки, коли вже “…низами і горою // Повідзвеніли кулі та шаблі”, але — “Іще в байраках ворушились тіні // Відлуння братовбивчої війни”. Після кривавих потрясінь, зумовлених зовнішньою агресією та внутрішніми чварами, країна поволі приходила до тями і заліковувала рани:

Відвихрились за обрії тачанки,
Не доганяв ніхто і не тікав.
На білому причілку степівчанка
Вцілілого чекала вояка.

Козак Мамай виступає як народний оборонець, якому доводилося не лише грати на кобзі, а й “шаблею служити”. Змальовуючи його портрет, поет з-поміж звичних атрибутів — “люлечки”, “шаблюки”, “мушкета”, “порохівниці” і “карафи” — не забуває назвати також — “каламаря”, “папір” і “перо”. Важливі деталі, якщо врахувати, що “Мандрує він з історії народу, // Як невмируща мисль, в будущину. // Як невситима спрага правди й волі… // Стожильність наша, мудрість, доброта”.
В останніх рядках вступної глави Козак Мамай, заїхавши в той двір, де у своїй землянці “мудрував” Зоряний чоловік, побачив світло, що “струміло” з-під землі “у просторінь небес”. Світло, до якого Козак зі своїм Конем мали “вищий пієтет”. Мандрівники лишень “заглянули під ляду”, а що вони там побачили — поет не говорить, зазначаючи, що “першій главці надійшов кінець” і що розпочинається “мамаїада”.
Такий інтригуючий початок роману у віршах, на якому завершується нова поетична збірка В. Бровченка, нагадав мені не менш інтригуючий фінал ще однієї епопеї про ще одного нашого напівлітературного/напівдокументального героя. Ідеться про холодноярського отамана Чорного Ворона з однойменного роману у прозі Василя Шкляра, пригоди якого також завершуються на тому, що він, тікаючи від переслідувачів, зникає в монастирському підвалі, “замуровуючи” гранатами вхід до тієї таємної криївки.
Ми не знаємо, яким постане в наступних главах роману В. Бровченка його Козак Мамай, однак знаємо, яким постав у попередніх главах роману В. Шкляра його Чорний Ворон. Спільним для творів обох письменників є мотив підземелля, звідки “повіє огонь новий” і “світ правди засвітить”. Тема підпілля, що завжди була присутньою у нашому житті упродовж усієї насильницької історії, раптом набуває нової гостроти й актуальності. Знову все — як у темні часи катакомб? Знову все — як у дикі віки Орди?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment