Чільний представник українського модернізму в сучасному письменстві народився 26 серпня 1949 року в с. Осівці Бучацького району Тернопільської області. Поезія Богдана Чепурка — образно формулятивна й потужно заряджена позитивною енергетикою та світлоносністю.
* * *
Обновився образ. Спить мала дитина.
Схлипнуть Божі ризи. Стежка заросте.
Там Петровий камінь
царство нам відчинить
Й перекотиполем понесеться в степ.
Заспіває вітер в зайчиковім вусі.
Світиться криївка в крапельці роси.
Сниться Бог предвічний
зв’язковій Марусі.
Впокоївсь під серцем незачатий син.
Ніч і день
Тоне час — у беззвучність і спокій,
У божественний рай молодий…
В час такий в Шлях Чумацький стоокий
Не ходи, не ходи, не ходи!
Але що нам слова застережень —
Ми народжені з Молока
Того часу, що Богу належить,
Того дня, що летить, як ріка.
Сурми клич — поспішай за добою!
Втиште голос: мовчіть до небес…
З краю в край ми підемо з тобою.
Ми підем. Ми підем. Ми підем.
В тихоясні і зорі, і води —
В шелестіння вишень і пісень…
І підуть з нами люди й народи:
Ніч і день, ніч і день, ніч і день.
* * *
Глибока північ. Порохи
Піднялись до верхів’я Слова.
На мить одну здригнулися віки —
І знову безгоміння пише повість.
Втрамбується опалий пил доріг…
В опалі всі: й давно на землю впалі,
І ті, хто відпочити в землю ліг,
І ті, що в любощах повіялися в праліс.
Прадавній сон розписує думки —
На куполі стремлінь впирається у стелю…
Лягають в ніч нові й нові зірки —
Між русла доль, й на берегах ріки,
Що в небесах тече до янголових келій.
Ніч вість несе, розвиднюється день.
Розплющить око предковічну тайну.
Й небесну синь прониже сто пісень
Про гін життя в глибинах життєдайних.
* * *
Спиває місяць срібло зір.
Глаголить глід: гляди й не бійся…
Народжується перший вірш
Із давніх мітів праарійських.
З вогню розквітлого струмить
Мелодія дзвінкого щастя.
Здригнеться вечір… Й водномить
Закаменіє в снах квітчастих.
Над Бугом божичі лягли
Спочити до приходу Бога.
До глею хилиться полин —
Сльозу торкає відвологлу.
Гірчить Руїна крізь туман.
Мовчить гарман на всю Вкраїну.
Співає тихоплинний Сян.
Дніпро бурунить кров кармінну.
У ніжних заводях лягла
Пломінна тиша вечорова.
Живі схилились край стола.
Говорить з мертвими діброва.
Веснянка
Сніг потахає в слід лисиці.
Весна уткнулась сонцем в губи.
Запахло поле. Срібна птиця
Останнє пір’я з неба губить.
Холодна вогкість день купає —
Повіє вітер з-над потоку…
В одну хвилину срібна пані
Майне душею в степ широкий.
Й задріботить озиминою
Дівча — легеньке, як повітря…
Й Еней зустрінеться із Ноєм
В ковчезі, зітканім зі світла.
І попливуть на ясні зорі,
На тихі води, в край веселий —
Шукати юнок гострозорих,
Купати в сонці яру зелень.
Ярила Ор старий покличе —
Кружляти в танці українок…
Й дружки пірнуть у ліс, як в звичай,
Зривати на вінок барвінок
Сузір’я з дів — що як зірниці —
Веснянки в’ють на оболоні…
Крадуть їх хлопці поодинці —
На золотих, мов сонце, конях.
Дерево бажань
Замела по очі хуртовина сонця
Білим світлом світу луговий розмай.
На маленьку цятку божий день потоншав.
Відцвітають квіти. Зажмурився гай.
Скоро все покриє золота Покрова,
Опадуть горішки в золоту траву.
Облетить на землю листя яворове.
Зловить сіра пташка мушку ще живу.
Буде день клонитись в негусту ліщину.
Бог розпише світло на сто тисяч миль.
Й всяк знайде для себе
сто одну причину —
В ніч покласти сонце й погасити день.
Знову сяє зірка з рожденного сяйва.
Знов життя обняло всесвіту спіраль.
Розпашілась в грудях
мого серця мальва —
Вдарить кров розквітла в дерево бажань.
* * *
коли ти вилиєшся в простір,
весно спресованого часу,
і бруньки вибухнуть, як постріл,
і встелять землю хвилі рясту,
й зазеленіє світ широкий
на всі околи великодні,
і вглибне спокій у неспокій,
і вдарить в небо грім мелодій —
тоді із того й цього світу
зійдуться в гурт пісні, як діти,
і в хвилях молодого вітру
заграє ще молодший вітер,
і день погідно розпогодить
обличчя вод в обіймах ряски,
й відкриє задум нам господній
зелений гай — розквітлий наскрізь.
Наречена стоїть в головах
Зашуміли ліси. Заридали високі берези.
Захиталась у радості віт
білокорого щастя пора.
Не тривож юну рань,
що протне твої груди, як леза,
Вже летять вороні —
наречена стоїть у двора.
Гей дружино моя —
Вій підніме й опустить повіки.
Нераховану рать проковтне
надвечірня імла.
Ми приходимо раз.
І відходим, відходим навіки.
Бризне кров з-під пера —
наречена стоїть край стола.
Заридали ліси. Зашуміли високі берези.
Все пройде, як вода,
відганяючи тугу і страх.
Гей землице свята,
пригорни мою чисту одежу…
Гей дружино моя —
наречена стоїть в головах!
* * *
Так поволі дерева ростуть,
Углибають у небо вітри —
Не забудь, не забудь, не забудь…
Говори. Говори. Говори.
Знову я. Знову ти. Знову ніч
Залягла у глибокі поля.
Три зорі некаштанових свіч
Не горять, не горять, не горять.
Розшумілись у безвіч віки.
Впало сонце за сиву зорю.
Знову день говіркий, говіркий.
Говорю. Говорю. Говорю.
* * *
Дух води, як пісня, заливає
Аж по обрій сяйво піднебесь…
Я ще є, а вже мене немає –
День новий у полум’ї займивсь.
Ляскають петрові батоги.
Стеляться думки траву зруділу пасти.
Вдягнеться душа в сорочку з рясту.
Кров’ю цівкає калина із могил.
* * *
Ой на горі огонь горить:
з космічних субмарин
Летить життя нам в літо кучеряве.
Герань вже відцвіла над прірвою. І трави
Встеляють схили ніжних верховин.
Повився вздовж стежини
подорожник в даль нестримну.
Тремтять оновлені ялиці
на мелодіях світання…
І в цю, надхненну світлом
тисяч сонць, хвилину
Знов цвіт співає
про солодку дрож кохання.
* * *
Гучать гучки. Стошумне розмаїття
Дзюрчить струмками, жебонить стооко.
Потоки вод спадають, й ті високі стоки
Розкручують роки й тисячоліття.
Летить ріка свідомості крізь нас –
У нескінченності струмить
і над-, і підсвідомість.
Дозріла у душі божественна готовність
Позасвідомістю оновлювати час.
Сузір’я зір, і рос, і рас духовні ризи
Торкають кров і пісню раз у раз.
Й обніме радість нас, і світло боже бризне
На душ людських святий іконостас…
* * *
Рельєф України — як думка — глибокий.
Вдивляється в обрій Шевченкове Око.
Розверзлася Слова заверстана Книга.
Врізаються в душі вулканів недвиги.
Розкраяли кручі — і серцю не жалко! —
Долоні чорноземів на кавалки.
Дозріла надія на плесі дунаїв,
Що й серце вкраїнське
Бог плугом розкрає.
Ярами — Червоним,
Святим і Холодним —
До крові вглибається голос Господній.
На Канівських кручах,
на Київських горах —
Бог-Батько із Сином розп’ятим говорить.
* * *
Замурована Полтва проспектом Свободи.
В Боже вухо шепоче тихий стогін води…
Б’ється в мури похмурі,
між камінь колобродить,
Виривається з пащі століть і годин.
Затамований подих підземного русла
Чують леви і люди крізь ночі і дні.
Кров джерельна
потоку задихнулась, загусла.
Зорі в небі не знають —
риби плачуть чи ні.
Полтво, Полтво — Полтаво неслави,
Закували навіки. Зацькують і Дніпро…
Б’є годинник на ратуші.
Козака обезглавлять.
Витре кат із Підкови ще не висохлу кров.
* * *
Лопоче п’ятами душа
у віртуальних ружах —
Бузок божественно у пам’яті запахне…
Спімни той час, коли біжить навпроти
дзеркало калюжі —
Із цвітом яблуні в очах золотосвятних.
Й нова народжується сила у Ковчезі —
Найправедніша в Ноєвім човні.
Й схилився Бог над томиком поезій.
Й однаково, чи мій це том, чи ні.
Життя
Ховає хвоя в холод опівнічний
Гарячі витівки грибів і квітів.
Навшпиньки ходить
спокій споконвічний —
Там, де сміялись янголи і діти.
Давно покрила всіх китайкою Покрова.
Там, де ліси шуміли й гнулось верховіття,
Із гір високих у глибокий Провал —
Провалюються в мох тисячоліття.
“Ти хто?” — запитує мурашка в дуба,
Що не линяє під стома вітрами…
Щасливий той, хто це життя полюбить
І не розлюбить в час лихий так само.
Великдень
Вже Бог воскрес,
і біг життя не спиниться ніколи.
Здоровля чисте
розливається на сині луки.
Христос ожив, хоч виданий
іудами на смертні муки —
Доріжка йде крізь терни
й гомонить на всі околи.
Леліють люди почуття
в садах сердечних раю.
Веселий день з радіння пряжу
в’яже й розсипає світло.
Найперші стебла крають землю.
Й ту, що скраю,
Бере найкращий легінь в ніч розквітлу.
Ночами водять хоровод
дівчата на кохання хорі.
Виблискує ріка, розрізана
надвоє місяцем уповні.
Поблякли на небеснім лику —
в даль летючі зорі.
Струмить із надр землі і космосу
в чарки вино любовне.
* * *
Сніги уявні заморозять обрій.
Калюжі візьмуться тонесеньким льодком.
Душа всміхнеться новорічно-добра —
Одним-однісіньким народженим рядком.
А інші всі тулитимуться словом
До первозваного, народженого днесь…
Чи відгукнеться він
в душі чиїйсь потому —
Об нетепер спіткнувшися колись?
м. Львів
