Володимир БРОВЧЕНКО
Братові
з нагоди виходу у світ збірника “Народні пісні у записах Павла Бровченка”
Великий Боже наш, іже єси,
Дай сили і свободу ріднокраю!
З дитячих літ знайомі голоси —
Безмежний світ пісенної краси —
Я і донині в душу прикликаю.
По всіх кутках цвіли вечірні хори —
До скону віку того не забуть, —
Не вбили війни їх, голодомори,
Не заглушила окупантів лють.
Плугатарі стожильні, й жниварі,
І молоді співали, і старі,
Натруджені в степу та на городі.
Любов і туга прагнули зорі,
І небеса світліли од мелодій.
Співали на весіллях і хрестинах,
А то і по роботі, без нагод —
Усупереч неправдоньці заброд! —
Вродились ті пісні не в палестинах,
А там, де загніздився наш народ.
Ти їх почув, мій брате, навесні
І висіяв зерном на нотнім стані.
Допоки житимуть ті золоті пісні,
На білім світі будем не останні.
Диптих на сполох
І
На майданах гарцюють кривляки.
В товстосумів по вінця пихи.
Від салютів притьма з переляку
В небесах помирають птахи.
А імперці ізнов есесерять,
В храмах правлять не наші попи,
І готують чужі режисери
Нам нещастя на гори й степи.
Ой, світанки мої чорноброві,
Бороніться, бо йде ненасить.
Ой, трава-мурава, муравйови
Вже готові тебе покосить…
ІІ
Братани дурноголові,
Будьте мудрі та здорові
В діях, поступі, у мові,
Не товчіться, як в полові,
Умирайте від любові,
А не в бійках за грошву
Чи за вілли люксусові
І не мучте ледь живу
Нашу мрію світову…
Утопаємо в омані.
Українонька — на грані.
Торжествують воріженьки,
Заганяють волю в кліть.
Отверзайте, браття, зеньки
Та в борні її любіть.
* * *
Довкілля знову зеленіє.
Кругом захланні глитаї.
Уже й на Хуторі Надії
Замовкли нині солов’ї.
Вже обезволіли з розпуки
Батьки, сестриці та брати,
Бо обсідають чорні круки
Недоруйновані хати.
Хто нас од сплячки розворушить?
Де суверенний той “гарант”,
Що порятує грішні душі,
Які плюндрує окупант?
Село моє, степи безкраї,
Моє страждання і едем,
Нас завойовник не здолає,
Коли гуртом на бій підем.
Майстри на штуки і науки,
А не раби коло сохи!
І не забули наші руки,
Як насталити обухи.
Іванові — на спомин
Не засмучуймось, Іване!
Хрунь до Сонця не дістане…
“Жухне жах на ножах
На далеких рубежах…”
І донині та балада —
В днях нових мені відрада.
Бо твоя безсмертна рима
Не заскніла під дверима
У подобі прохача,
А неправду добача,
До неволеньки не звикне!
Тож пора трощити вікна,
Бити морди обормотам
Всенародним розворотом.
Гном не зробить з нас раба,
В небі крил не відруба.
Невигойні сни
Щоночі мені, старому,
сниться дорога додому,
степ, від яруги і до яруги,
од лісосмуги до лісосмуги,
і мати страждальна —
на ньому.
Поле моє, ти не дике,
просто для приблудних карликів
завелике,
зимою, весною
і в розповень літа
нашою кров’ю і потом полите.
Мамочко!
Я вже до тебе біжу,
коржа принесу і допоможу
розігнутись на мить од землі,
і поцілую твої мозолі.
Ти погладиш мого непокірного чуба
і перехрестиш, аби не здолала
згуба…
А в неділю, коли не загадають
на панщину тимчасовці,
Дасть Бог, заспіваєм на крилосі
в церковці.
Господи! Осуши наші сльози,
прийми каяття,
осіни нас на гідне життя.
