Наталка ПОКЛАД: «Сказати ту правду, яка воскрешає»

***
День осінній спіткнувся — і тане;
я на нього, як в’язень, дивлюсь.
Осипається листя останнє
із дерев, і так сумно чомусь.

Може, ця самота завелика?
Може, зрушиться — і промине?..
Проступають крізь час дивні лики,
їхні погляди гріють мене.

І я вчуся нести день осінній
і крізь зиму вже чути весну —
ту, яка щонайкраще насіння
відбере — й кине в землю масну…

***
Ось і зими-сурмачки
кличі-погрози летять,
бабця і дві собачки
вулицею дріботять.
Вийшли втрьох погуляти,
справи лишивши свої;
вийшли зимі сказати,
що не бояться її.

***
Така ти дорога, глибинко,
і так до тебе я ладком,
коли передаєш торбинку
із куркою і молоком.

Хвалю твої пісні живлющі:
ми з ними — вічно на плаву;
і рідне слово невмируще,
й традицію, іще живу…

…І так на тебе нарікаю,
кричу тобі про темінь-звих,
як зі свого втікаєш раю
і вибираєш знов не тих.

У серці топчеш сонця бризки,
догідливо киваєш всім —
і кулишся по базариськах,
й чекаєш, поки вдарить грім…

22 грудня
Навприсядки день перейшов —
отой, найкоротший, —
і нам нагадав про любов
(а ми все — про гроші).

Ярила промінчик легкий
зривав запинала,
і Ганна тернові хустки
жінкам дарувала.

Чекалося снігу. Земля
чорніла в осмуті…
…Та ще трохи — й бог-немовля
гукне всім: “Розкуті!.”

***
Скільки наївної віри й любові
в серці жило — і лишилося в слові;
скільки зухвалого лету-невтриму —
іскри його до останку нестиму.

Молодість так безоглядно промчала —
щось я сказала, про щось промовчала…
Світ цей жорстокий, жорстокі в нім
люди, —
Бог усе бачив, і знає, й розсудить.

…Білу перину зима світу стелить —
дзенькають гроші, відлунюють гасла…
А при мені — паперовий ангелик
та ще триколірна кішка Вухаська.

***
На долоню свою мене взяв:
“Ну ж — злітай!..” —
“У гніздечко хотіла б твоє…
То — мій рай…” —

“Ні, кохана, то — клітка. Вона тебе вб’є.
Не барися — там небо чекає твоє!..”

***
Злетіти — і небо обняти грудьми
(але тільки мертвих шануємо ми).

Сказати ту правду, яка воскрешає
(але в рідній хаті пророків немає)…

***
Нові вітрила, та вітри — старі
(в них за плечима вишколи надійні),
і замість охоронців — картярі,
що відають, почім корови дійні.
Поставлено на сірого клопа,
а сіра маса вже роти розкрила;
чимдужки поспішає шантрапа —
а що, як схарапудяться вітрила?..
…Зімкнуться води, і той острів-рай
тобі ще встигне крикнути: “Прощай!
Діждись — бо він уже іде, — месію…”
А вже як біла хмара відпливе
і розіб’ється дзеркало криве, —
що прочитаєш ти в очах Марії?

***
Немирів був ближче, та я подалася у Балту…
Євреї, цигани, мого педучилища глас —
і долі найперші випроби, і часу набати…
Школярикам свічечку серця я вносила
в клас.

Сюжети студентські, де часом в історії                           мулько;
на домрі побринькай (Огінський —
це не для забав)…
А Кодима-річка текла, і крутились
танцюльки,
і вперше мене тоді Алік рудий цілував.

Але відцвіла в баби Каті рожева примула;
дитина села, я вернулась у світ його                     див…
…Зоря вже дала мені знак, та й ще
не збагнула.
А Бог — Буг Південний — за хвилею                 хвилю котив.

***
Лягала у ложе чуже, яке зрадою пахло,
і сіра зозулька кувала тобі про свій рай.
Зозулько, зозулько, чому в світі щастя                        так мало?
Ти пташка-невдашка, зозулько,
не відповідай.
Ми на коровай поскликаємо інших —                        щасливих,
удатних, гонорних, що вміють тримати                     своє.
Нехай він удасться — свахи уже піч
напалили,
і в кожної до короваю примовочка є.
І піч постарається, щоб гарний зверху й                            зі споду
був наш коровай: тайна долі — у зав’язі                           й плоду…

Благослови, Боже, як отець і мати,
своєму дитяті русу косу розплітати.
І в другий раз — у Божий час…
І в третій раз…

***
Коли трирічне онучатко
крізь сон розпачно кличе: “Тату! Татку!..”
А ти, вкриваючи й цьомаючи його,
шепочеш:
“Татко взавтра прийде, прийде…” —
тоді розумієш: любов —
не обов’язково жіночого роду.

***
Скрутила жалі свої: ні, не заплачу!..
Цей замкнений простір, ці білі халати,
цей місяць пропащий — і віршик
на здачу,
і тільце воскресле чужого дитяти.

Що матимеш потім? А що мати хочеш
поміж ворохобних доріг прозрівання?
Дві річки, дві долі терпінням —
як скотчем…
Чи це та покута, яка вже остання?!

Годуєш, цілуєш, кладеш його спатки,
і серце хлюпоче-німіє від дива:
як солодко пахне тобі це дитятко,
немовби сама ти його й породила.

***
Свою покуту постову, свої офіри,
і рідний дім тобі по тім — справдешній
рай.
Вернулася ізнов зима, і небо сіре,
немає друзів, але ти не нарікай.

У цьому віці друзі — рідкість.
Повесніє,
зелений шум тобі свої паролі дасть.
Він чарівний — він воскрешати нас уміє,
коли по серцю пройде, мов каток, біда.

Орбіт високих базариська — дебет-кредит.
Гучні слова уже давно — мов копійки…
“Онучку, сонечко!..” — дзвенить, немов                     ореля.
“Бабусю, дякую!..” — відлунить крізь роки.

***
Господи, ще один день…
Сонце весняне світ заливає —
йде щось красиве, дуже, безкрає,
нас вчить своїх пісень.
Лоскітно й легко брунькам —
сонцю навстріч їхні ринули лави…
Пролісок землю пробуджену славить:
щедра, привітна, пахка!.

***
Яка нестерпна ця весна —
з випроб, із підступів, із втрат…
В подобі Бога — сатана
явивсь — і вдарив у набат:
“Старому скажемо: шабаш!..
Нехай нове життя цвіте…”
І ринула юрба: “Він — наш!..” —
і потоптала все святе.

***
Час вкарбує не нами означені дати
й ревізує усе до основ…
Це — гієни, що знають одне: розірвати.
Ну, а ти їм — про душу й любов?
Це потворного світу зажерливі тіні,
мімікруючі виплодки зла —
наїдаються….
Та в золотім нетерпінні
вже виспівує Божа стріла.

***
Отак — поміж скарбів заклятих
і не здобутих перемог…
Держава, влада, депутати… —
усе пливке. Зостався Бог.
Отой, що знаний — і незнаний,
отой, що всюди — і ніде:
біль втишує, зціляє рани —
і в тьмі попереду іде.

***
Приснилася ікона — а в ній палає свічка.
Приснилася гора — ніяк із неї не зійду.
Чиїсь тривожні руки течуть, течуть,
мов річка,
чиїсь притихлі очі наслухують біду.

А ранок провеснілий, і клопоти щоденні, —
і я про сон забуду, здогонячи луну…
Лише тривожні руки
течуть,
течуть крізь мене —
торкають наболілу, приховану струну.

***
Хвала тобі, хвала, — прошепочу, —
за ті сади, в яких ми виростали,
за те, що пізно, але розпізнали
гадючі кубла в тих садах пахких.

Хвала тобі, хвала, — пролебедію, —
даєш пустелю нам, і шлях тужливий,
і сльози відчаю…
А потім теплу зливу,
щоб ми пізнали тайну воскресіння…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment