Тетяна Майданович — поет, прозаїк, літературознавець, мовознавець, богослов. Автор десяти поетичних збірок, текстів пісень, досліджень з історії української літературної мови, літературознавчих, публіцистичних, богословських статей та інших творів. Через усю її творчість лейтмотивом проходить мрія про красиву, Божу Україну: “Те, що ти бачиш — юрмище і тління, // Запам’ятай: це ще не Україна. // Це тільки ґрунт. Лише кореневище… // А Божа Україна сходить вище”. Для цього й працює. Днями у Будинку письменників України відбулася її творча зустріч, присвячена 55-річчю. Колектив нашого тижневика, просвітяни вітають авторку з ювілеєм, бажають здоров’я, творчого натхнення і здійснення її чудової мрії.
Тарас Шевченко: послання із 1860 року
“Поставлю хату і кімнату…
В любові й правді одружусь…”
Ці наміри, душі пораду,
Собі і нам ясну розраду
Послав, немов міцний обрус.
І тихо так душа заскімлить
Словами чистими, святими,
До Бога я за ним звернусь:
“Поставлю хату і кімнату,
В любові й правді одружусь…”
…Хай розвидняється між нами!
Над кривди й зради поруч гряне
Дитячий сміх — як Божий глас.
Забудьмо, друже, все неправедне,
Залишмо правду серед нас.
І між розвалин комунізму,
Руїн ура-патріотизму
Все інше буде нам дано:
У щастя всюдисущу візу,
І хліб, і радості вино!
Лютий, 2012
* * *
Несе словесний вал
Романи, драми, вірші,
А Він же не писав —
Записували інші.
Ясне лише одне
В Новому Заповіті
Є свідчення про те,
Як він у цьому світі
Водив при всіх колись
Гіллячкою в пилюці,
Аж поки розійшлись
З камінням правдолюбці.
А все оте, що нам
І нині при потребі,
Він духом вивів Сам
Аж на сердечнім небі.
І навіть як знайдеш
У себе в серці небо,
Щоб прочитати — перш
Христа відчути треба…
16.04.12
З України я тебе не відпускаю
Я тебе не відпускаю з України —
Доки йтиму я життям своїм до краю.
Ти ж тут рідний, необхідний, незамінний —
З України я тебе не відпускаю!!!
Скільки в нас іще невижатого поля…
Буду Богу я молитись безупинно:
“Якщо є на це й Твоя Господня Воля, —
Збережи його для нас, для України…”
Я тебе не відпускаю з України —
Ну ж тримайся, ось іще й моя рука…
З України я тебе не відпускаю!..
Якщо буде Воля Божа теж така.
Серцем, Боже, із Тобою ми єдині,
І тому стою на цій Надії-Вірі:
Це ж Тобі іще потрібні в Україні,
Хто побожно прагне жить між людозвірів.
Можеш їхать до царівни-королівни
І співать пісні коханій при Дунаю,
Та вертайся знов до нашої Руїни, —
Друже, брате, я тебе не відпускаю!
Чорні митарства нас ждуть у ріднім краю,
Покаяння ще відводить від безодні.
У чужі світи тебе не відпускаю,
Тільки в Божі — аж колись — Ясні Долоні.
Я тебе не відпускаю з України —
Доки йтиму я життям своїм до краю.
Ти ж тут рідний, необхідний, незамінний —
З України я тебе не відпускаю…
20—21 червня 2010 року
* * *
І. М.
“Чи ходиш ти перед лицем Господнім? —
Запитує моя душа твою. —
В ту мить пресвітлу… це ж тебе сьогодні
Зустріла я в Небесному Раю?
У Зблисках Правди — вистояти важко,
Твоя душа була чутка, як пташка,
Але трималась на несхитній тверді —
На вірі пресвятій і милосерді…”
А ти мене неначе і не чуєш:
В задумі весь, у справах — у собі,
Отак немов і досі, далебі,
У Царстві Божім подумки мандруєш.
Небесний промінь кличе погляд вгору,
І там у серце вписує Господь:
“Не сумнівайся — він зі Мною поруч,
Не бійся і від Мене не відходь.
Я головне тобі скажу напевне:
Поправши муки злі і дні злигодні,
Блаженна зустріч у Долонях в Мене
У час благий — пред лицем Господнім!”
17—18 .03.2010
Жнива
Най, усміхаючись, вклоняються тобі зірки…
…І всі твої, і навіть наймрійливіші, думки
Надія з Вірою — Любов’ю радо надихають!
(І. Моісєєнко. “На пелюстках мандрагори”)
Над полем давнім лютий вітер віє —
Знов зрада, і безчестя, і брехня.
Любов сама — без Віри і Надії
Потроху жито Боже жне щодня.
Вкінець втомились Віра і Надія,
Вернулись в Отчий дім за небокрай.
Лише Любов збирає, як уміє,
Й високий, і полеглий урожай.
З веселієм у серці Бога кличе,
Все трудиться, наскільки сил стає.
Зерно Господнє, вічне й сьогорічне,
В простягнуті долоні подає.
Любов мовчить — бо що ж комусь казати,
Як і Надія, й Віра відійшли?
… Хіба вони ще вернуться коли?
От — слава Богу — радість! — є що жати
В палючі дні зневаги і хули.
24—25 квітня 2010 року
Я не молюся за тебе
Тихо спадає небо
Раннім дощем на ріллю…
Я не молюся за тебе,
Я тебе просто люблю.
Це благодать Любові,
Це тільки нам дано,
Це тільки наша уповні
Чаша, налита вином.
Де ми єдині обоє,
Вічної радості суть:
Там не благають любові —
Духом любові живуть.
Серце світає мовчазно…
Ти помолитись просив?
Там, де ми дихаєм разом,
Просто немає слів.
Там позмовкали пророцтва,
Стихли кимвали мов,
Там тільки ласка Божа,
Тільки безмежна Любов.
Так, як писав коринтянам
Духом апостол Павло
Перше й до нас послання:
“…А над усе — Любов!
Та, що свого не шукає,
Має з колючок вінця,
Все у терпінні приймає
Аж до земного кінця”.
…Щастя окрайчик теплий
Вкотре на двох ділю:
Я не молюся за тебе,
Я тебе просто люблю.
07. 11. 2009
* * *
Цю Любов, що ніжно світить,
Ллється й ллється з висоти,
Що її вустами пити, —
Ні продати, ні купити,
Ні згубити, ні знайти
Не змогли б ні я, ні ти.
Ні віднять, ні заслужити,
Тільки віч-на-віч радіти,
Тільки вічно з нею жити…
Серце вчиться дорожити,
Як нам хліб її спожити,
Духом в дух удвох ввійти, —
В ту Любов, що ніжно світить,
Ллється й ллється з висоти!..
3—4.12.2009
* * *
Не для себе і не в собі —
Я люблю тебе у тобі:
Це й самій мені диво із див,
Я й не знала, щоб хтось так любив.
Між тобою і мною — Бог,
Між тобою і мною — Любов.
В ній нема ні поривів, ні зла,
Я без неї сама б не змогла
Не для себе і не в собі,
А любити тебе — у тобі.
Ні печалей у ній, ні зітхань,
Тільки безмір секунд-кохань.
Затихання думок і розмов,
Глибше й глибше вдихання-любов.
Ну а видиху — просто нема,
То ж про це й говорити дарма.
Тільки руку рукою торкнеш…
Ти себе, як і я, віддаєш, —
В тому самому світловогні
Любиш ти і мене у мені.
Між тобою і мною — Бог,
Між тобою і мною — Любов.
Не для себе і не в собі,
Я люблю тебе — у тобі…
17.11.2009
В зашморгу лжедемократії
Від Дону — аж за Карпати,
Із-за Десни — по Дунай…
Тебе по-різному звати:
Русь, Україна, край…
Що ж воно, сестри та браття,
Всюди така ненасить?!
В зашморгу лжедемократії
Гляньте — Вкраїна висить.
Як мені не заридати,
Як не схилитися в прах?
Рідна моя! Ти ж мати…
Подруга.. донька… сестра…
Чом же заклякли навколо?!
Швидше виймаймо з петлі…
Хай вже такого ніколи
Не буде на нашій землі.
Це сталося з нею ще зрання…
Куди ж їй летіти — без крил?!
Не скаже ласкаве втішання
І не зірветься на крик.
Послала старших із дому
По дальніх світах дітей.
Відомі і невідомі —
Ніхто не спинив як на те.
Знов по Шевченку братія
Чубиться й квасить носи,
А в зашморгу лжедемократії
Ген Україна висить…
Лишились і менші дітоньки,
Чимало їх в неї зросло.
Хто ж їм погладить голівоньки,
Хто ж поцілує чоло?
Он поза школою знов-таки,
Бачу, стоять хлопчаки:
Пиво, цигарки, наркотики,
І штурхани, й матюки.
Що для них наші ікони,
Храми, і світло книжок,
Найкращі у світі закони,
Яких не сповняє ж ніхто?!
На самозгубних прокляттях
Дні наші гірко місить:
Куплена охлократія
І голоси “проти всіх”.
Сльозами пекучими плачу,
“Прости нас!” — Бога молю.
Яка ж бо вона необачна…
Як ясно її люблю…
Тільки молитви стократні
Зможуть цей біль загасить:
В зашморгу лжедемократії
Рідна Вкраїна висить.
Ти наші провини знаєш —
Сліпі без любові діла!..
Але ж Ти в біді не лишаєш
І тих, в кого віра мала.
По звичаю відспівайте її,
Та знічений дух піднесіть,
У плетищах лжедемократії
Душею зумійте ожить.
Мусимо знову, люди,
Зводити дім від нуля,
Та Бог обіцяв, що буде
І небо нове, і земля!
30.11. 2011; 23.03.12
