Тут не існує забуття…

Тамара СЕВЕРНЮК,
м. Чернівці

У нього був Платеро…
Маю враження, що він зіскочив зі сторінок книги Рамона і оселився в мене, як у себе вдома. Тепер нас троє: Платеро, Хуан Рамон Хіменес і я.
Щойно написала ці рядки, як за плечима нервово нявкнула Найда. Докірливий погляд широко розплющених очей кольнув мене, як доторк розбудженого, точніше, — розтривоженого сумління.
І справді: як це могло статися, що якийсь невідомий іспанський ослик Платеро так ненав’язливо, але невідворотно потіснив її Котячу Величність на задвірки квартирного прихистку?!
Найда, Найдочка… — улесливо заглядаю у ті докірливі очка, — це зовсім не те, що ти думаєш… Тобі нічого не загрожує, бо Платеро — то віртуальна істота, а ти — жива, тепла, ось тут…
Ну послухай…
“Няв…” — сказала кішечка і, ображено війнувши розкішним хвостиком, поважно проминула нас із віртуальним Платеро й одиноким Хіменесом, самодостатньо вмостившись під диваном у маленькій кімнаті моєї обителі.
Дивина… — подумалося мені, — для них немає жодної віртуальності, інакше як би це Найда відчула, про що я пишу…
А власне, про що я пишу?
Молода творча генерація нашого міста надумала видати своєрідну антологію — квартира в письменницькій долі, праці, житії — щось на кшталт такого собі запрошення читача до робітні творців слова.
Я не люблю означення “квартира”. Для мене рідне: “хата”, “оселя”, “прихисток”, “пристанок”, ну, може, ще — “дім”.
Але відколи тут є Найда, то я, хоч би де була, повертаюся не в “дім”, а — додому…
Оцей несподіваний сьогоднішній її вибрик відкрив мені ще одну життєву істину: на цьому світі таки нема простору для віртуальних спілкувань, як, певно, і самих “віртуалій”…
До свого улюбленця Платеро унікальний Хіменес звертався як до найдорожчого друга, співрозмовника, розумахи. Обіцяв йому, якщо той помре раніше, він поховає його під густою розлогою сосною у тому саду, який ослику за життя подобався найбільше.
…Ти, казав йому Рамон Хіменес, залишишся поряд із тихим і радісним життям. Довкруг будуть гратися хлопчаки і схилятися над вишиванням дівчатка. Ти почуєш мої вірші, підказані одинокістю…
І світилося над ними, і світиться й досі безмежне небо, і співають пташки, йдуть дощі, метуть сніги.
Сніги…
Морозяний ранок.
Я дивлюсь у вікно.
Там, напроти, на завмерлих каштанових гілках щуляться від холоду ворони. Про щось каркають між собою. Шкода, що ми їхнє каркання не розуміємо і нерідко ображаємо чорнокрилих, звертаючись до якогось надто балакучого говоруна: “Не каркай!”, або застерігаючи себе від невидимого лиха: “Не накаркуй!..”
А воно ж собі теж… Боже створіння.
“Няв…” — знову подала свій, начебто вже заспокоєний голос Найда. Виповзла з-під дивана, потерлася об ніжку стільця, на якому я прилаштувалася до роботи, і змусила мене відвести погляд від срібної шиби.
Натомість невловні внутрішні хвилі перенесли нас до далеко-близької отчої хати, споришевого подвір’я, матіолових сутінок, аж защеміло в грудях: Старокостянтинів, Хмельниччина… Поділля… Ікопоть…
Натягнуло життя зимню стрічечку,
Простелило тенетистий слід.
Як течеться тобі, моя річечко,
Стільки осеней, весен і літ?

Ти хрестила мене ще дитиною,
Напувала на ріст мої дні…
Як ведеться питву твому плинному?
Що там коїться в тебе на дні?

Хто похресні твої супровідники?
Чи, як я, ти так само — сама?
Очерет шелехкоче… та відгуку
Ні на жодне з запитань нема.

Інший світ, хоч затравлений мученик,
Інший плин, та без весел-світил.
Тільки брижі на хвилях покручених
Золотаві, мов крилечка бджіл…

…Заворушилося слово. Не я ним, а воно оволодівало мною… настирно, невідступно, владолюбно. Противитися не ставало сил.
— Послухай, Найдочко!.. — кішка стрибнула на не зовсім письмовий стіл, пошаруділа паперами і нашорошила вуха:

Так рясно тут цвітуть блавати,
Наш двір лишився молодим.
Не знаю, що тобі сказати, —
Багато збігло літ і зим.

Душа моя до стін прикута,
На них — прожитого печать.
Не можеш ти мене почути,
Усі слова мої мовчать.

Судьба поклала їх на плаху,
Тебе забравши в небуття,
Та тут ніщо не стало прахом,
Тут не існує забуття.

Тут вісь свята — моя родина,
Звідсіль мій шлях у світ пішов.
Тут починалась Україна
Для мого серця… І — любов.

Цвітуть блавати біля хати,
На мить, здається, двір зомлів.
Не знаю, що тобі сказати…
Мовчу. Почуй мене без слів.

…І зима, і далека батьківська оселя… і Найда, і дивовижне вікно мого нинішнього пристанку, і Рамонів Платеро — усе переплелося і злилося в ту живу цілісність, за якою справді — ані попелу, ані праху, ані мли, ні туманів…
Так це тепер завжди — протягом моїх чернівецьких десятиліть і власної, вже не отчої хати, яка для мене все одно — Хата, хоч дев’ятиповерховий будинок, дві кімнати і в них зовсім не віртуальні мешканці… їх так багато на полицях без скляних ґрат. Стоять, прийшлі з різних часів, епох, світів, країн… Дихають вільно, щедро відкривають свої володіння, кличуть до себе на гостини, довірливо діляться традиціями, муками і радощами, тривогами і вірою, сумнівами і надією…
Щастя!
Стільки і такі співбесідники!
Але… чому все ж таки сумно?
Може, тому що в красі, в любові, у щасті завжди є смуток і тривога. Як доторк уст невидимого Бога, який тобі говорить, а ти не розумієш — що… І холодок неспокою перебігає всіма твоїми клітиночками… Часом мені здається, що з цих книжкових полиць, зі стін, вікон, стелі до мене тече ріка з віддзеркаленням того, що не минає, і тих, хто в тому неминанні — живі…
А може, і не здається…
Моя оселя — ріка вічності.
З її глибин — коло за колом — виринають, обіймаючи, а чи ранячи душу, мінливо-вразливі картини: то зеленохвильні плеса пронизаних сонцем трав, то рожевоніжний шипшиновий шовк цвітінь, а то бурштинові дими згораючого листов’я під сумовите відлуння падінь — налитих важкістю зрілості яблук…
А зараз — зима… Сніги… Холодно… Колись уже писалося:
…Ранок мій починається з погляду на гілку, що висить на жовто-блідо-зеленій стіні в малій кімнаті — картина хворої художниці, така ж хвороблива і тривожна, але настільки магнетизована красою, що доторк очей до неї наповнює ще порожню зі сну душу ілюзією гармонії, якої і в світі не знайдеться.
У різні пори року ця гілка по-різному дивиться мені в лице. Вона анітрохи й нічим не схожа на жодну зі своїх мистецьких посестер у моїй хаті, а їх тут чимало…
Але вона така — єдина…
Дарована у Великодню Суботу як карб прощання, вона своїм білим цвітом — над чорнотою гнучких, незбагненних, нереальних переплетень надламаних віт — осипає хатній простір і мій розпашілий мозок прохолодою відстороненості і відчуження від усього, що навкруги.
А разом із тим обіймає аритмічним диханням пристрасті, жаром близькості і довгим мовчанням ослаблення, яке настає після того…
Обертаюся до вікна — такого ж білого в снігах, як ця гілка в цвіті. Там ворушаться тонкі сплетіння вербових лоз, що вже відплакали своє і тільки стиха подзвонюють свіжим коливанням зльоденілих бажань.
“Няв…”, — зненацька, якось настирно, з недовгого мовчання озвалася кішечка. “Тихо…” — попросила її, погладивши настовбурчену шерстку чола, і показала рукою на картину.
Дивно, але Найда замовкла і наче прикипіла очима до стіни. На стіні — світилися миготливі тіні.
Містика…
Переводжу погляд.
Гілка дивиться мені вслід, і я спиною чую її ревний стиск. Щось поколює під лівою лопаткою.
Тоді я заходжу до великої кімнати,
Багато тіней і ще більше тиші.
На полицях між безліччю вже немолодих книг виблискують юні шибки неіснуючих вікон — акварельні мініатюри тої ж таки художниці:
золото соняшникової самоти; фіолет одинокості примогилкових квітів — хрустких, невибагливих і веселих у чудній життєрадісності флокс; перекручені тріщини стін і сизота розколотих будинків;
строга вишуканість готики австрійських забудов і забутість немічних халуп на зразок однієї, покинутої серед степу і громів небесних;
і здивований, зовсім відокремлений від усіх поличкових родичів — один на блакитно-білому тлі під сплячим чорним морем і грубим, із чотирьох дощок, схожих на чотири домовини, столом — зимовий кущ…
Абсолютне непоєднання цих картин створює неймовірну злитість, як на кладовищі зовсім не разить веселе цвіркотіння якоїсь пташки над зарослою, засипаною прив’ялим листом могилою, де навіть невідомо хто спочив навіки.
Отак — майже ритуально — ходжу щоранку від полиці до полиці, від картини до картини, і тільки телефонний дзвінок повертає мене у світ реальності, де крім одного голосу ніщо вже не хвилює…
О, моя Оселя!
Моя вільноплинна вічностна ріка…
У звуках того голосу — відлуння таєн гілки, дахів і флокс, соняшників і степу, і матіол, і настурцій, і… зимового куща — пругкого, в’юнкого, еластичного, підпускаючого до себе і не відпускаючого водночас. Його тоненьких віт-лоз торкався сніг, як сивина — молодого волосся.
Я чула холод, що гостро перебігав від скроні до скроні, і сухий тріск, як шарудіння на посипаних мілким гравієм цвинтарних доріжках, коли ними ступають старі ноги…
Якось несвідомо озирнулася…
Перед очима промайнули дві тіні, два живих рухливих силуети: незнайомий чоловік вів за вуздечку маленького ослика; за ними бігли діти.
Нараз ослик зник.
Тільки дзенькнула вуздечка і невідомо звідкіля долинув схвильовано-притишений хрип:
“Платеро… Любий мій Платеро… Ти бачиш нас, правда? Бачиш, як небо і земля злилися в бездонній ясності в єдиний сліпучий кристал?
А он на крутий відкіс піднімаються сивенькі бабусі… Дивися, Платеро, як довірливо несуть вони свою старість назустріч життю… А в снігу бузком цвітуть будяки… А старечі руки обережно розсувають повітря і слухають, як відступає холод…
Платеро, піднімися сюди… ти впізнаєш свій сад?
Бачиш, як заворожено крізь кущі біжить дітлашня? А кущі обсіли квіти і легкі зграйки білих метеликів… Ти бачиш… бачиш…”