У пошуках найсуттєвішого складу

Листи як дорожні знаки на шляху духовного самотворення
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,
академік НАН України

Митець — це повсякчасне самотворення. Заради творчого самоздійснення. Самоздійснення у звуках, кольорах, у лицедійстві, у слові. Олександр Потебня стверджував: “…поетові треба заспокоїти душу в образі, у слові”.
Непогамовна спрага образного втілення творчого задуму, пошук отого єдиного слова, яке врешті заспокоїть душу, отого найсуттєвішого складу, без якого, вважає Василь Голобородько, його тексти будуть для читача неповними — це, мабуть, і визначає суть духовних пошуків кожного митця. “Реальним є тільки духовне”1, — наголошував Гегель у “Феноменології духу”.
Листи Василя Голобородька до Віталія Абліцова відкривають цю реальність духовного — розгортають у часі процес духовного самотворення поета, яке так драматично ним переживалося і важко набувалося. Заради глибиннішого пізнання творчої долі цього талановитого поета Віталій Абліцов і запропонував до друку листи Василя Голобородька, які охоплюють їхню сорокарічну дружбу. Віталій Абліцов не подає читачам своїх листів до поета, — на жаль, вони не збереглися, хоча в епістолярії Голобородька “вичитується” багато інформації про обставини життя і внутрішній світ самого Абліцова. Та головне, і цим передусім і керувався Віталій Абліцов, готуючи ці листи до друку, що на сторінках життєвої долі, цього, як сам поет себе називає, “ізгоя, вигнанця” виписана драматична біографія яскравої творчої особистості, розчахнутої між необхідністю вижити і внутрішньою потребою творити.
Уже в першому листі — поштовій листівці із Владивостока 7 грудня 1969 року Василь Голобородько наголошує на найголовнішій для нього проблемі — на знівеченому, приниженому духові слова. Ні матеріальна допомога, ні співчуття, ні будь-яка розрада не здатні втишити духовний біль, піднести дух, який тоталітарна система принизила, знівечила. Адже творчий дебют вісімнадцятилітнього поета був напрочуд ефектним. Його журнальні публікації поезій привітали літературний опікун творчої молоді Володимир П’янов і сам Дмитро Павличко. Та ось у квітневому числі журналу “Дніпро” за 1965 рік з’являється стаття Івана Дзюби “У дивосвіті рідної хати”, в якій уже авторитетний на той час критик подає не “кілька слів про поета, який щойно починається”, а широко відкриває чарівні образні світи світосприйняття Василя Голобородька. Судячи зі змісту цієї статті, Іван Дзюба прочитав не лише ті поезії молодого поета, що з’явилися в періодиці, але встиг ознайомитися з рукописом збірки поезій “Летюче віконце”, який Василь Голобородько передав до видавництва “Молодь”. Хтозна, якби не це захоплене привітання Іваном Дзюбою цього “осібного й несподіваного” явища в тогочасній поезії і не критична реакція на статтю Дзюби в московській “Литературной газете” (15 травня 1965 р.), то ця малесенька книжечка “Летюче віконце”, можливо, “вилетіла” б у світ. А так, відсутність соціальної проблематики, сумнівний філософський підтекст, відхід від реалістичних основ художньої творчості, що слідом за “Литературной газетой” виявили в поезіях дебютанта ідеологічно пильні критики, — ці звинувачення прирекли книжечку обсягом до 1 друкованого аркуша на заклання. Розрізали-порізали — і в макулатуру.
Не встиг студент-поет утішитися своїм іменем, яке зазвучало на устах читачів, як комуністична система відбирає у нього його ім’я. Не випадково 1966 року Василь Голобородько напише вірш “Без імені”.
Викрали моє ім’я
(не штани ж — можна і без них                 жити!)
І тепер мене звуть
той, у кого ім’я вкрадено.
Тоді ж спитає у птаха із суволоччу, як йому жити, бо так раптово і несподівано руйнується надія і віра в свою щасливу поетичну долю.
Птахо із суволоччу,
у мене на шиї намисто доріг,
часом воно здається мені
петлею на шибениці.
(“І спитав у птаха
із суволоччу…”).
Цей фатальний 1967 рік став для студента першого курсу Київського університету поворотним. На жаль, не в бік творчого виростання і успіху, а в бік приниження і знівечення духу слова.
А що говорив Гегель? “Дух — це митець”2, а якщо дух ослаблений, пригнічений, не наповнюється енергією творчого самоздійснення, тоді згасає, зникає митець, бо вичахає в ньому вогонь творчості, для якої духовність є найнеобхіднішою необхідністю, своєрідним киснем — підживленням святого вогню. Як там у Шевченка?
Жива Душа поетова святая,
Жива в святих своїх речах.
І ми, читая, оживаєм
І чуєм Бога в небесах.
(“Мені здається,
я не знаю…”).
За Шевченком поетова душа тоді жива, коли вона живе “в святих своїх речах” — коли душа прагне оприявлюватися в слові, здатна до виповідання чогось особливого, утаємниченого в глибинах підсвідомості, затаєного в інтуїції, народженого і відродженого уявою, фантазією митця.
А якщо душу настрахали, якщо вона відчула, що їй не дозволено оприявлюватися в слові, що тоді залишається поетові робити? Як йому далі жити, коли його душа не може жити “в святих своїх речах”? Захищатися? У цьому ж щасливому 1966 році і вже нещасливому, бо публікації перших віршів засіяли майбутні прорости офіційного їх неприйняття та остракізму, Василь Голобородько пише вірш “Захищаюся”:
Викопую по квадрату чотири
криниці
навколо себе,
щоб бути хоч чимось
захищеним.
Ховаюся за посаджені квіти.
Але від себе, від страждань, від квилінь власної душі неможливо захиститися. Навчання в Київському університеті припинено, зразу ж заганяють у “стройбат” — на строкову військову службу аж у Владивостоці, де Василь Голобородько — “власник викопного імені “поет”, “щоб не літав із пером у руці”, одержує в руки “лопату траншеї копати”. Цей “До-шевченко” “був як усі” — без імені “поет”, без надії почути голос своєї душі та без сподівань на вимовлення словом її мовчання.
До-шевченкові
ніколи було засунути руку
за халяву —
записати хоч рядок у
“захалявну книжку”,
який через роки став би
рядком із “Кобзаря”,
вартим, щоб його вивчити
напам’ять.
(“До-шевченкові…”).
Проте поет-солдат До-шевченко таки пише вірші, за армійською звичкою ховає їх за халяву. На клаптиках паперу пише й листи. Але рідко. І неохоче. Бо йому здається, що “зовсім світу не існує”, але намагається спрямувати всю свою енергію на те, щоб повернутися в Україну. Додому. Всі плани — на післяармійське життя. І він повертається. Таки додому, в свій Адріанополь Перевальського району Ворошиловградської (тепер Луганської) області, де і триває його “сіре існування в промислово розвинутому Донецькому краї”, де панує “жах. Усюди, в усіх верствах нашого щасливого дитинства”, де “погода непевна”, із симптомами погіршення. І де нема роботи. “Вибір у мене був невеликий — шахта або радгосп — вибрав шахту, бо там 6 годин працювати, після роботи можна хоч дещо почитати”, — повідомляє Голобородько Віталія Абліцова восени 1970 року. Але навіть у шахту нелегко було влаштуватися — не мав трудової книжки, бо після армії чотири місяці ніде не працював. Не робив спроб і поновитися в університеті — не вірив, що це можливо. Система пам’ятала про “свого ізгоя”. “Друкувати не хочуть”. Та й поет не дуже активно нагадував про себе. Раніше не любив ходити по редакціях і видавництвах, а тепер і поготів, бо знає, що на нього, на його рукописи, записні книжки і листування з друзями чигає “поціновувач поезії”, який має повноваження влаштовувати в його помешканні обшуки, вигрібати “із книжкової полиці” переписані на друкарській машинці ранні вірші Тичини, не видані вірші Симоненка.
Це дуже серйозний поціновувач поезії і в нього оригінальна дослідницька метода, — цим іронічним узагальненням завершує Василь Голобородько вірша “Поціновувач поезії”, який є розгорнутою метафорою тотального контролю-відслідковування індивідуальних умонастроїв і суспільних настроїв в країні, де розігрується “грандіозний спектакль під назвою “Вперед до перемоги!”.
Наступного разу він прийде
і захоче
вивідати іще ненаписані рядки,
які ще ховаються десь під
корою мозку.
Він натисне, наче тюбик
із зубною пастою,
мою голову, з якої випорснуть                  підсвідомі рядки,
акуратно витре їх об штанину
і поскладає до теки,
щоб у подальшому долучити
до справи.
(“Поціновувач поезії”).

Далі буде.

1 Гегель. Феноменологія духу. — К. : “Основи”, 2010. — С. 31—32.
2 Гегель. Феноменологія духу. — С. 476.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment