Василь Голобородько. Вибрані листи…

У 1969—1970 роках Василь Голобородько після відрахування з Київського, а пізніше Донецького університетів проходив строкову військову службу у “стройбаті” на Далекому Сході (Російська Федерація). Адресат Віталій Абліцов тоді навчався у Далекосхідному університеті (Владивосток), згодом повернувся в Україну.
1.
7.11. 1969. м. Владивосток (поштова листівка)
Добрий день!
Вітаю зі святом!
Дякую, що написав. Я тобі кілька разів писав на ту адресу, де ти мешкав під час нашого знайомства, але відповіді не було і я думав, що ти змінив квартиру, а університетської адреси ніяк не міг узнати. Правда, я шкодую, що ти виїхав з Владивостока. Хто тепер мені купить замшеві штани, як у Драча! Я лише на тебе покладав надії.
То дурниці ти пишеш про свої сумніви щодо писання мені чи не писання. Ти мене сприймаєш і деякий час сприйматимеш крізь той туман, який навіяв тобі Олег (поет О. Орач — В. А.), інакше й не може бути, хоч, правда, ти про мене знаєш і від інших. Туман Орачів густий, ті скороминущі знайомі мене знають мало. Тож узнаємо один одного безпосередньо з листів чи з розмов. То краще і вірніше, і чесніше. Речей у тебе моїх немає, є якісь папірці — хай вони не клопочуть твоєї голови. Колись повернеш. Як я матиму особняк на 40 вікон, як Жорж Сіменон.
Не уявляю, як ти можеш мені допомогти. Зрештою, матеріально — осязаемая допомога нічого не варта перед підтримкою мого знівеченого приниженого духу слова, співчуттям…
Можливо, як ти приїдеш на канікулах сюди, ми зустрінемося, але поговорити буде дуже мало часу.
У мене тут таке сіре життя, що нічого й не треба. Лише штани замшеві. Можливо, купиш мені і я напишу про те вірша.
То нічого, що ти не заходив до мене. Та я і не знаю, чи в час твого від’їзду я був тут, бо один час я був в учбовому комбінаті (вчився на шофера — не довчився, хай йому чорт тому шоферству). Ти, звичайно, після Ростова поїдеш на Україну…
Про Донецьк у мене найнеприємніші спогади. Прізвище (нерозбірливо, ніби — Зозулі — В. А.) пам’ятаю, та і там я дуже мало спілкувався. Колектив мене не прийняв. Але спасибі тим, хто пам’ятає ізгоя, вигнанця.
Дякую, що написав. Пиши… Бувай!
В. Голобородько.

(Олег Орач (1940—2005), поет, двоюрідний брат автора цієї книги. Перебуваючи у творчому відрядженні на Далекому Сході, познайомив майбутніх учасників пропонованого читачам листування).

2.
30.11.1969. м. Владивосток (лист на третинці сторінки військового журналу)
Здоров, Вітя!
Так я тебе тепер з нетерпінням чекаю у Владивостоці. Поговорити нам не буде часу, можливості і настрою, а от твоя допомога мені тут певно матеріалізується у вимріяні штани “як у Драча”. Я тут став такий невимогливий і ніби мені нічого не треба. Оце думаю і раніше думав (коли й Олег питав і він образився, що я нічого не просив його передати) теж ніби й нічого передати. Мені навіть листи так важко писати, бо зовсім світу не існує, а той що є, він існує поза мною і він усім знаний і неінтересний, а про внутрішні справи не напишеш до тонкощів, а так абищо не хочеться писати. Все відклав на потім — на післяармійське життя. Книги мені надсилають, майже все, що вийшло варте уваги, я читаю, а більше нічого і не треба. Повір мені, що подібні сумніви, аж до заперечення факту у тебе від поверхового знання життя, культури і т. ін. Пам’ятаю твої радикальні запитання, про які і я не думаю, бо то дуже далеко і абстрактно. А по суті є українське життя, повноправне життя, яке має розквітнуть, як вишня навесні. І то не на папері. Ти навчишся сміятися з науково подібних версій виникнення України, у тебе здоровий скептичний глузд, щоб те все сприймати на віру.
А я з 45 року, то помилково у “Поезії”. Віршів тут у мене немає, але я колись познайомлю тебе з ними! Бувай! До зустрічі!
В. Голобородько.

Листи з Адріанополя Перевальського району Ворошиловградської (тепер Луганської) області (батьківщини В. Голобородька) до Ростова-на-Дону, де адресат навчався в університеті, до Запоріжжя — де проходив практику в обласній молодіжній газеті, а пізніше працював науковим співробітником у Хортицькому комплексі з вивчення історії Запорозького козацтва.

4.
Осінь, 1970
(листок з блокнота)
Привіт!
Вітя, вибачай, що не писав, не відповідав, не нагадував про своє сіре існування в промислово розвиненому Донецькому краї. У червні повернувся із славного міста Владивостока, де наші життєві стежки перехрестилися, розійшлися, аби в майбутньому знову зустрічатися й сходитися. Дуже в прикрий для мене час ми з тобою познайомилися. Я всю свою енергію спрямовував на те, щоб повернутися додому. Звичайно, ті намагання були пасивними, так чесніше, по-гандівськи, або, може, це просто хохляцька ледача боязлива вдача. Через те ми не досить втішно обапіл поговорили з тобою, але то нічого, можна хоч дещо поговорити й листовно, хоч листи — це засіб для діалогів на мистецькі теми. Багато чого у наших бесідах (двох чи трьох?!) намітилося, може бути невірне тлумачення або твої думки спрямувалися під впливом моїх рідких висловів в інший бік, але то нічого, то все воно так має бути. Бо істина на тому боці — в затінку дерев.
Можливо, ти дещо чув, що тут у нас діється. Коли ні, то одним словом можу сказати — жах. Усюди, в усіх верствах нашого щасливого дитинства. Погода непевності — хто зна, що буде завтра — може, гірше, може, краще, бо є симптоми й погіршення, й покращення, хоча переважає перше.
А я от тільки перший тиждень, як працюю на шахті. Вибір у мене був невеликий — шахта або радгосп — вибрав шахту, бо там 6 годин працювати, після роботи можна хоч дещо почитати. Хоч і на шахту мені було дуже важко влаштуватися — не мав трудової книжки, після армії чотири місяці не працював. Тож влаштувався, дякуючи Богові. Поновитися в університеті навіть не намагався. Спробую на майбутній рік — шансів дуже мало, але спробую. Друкувати ніде не хочуть, хоч твердо і не наполягав, не нагадував настійно про себе по редакціях та видавництвах, не звиклий до того, у кращі часи не ходив, а тепер і поготів. З січня місяця є перспектива працювати в районній газеті “літрабом”. Робота зовсім нова для мене, але спробую. Людина, може, й живе, щоб усе спробувати на своєму віку. Цю перспективу і вважаю за симптом покращання моєї віхи автобіографічної. Тепер працюю на шахті, хочу нагадати про себе по видавництвах, своєрідна спекуляція!
Оце побачив твоє число в листі — так виходить, що я майже через місяць відписую, вибач, Вітя. А пишу на клаптику паперу — не відвик від армії, а вірші, які я пишу, я ховаю за халяву, хоч не моя звичка, але армійська! Бувай!
Пиши! В. Голобородько.

Адреса на конверті.
P. S. Вітя, в тебе якісь папери мої — надішли, крім чогось друкованого про мене (коли воно є в тебе), лиши собі. В. Г.

5.
11.1. 1971. (лист на вирваній зі шкільного зошита сторінці)
Вітя!
Дякую за новорічне привітання та за листа. Виконуючи твоє прохання (і не тільки тому, бо мені завжди приємно знати, що тебе хтось читає, хочуть познайомитися з твоїми творами), надсилаю кілька віршів. Я їх не відбирав спеціально, просто надсилаю ті, що в мене були передруковані, більше таких нема, а переписувать нема охоти і трошки незручно, бо недавно я переламав на роботі мізинця на лівій руці, так він мені весь час про себе нагадує і не дає зосередитись на чомусь іншому, примушує думати весь час про нього. Оце місяць відпрацював на шахті, хотів переходити на іншу роботу, де стомлюєшся однаково, а плата за м’язову силу трохи більша, що дало б змогу мені розрахуватися з боргами, одягатися та заощадити щось надалі, на той випадок, коли б я десь пристав до науки. А тут така халепа — доведеться місяців два няньчить мого пальчика. Конкретно ВУЗ іще не вибрав — такий широкий вибір! Не знаю, де б це змогли терпіти мою персону. Думав я і про Ростов, але то дуже важко і не знаю, чи варто пускатися на авантюру, бо однаково я б пробув там недовго. Отже, це питання лишається відкритим. Мені байдуже, на якій мові викладання і то не страшно і я легко те зніс би і не захворів на якусь фобію чи манію. Я, певно, тверезіший, ніж ти думаєш.
Твої роботи про Антонича та Лорку мене теж цікавлять, бо цікавлять ті постаті. Булаєнка я зовсім не знаю. А раптом твоя робота така, що відкрила б очі мої на того поета? І взагалі, твої зацікавлення нормальні, десь подібним і я цікавлюся. Щодо поезії — як вияву чистого духу — яка ігнорує дійсність (по обидві сторони барикад — як ти пишеш). Оце на днях написав листа одній особі, де сперечався з ним саме в питаннях чистої та ангажованої поезії. Йому не подобається мій відхід у чисту поезію, увага до форми перш за все і т. д. Такий висновок він зробив на підставі 40 віршів, що я йому надіслав. Бо я й досі не вирішив для себе, яка поезія має більшу цінність — чи цінна для громадської думки (ангажована), чи цінна сама для себе, чиста поезія. Оце недавно читав конспекти праць Ортеги-і-Гассета, який відстоює чисте мистецтво. Він мені дуже подобається, він дає мені підстави для впевненості в тому, що я роблю. (Між іншим, ця постать дуже близька до середовища Лорки і певно його філософські праці мали неабиякий вплив на творчість Лорки. Чи знаєш ти про це? Мабуть, знаєш. Так мені кортить детально познайомитися з роботами цієї людини). Аналогії між моїми писаннями та творчістю Лорки я не заперечую. Так само як і Лорка іду від фольклору, тільки він більше від пісенного іспансько-циганського, я ж більше, в основному, із розповідного (того, що ніколи не співається) фольклору. Цього я не вважаю своєю монополією і хотів би, щоб таких епігонів було трохи густіше в українській поезії. А взагалі це питання уточниться, коли б ти познайомився з усім, що я написав, а не тільки з тим, що надрукував. У нас дуже кепсько пишуть про поезію і взагалі про мистецтво. Усі мистецькі ознаки твору, форму твору лише терплять як примху автора, розшукують за всім тим реальних відповідників ландшафту, думки чи настрою. Цим самим профанується мистецтво, надається йому службово-утилітарна роль, знецінюється взагалі. Над цими питаннями я багато думаю, хоч остаточно ще не прийшов ні до якого висновку. У Києві є літературна група під назвою “Київська школа” — ті відстоюють лише чисту поезію, не ангажовану, тримаються подалі від політики і взагалі від соціальних проблем суспільства. То мої друзі, але вони мені не зовсім подобаються. Зараз мені імпонує більше сучасна зах. німецька та американська поезія. З деякими зразками я знайомий, але більше познайомитися з ними немає можливості. Хоч їх перекладають, і мені обіцяли надіслати переклади.
Пиши статті, радий буду познайомитися з ними, я зголоднілий до чтива…
В одній із статей згадується книжка, що вийшла англійською мовою — Густава Корреа “Поэзия мифов у Федерико Гарсиа Лорки”. Оцю книгу і я хотів би прочитати. Хай Галя її перекладе…
Бувай! В. Голобородько.
Вітання Галі.

6.
1971
Здоров, Вітя!
Місяць попрацював я на шахті, місяць лікувався (поранив на роботі мізинця), а тепер от уже три тижні працюю в районній газеті літпрацівником. Спасибі добрим людям, узяли мене на ту роботу. Журналіст із мене непевний, робота (нерозбірливо. — В. А.) нова, виявляється те, що я вмію писати вірші, то зовсім непотрібне в газеті, крім того, шкодить, бо я будь-яку інформацію роблю день-два, а такі темпи в газеті неприйнятні. Потроху (повільно) звикаю. В газету взяли тимчасово (звільнилося на певний час місце) — до літа, а потім спробую десь продовжити свою науку. Бо самоосвіта моя спинилася. Коли працював на шахті, був певний режим, після роботи я встигав щось прочитати або й написати, а тепер ні читати, ні писати ніколи, бо я не вмію бути газетярем. Перспектив на поновлення ніяких, але моє бажання вчитися надихає мене говорити на цю тему. Все ж улітку спробую. В цьому листі надсилаю тобі усі вірші із замисленої книжки “Буквар для метеликів”. Це не всі вірші — решта ще не написана, а коли напишу — невідомо. Наступного разу надішлю вірші з книжки “Понеділок”. Ці книжки я пишу паралельно. Хочеться познайомити тебе з усіма віршами, але то дуже важко буде зробити. У мене немає передрукованих, а переписувати рукою ніколи, до того ж невідомо, чи ти добре читатимеш їх, написаних моєю рукою. А познайомити хочеться, бо кому не приємно мати іще одного уважного читача, яким є ти. У нас усіх нема ні часу, ні можливості говорити на теоретичні теми, розмови про поезію (де я їх чув, а чув я таких дуже мало) ведуться дуже примітивно — це або схвалення, або заперечення, ніякої глибини. В критичних статтях також. Якась соціологізація поезії (настільки це наближається—віддаляється від Олійника чи Маяковського). Власне про поезію дуже мало чути й читати. Усі метафори, усі інші поетичні тропи розглядають як примхи автора, настільки вони заважають розумінню справжнього змісту (тобто того, який розшукує, вилущує читач із вірша). Шукають підтексти, алегорії, паралелі, натяки і не хочуть читати поезію. Шукають другорядне, а першорядне, головне лишають поза увагою. Хочеться і чути, й читати розмови лише про поезію. Ти мало написав у листі, лише якийсь начерк, конспект конспекту твого думання на цю тему. Ти пишеш те ж саме, що і я думаю, я певен цього. Виникло якесь непорозуміння у читанні листів. Одним словом, все правильно.
Побільше перекладай книжок про Лорку (хоч є і крім Лорчиних вартісних книжок, які теж перекласти б!). Може, доведеться і мені те прочитати. Я трохи читаю по-польськи. Може, ми домовилися б на певний час, аби ти дав мені прочитати ту польську книжку про Лорку! Коли вона тобі буде уже не дуже потрібна.
Вітя, чув я, що недавно вийшла книжка: Александр Михайлов, про Вознесенського. Тут іще нема, або вона раніше вийшла, або її у нас не буде. Коли потрапить тобі на очі, то візьми і мені примірник. Просто не знаю, як нам зустрітися. Один приятель із Києва їхав до мене, крутився навколо нашого села, а до мене так і не потрапив. Таке шляхове сполучення. Коли до мене їхати хочеш, то десь у травні — влітку — зараз доріг не буде. Які в тебе пропозиції?
Бувай!
В. Голобородько.

14.
27.3.72 (поштова листівка)
Здоров, Вітя!
Листа одержав, книжки також. Дякую!
Такубоку я не мав, отже, дякую за те, що здогадався надіслати.
Вітя, буду дуже вдячний, коли дістанеш мені (але не свого) двотомник Ясунарі Кавабати. І взагалі, що цікаве буде, не забувай і про мене, зголоднілого за гарним, корисним чтивом. Фото вийшли прекрасні! Зроби хоч по два примірники з кожного кадра. Матеріальні витрати відшкодую (звичайно, коли в тебе є час).
Це така посада, яка мене ніколи не цікавила, бо це звичайний адміністратор, тому не знаю, хто був на престолі перед Орачем I.
Пройшов пленум спілки, присвячений роботі з молодими. Читаючи в газеті матеріали пленуму, нічого цікавого не знайшов. Дуже нудне все те. Про поезію говорив Абрам Ісаакович Кацнельсон — політика!
Взагалі газети порожні якісь.
Одержав “Книга-поштою” книжку про семіотику, нариси з загальної теорії (нерозбірливо. — В. А.) “От пословицы до сказки”. Цікаво. На цю тему дуже мало книг, власне, це перша ластівка. Цікавить мене (нерозбірливо) поетика. Дещо є. А от Лотмана ще навіть не читав. Взагалі, можна зробити так. У якійсь великій бібліотеці ти візьмеш цю книжку і даси мені на якийсь час простудіювати, а потім повернемо її в бібліотеку. Як ти на це дивишся? Коли пристанеш до такої пропозиції, я напишу паспорт тієї книжки.
Жаль мені одного найбільше, що я відірваний від бібліотеки гарної.
У моєму побуті нічого нового, все без змін. Працюю, чекаю відпустки, скоро літо, тепло, працювати можна, отже, жити можна.
Бувай.
Пиши.
В. Голобородько.

Листи з Адріанополя до Харкова.

16.
15.11.1972 (на листку з блокнота)
Здоров, Вітя!
Я й далі працюю на шахті, давно змирився зі своєю долею, долею шахтаря, абиякого, бо який з мене шахтар з моїми фізичними даними. У вільний час трохи читаю. Отака моя екзистенція. Віршів не пишу, бо не пишуться, бо починаю думати, що вони нікому не потрібні. Справжню поезію мало хто розуміє, а виготовляти ерзац-поезію вистачить і без мене. Тішуся невеликими перемогами на трудовому фронті, хоч шани за ту роботу ні від кого не маю. Коли щось трапиться цікаве із букіністики, не забудь про мене. Ти ж уявляєш мої смаки: література про поезію, поезія, духовні пошуки.
Щось не зрозумів я, що ти пишеш про “Свідка народної величі”.
Отаке моє се ля ві.
Бувай!
Пиши!
В. Голобородько.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment