Кує зозуля на калині

Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ,
м. Одеса

День Перемоги. Хтось вийде на мітинг, розмахуючи червоним прапором, під яким Україна зазнала більше лиха, ніж від усіх разом узятих наших колишніх поневолювачів. Я ж цього дня вклонюся могилі мого батька Федора і матері Марії, яких війна навіки розлучила, але не вбила палкого кохання вірної дружини. На скромному пам’ятникові поруч з їхніми іменами на моє прохання художник вирізьбив гілочку калини й зозульку. Вона одвічний народний символ туги за минулим, що “кує” людині літа, провіщає долю.
А в моїй душі щемно відлунює материнська пісня: “Летіла зозуля через мою хату, сіла на калину та й стала кувати. Ой ти, зозуленько, чого рано куєш? Чи ти, зозуленько, моє горе чуєш?” У ці слова мати вкладала свій зміст. Для неї зозуля була не просто уособленням нещасливого кохання, швидше навпаки — вічної, непереборної ніким і нічим любові.
Двадцятирічна Марія, мешканка міста Мерефи, що під Харковом, віддала своє серце старшому за неї на два роки Федору — найменшому з великої родини Змієвських, які після розкуркулення розбіглися по світах. Ті, що в Мерефі, виживали, харчуючись відходами для худоби з місцевого спиртзаводу. У жахливі роки голодомору батькові сестри, що опинилися у селищі Буди, аби порятувати діток від голодної смерті, відвезли їх до Харкова і залишили там у надії, що їх підберуть добрі люди чи державні опікунські органи. Федір з братом Яковом улаштувався на Харківський завод ім. Т. Шевченка. Невдовзі, працьовиті й здібні, вони стали чудовими слюсарями. Мати взяла ділянку землі під забудову, і на ній брати почали зводити добротні хати, посадили спільний садок.
У моїх дитячих спогадах лише три випадки, коли я бачив батька живим. Запам’яталося, як лунко рипів сніг під чобітьми батька, коли ми всією сім’єю йшли привітати рідню з Різдвом Христовим. А я хоч з усіх сил тис на підошви, та сніг не озивався. Пам’ятаю і свій п’ятий день народження. Мене зранку причепурили і я подався на вулицю, де після нічної грози була величезна калюжа. Звісно, я дуже забруднився. Та, на великий подив, батько навіть не насварився, а притис замурзаного до грудей, поніс під вишні й гірко заплакав. Тоді я вперше почув слово “війна”. Це було 22 червня 1941 року.
В армію Федора і Якова не мобілізували. Як найкращі майстри, вони мали евакуювати свій завод і відновити виробництво за Уралом. Ешелон фашисти розбомбили, і брати, повернувшись додому, разом з земляками стали у військові лави. Ранньої весни 1943-го їм пощастило визволяти Харків і рідну Мерефу. Згадую, як під гуркіт бою батько на хвильку забіг до рідної оселі, міцно-міцно обійняв нас із матір’ю і знову подався на передову.
Та недалеко пройшли наші війська, наступ зупинили нові сили гітлерівців, а невдовзі Харків знову окупували фашисти. Мати дивом довідалася, де полягли в бою земляки, і, залишивши мене під опікою дружини Якова Орини, у якої було троє дітей, вирішила перепоховати свого чоловіка у рідній землі. Разом зі ще однією вдовою мати пішки дісталася до села Спасівського. Там місцеві мешканці показали їм могили, де поховані загиблі. Вони розповіли, що один “із наших” перейшов на бік німців і провів їх у тил радянських кулеметників. За всіма ознаками, то був батьків племінник Микола, який живим і неушкодженим повернувся після бою додому, а потім навіть отримав від німців роботу на склозаводі.
У Спасівському відкопали з братської могили Федора, Якова і ще двох земляків. Жінки з великими труднощами умовили візника доправити покійних у Мерефу. Можна лише уявити подив численних німецьких патрулів, які зустрічали віз із чотирма зодягненими у радянську військову форму мертвими бійцями і їхній незвичний ескорт. Мати казала, що дехто з фашистів одразу хапався за зброю, але були й розсудливі серед них. Жінки ж, переживши втрату коханих, не страшилися смерті. І це зворушувало навіть найлютіших есесівців, які воліли б мати таких відданих дружин.
І ось вже Федір і Яків лежать у трунах на нашому подвір’ї. Жінки, які омивали їх, казали: вони були такими дужими, що кулі їх не брали, тож їх добивали багнетами. Попрощатися з покійними і вклонитися моїй матері за її самовідданий вчинок прийшло багато родичів і сусідів. Не наважився прийти лише зрадник Микола. Поховали братів на цвинтарі поруч.
Війна згадується ще за кількома епізодами. Коли під час другого звільнення Слобожанщини лінія фронту проходила вздовж залізниці, що ділить Мерефу навпіл, мати носила воду для радянської польової кухні, розташованої за нашою хатою. Одного разу повернулася в сльозах, бо снайпер прострелив обидва відра. Мені ворожа куля лише розпанахала плече, коли в той час робив вилазки за дозрілими помідорами в кінець городу. Згодом, граючи “у війну”, ми з хлопцями жбурляли у розкладені багаття знайдені гранати й міни, а самі відбігали подалі й залягали в очікуванні вибуху. З нашої компанії тоді ніхто не загинув, а троє з тих, що наслідували наш приклад, наклали головами.
Усе життя матері заздрили її старші сестри Даша і Ніна, що вона може вклонитися прахові свого любого Федора, а їхні чоловіки загинули на війні бозна-де. Пізніше всі вони вийшли заміж удруге. Мати, заручившись моєю згодою, одружилася з батьковим товаришем Єгором, коли той повернувся з війни, але змінювати прізвище категорично відмовилася. Вітчим із повагою ставився до Федора, але нерідко, особливо напідпитку, ревнував матір до покійника, дорікав, що тільки його вона любить. Вона у відповідь казала: “Хоч убий, але в моїм серці не було й не буде місця для когось іншого”.
Коли сестри зрідка збиралися разом за столом (згодом до них приєдналася і наймолодша Клава, відбувши німецьку каторгу), завжди лунали дві пісні, які мені найбільше запали в душу. Мати заводила свою улюблену “Летіла зозуля через мою хату”, і всі дружно підхоплювали, обливаючись слізьми. А потім вона просила тихенько проспівати улюблену пісню Федора “Поза лугом зелененьким брала вдова льон дрібненький”. Мені здавалося, що батько Федір постійно незримо присутній поруч із нами.
Відійшла мати у засвіти чотири роки тому, поховати її ми вирішили в одній могилі з батьком. Як годиться, через рік установили один на двох пам’ятник. А портрети батьків я попросив викарбувати на чорному граніті такими, якими вони були в молодості, коли дали обітницю бути вірними один одному на все життя. Хочу вірити, що такими і зустрілися вони на тім світі. Вони обоє у рідній землі, вони там знову разом. І це їм обом тепер кує-співає зображена на пам’ятнику віща птаха на калині, славлячи торжество кохання над смертю.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment