Анатомія мовної свідомості

Мова — один із найважливіших чинників будівництва держави, збереження духовної спадщини народу й розвитку його культури. Мова, незважаючи на її розвиток і певні зміни, залишається надійною сполучною ланкою будь-якого етносу в його історично-часовому просторі. Саме вона формує унікальний і неповторний духовний світ кожного окремо члена національної спільноти, об’єднуючи в одне ціле як соціально-культурний організм. Давно вже доведено, що національна свідомість великою мірою формується через рідну мову й завдяки мові як одній із найстійкіших відмінностей в усвідомленні власного “я”. Втрата народом своєї мови — це втрата не лише власного обличчя, це втрата унікальної власної душі. Без своєї мови, історії, культури, традицій народ стає генетичною підщепою для інших, активніших, стійкіших і, якщо хочете, агресивніших етносів.

Микола ЦИМБАЛЮК

Останнім часом, за умов пришвидшених глобалізаційних процесів і розвитку інформаційних технологій у світі проблеми мовної стійкості набувають особливо великого значення. У зв’язку з цим науковці — політологи, філологи, психологи, соціологи, соціолінгвісти більше уваги стали приділяти вивченню відповідних механізмів протистояння негативним процесам. Особливо актуально це для країн постсовєтського простору, які (за винятком Прибалтійських країн, Грузії) й після 20 років незалежності страждають на культурно-інформаційну й мовну анемію. Особливо це помітно на мовній ситуації в Білорусі, Казахстані, Киргизії. Україна поки що перебуває в кращому становищі, але тиск із боку колишньої метрополії — Москви за підтримки нашої п’ятої колони дедалі більше посилюється, набуваючи загрозливих форм національній безпеці. Тому нині надзвичайно важливим є виховання у громадян, насамперед молодого покоління, мовної свідомості як першооснови національної. Якщо громадяни держави чітко усвідомлюватимуть роль і значення в їхньому житті мови, якщо ставлення до неї буде як до однієї з найбільших цінностей, то всупереч прогнозованим кремлівськими геополітиками руйнівних наслідків України, другого Берестечка, не буде. І в цьому розумінні дослідження Пилипа Селігея проблеми мовної стійкості як результату мовного виховання особливо актуальне.
Мовна свідомість як одна з форм людської свідомісті — соціально-психологічна категорія. Вона обіймає, зазначає Пилип Селігей у книжці “Мовна свідомість: структура, типологія, виховання”, знання, почуття, оцінки й настанови щодо мови та мовної дійсності. Одне слово, це шанобливе ставлення до мови, а відтак і до її носія — народу.
Мовна свідомість тісно пов’язана з такими неодмінними явищами, як знання й культура мови, мовна соціалізація (опанування мовних норм), мовленнєва вправність тощо. Отже, знання мовних норм — це грамотність, а їхнє дотримання або нехтування, як у випадку з російськомовними українцями, — це вже характеристика їх мовної свідомості. Але крім того використання мови в окремих сферах (державне управління, суди, наука, освіта, армія) регулюється правовими механізмами (Конституція, закони), тому мовна свідомість частково переплітається з політичною, моральною, естетичною і правовою, як це бачимо на прикладі Акімової, Константінова, Колєсніченка тощо.
Мовна свідомість тісно переплетена з національною. У народу, який розмовляє рідною мовою, завдяки подвижницькій праці його кращих представників із високою мовною свідомістю, рано чи пізно пробуджується свідомість національна, яка, своєю чергою, викликає до життя потужні інтелектуально-культурні й державотворчі сили. Історія знає чимало подібних прикладів. Варто згадати, наприклад, хоча б кілька з великої групи слов’янських народів.
Болгари як нація багато в чому завдячують просвітницькій діяльності Паїсія Хилендарського (1722—1773). Йому випало стати основоположником болгарського національно-визвольного руху. “Чому ти соромишся називатися болгарином і говорити своєю мовою?” — запитував він у своїй “Історії слов’яноболгарській”. Написана ним давньоболгарською мовою з багатьма розмовними елементами, “Історія” здобула нечувану популярність серед народу, переписані примірники передавалися з рук у руки. Розбуджена, вихована мовна свідомість відродила у них національну гідність.
Подібна доля у хорватів. “Віссю, навколо якої оберталося духовне й національне життя Загреба й понад те — всієї Хорватії” назвав словак Ян Коллар хорвата Людевіта Ґая. Він зіграв видатну роль у становленні хорватської літературної мови, розробивши й написавши “Короткий нарис хорватсько-слов’янського правопису”. Перед тим хорвати мали сім різних правописів, з яких просвітник і поет створив один, взявши за основу близький до сербської мови штокавський діалект. Тепер наші брати (бо, на відміну від нашого сусіда, вони справді з одної з нами слов’янської колиски) мають хорватську своєю державною мовою.
Класичним прикладом ролі політичної волі у становленні нації і держави є приклад Чехії. Так склалася історична доля невеликого 8-мільйонного народу, що на час розпаду Австро-Угорської імперії (1918 р.) майже всі міські мешканці (переважно німці, євреї, мізерна частка зденаціоналізованих чехів) розмовляли німецькою. Рідною, чеською, як у нас українською, говорило селянство. Перший президент тоді вже незалежної Чехословаччини Томаш Масарик (1850—1937) чехіїзував молоду державу за лічені роки. На чеську, яка стала державною мовою, було переведено все діловодство, освіту, науку, армію, сферу послуг, топонімію. Щоб обійняти посаду, чиновники й офіцери мусили складати іспит із державної мови. Тепер нащадки тих же німців, угорців чи євреїв вільно володіють чеською мовою, шанують її й усвідомлюють, що вона незмінна, цементуюча сила їхньої незалежної держави — Чехії. До речі, досвід чехів запозичив та успішно використав Ізраїль у період відродження івриту. Подібні приклади можна навести з історії державного становлення багатьох інших країн світу. Зауважмо, що всюди вирішальну роль відігравала мовна свідомість не лише простих громадян, а й очільників держави.
Пилип Селігей у своїй роботі зробив ґрунтовний аналіз мовної свідомості українців, охарактеризував різні рівні її розвиненості. Згідно з результатами соціологічного опитування “Мовний баланс України”, ставлення наших співгромадян до актуальності мовної проблеми виявлено: тих, хто вважає, що вона невідкладна, яку треба негайно вирішувати (20,4 %); мовне питання вирішувати треба, але з цим можна почекати (20,4 %); мовне питання неактуальне, бо кожен і так говорить тією мовою, якою хоче (26,2 %); мовної проблеми взагалі не існує, усе це спекуляції політиків (25,9 %); важко сказати (7,2 %). “Серед тридцяти найгостріших проблем, які стоять перед країною, — зазначає автор, — питання захисту української мови посіло 24-те місце, а російської — 26-те”. Отже, попри всі сподівання, не можна не погодитися з висновком академіка НАН України Г. П. Півторака, що “мовні питання простих людей зазвичай мало цікавлять”. І це красномовно засвідчують результати соціологічного дослідження.
Виникає закономірне запитання: чому на 21-му році незалежності України так і не сталося масового зацікавлення рідною, державною мовою? Раніше, коли Україна фактично перебувала на становищі колоніального придатка Російської імперії, все було зрозуміло. Та й нині в неоколоніальній політиці Москви мовна свідомість громадян колишніх союзних республік зазнає масованих, методичних і добре спланованих атак і диверсій ззовні і зсередини. Імперська політика стократ підсилюється глобалізаційними процесами.
Мало не щодня (вдумаймося!) у світі вмирає якась мова. За найпесимістичнішими прогнозами деяких експертів, із 6 тисяч мов, якими нині розмовляє 7 мільярдів населення світу, через 88 років залишиться кілька сотень. Тих кілька сотень (5 %), які вважаються найбільш захищеними. Тобто шанс вижити під глобалізаційною гільйотиною мають мови унормовані, багатофункціональні з достатньою кількістю мовосвідомих носіїв. Пилип Селігей на підставі всебічного розгляду проблеми стверджує, що наведені жахливі прогнози можуть і не справдитися, насамперед щодо швидкості настання незворотних процесів. Як усе це відбуватиметься, можна промоделювати на теорії й практиці мовної політики Москви не лише за царських, а потім комуністичних часів, а й нинішніх щодо України.
Зрештою, може, ситуація з білоруською мовою змусить братів-українців замислитися. Із здобуттям незалежності білоруси отримали історичний шанс на відродження рідної мови. На той час їхнє письменство дало світові чудові зразки художньої літератури рідною мовою. Але до влади приходить Алєксандр Лукашенко, мовна свідомість якого залишилася на рівні совєтського тюремного політпрацівника. Зневажливе ставлення до рідної мови він ніколи не приховував: “Білоруська мова — бідна мова. У світі існує лише дві великі мови — російська й англійська”. У результаті запровадженої через референдум другої державної — російської, білоруську відкинуто на маргінес. Катастрофічні результати не забарилися: нині майже 50 % білорусів і не розмовляють, і не визнають білоруську рідною. Лукашенківська Білорусь єдина держава, яка фактично відмовилася захищати мову титульної нації.
Тож не варто робити аналітичний розтин мовної свідомості президента за методикою соціолінгвіста, щоб констатувати: її там не було і навряд чи колись буде. А ось висновок щодо цього українському національному консиліуму треба робити. Щоб не було пізно.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment