Оксана СЕМЕНЮК,
заступник голови Ради Галицького райоб’єднання м. Львова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка
Увечері 27 квітня 2012 р. перед Українським національним музеєм у Чикаго було людно. Задовго до цього дня в Українському селі можна було прочитати оголошення: “Український національний музей запрошує Вас взяти участь у надзвичайній події — вечорі “Незабутня Квітка”. Музичний вечір пам’яті співачки”.
Людей, які відгукнулися на запрошення, було багато. Стільців забракло, навіть позичених із церкви не вистачило — люди стояли. І ось звучать пісні у виконанні незабутньої Квітки — такі знайомі з дитинства, але неперевершені в її виконанні. Зала була прикрашена портретами співачки: ось Квітка після першого причастя, ось вона дівчинка зі скрипкою, ось уже юнка з сестричкою, татом і мамою — у всіх ясні, оптимістичні погляди з твердою вірою в майбутнє. Ось Квітка уже у променях слави — перед мікрофоном у студії, ось — на відпочинку в горах, а тут — із синочком і чоловіком — усі щасливі, усміхнені. Світлини створювали атмосферу теплоти і людяності, додавали до музичного образу співачки візуальних деталей, яких так бракує у сприйнятті.
Українці знають Квітку Цісик із двох альбомів “Пісні України” та “Два кольори”. Для багатьох пісні в її виконанні є класикою, що не потребує коментарів і рецензій. І це правда.
Вечір пам’яті у Чикаго мав на меті наблизити співачку до нас, створити її земний образ, оцінити її мистецький доробок, англомовний і українськомовний.
Квітка Цісик народилася 4 квітня 1953 р. у Квінсі (Нью-Йорк, США) в сім’ї повоєнних емігрантів із Західної України Іванни та Володимира Цісиків.
У родині вже була дитина — старша на 8 років сестричка Квітки Марія. Батько свого часу закінчив Львівську консерваторію, був відомим скрипалем-віртуозом. Талановитий музикант не загубився в Америці, а виявивши організаторські здібності, заснував Український музичний інститут Америки, де викладав і де навчалися його діти. Обидві музично обдаровані дочки досягли великих успіхів. Марія, закінчивши Український музичний інститут, стала відомою піаністкою, давала майстер-класи в “Карнеґі-Хол”; очолювала консерваторію у Сан-Франциско.
“Я почала вчитися музики в чотири роки. Думала, що буду скрипачкою. Та дуже любила співати. Ще в школі була солісткою різних груп. Співала кантрі, джаз — це ж Америка”, — скаже Квітка в своєму відеоінтерв’ю. Саме надзвичайне відчуття музики, різних стилів, колоратурне сопрано і стали тим чудовим Божим даром, який реалізувала ця маленька тендітна красуня.
…На вечорі був і головний диригент Національного симфонічного оркестру України Олександр Горностай, автор єдиного відеоінтерв’ю з Квіткою, в якому вона щиро розповіла про своє життя та мрії. Його спогади, особисті враження створили особливу атмосферу вечора, відчуття присутності Квітки. Музичний супровід заходу здійснила Алла Курилців.
В інтерв’ю, яке відтворили організатори, Квітка з особливим захопленням говорила про свого синочка, маленького Едьо, про мрію навчити його української мови. І відчуття її присутності стало сильнішим, коли до слова запросили її сина Еда Володимира Раковича, надзвичайно схожого на маму. Ед зараз співає в Хорі молодих людей Нью-Йорка (the Young People’s Chorus of NYC), вчиться в університеті.
Готуючи цю статтю, захотілося прочитати якомога більше про цю славну жінку, яка власним коштом, із власним баченням, запросивши найкращих музикантів, створила один із найбільших “дарунків Україні” — диски “Пісні України”, “Два кольори”.
І, говорячи про її передчасну смерть — вона померла від раку за п’ять днів до 45-річчя 1998 року — хочеться процитувати її двоюрідну сестру Христину Лев:
“А щодо хвороби… Звичайно, у родині міркували про це. Померла мама, потім Квітка, а два роки тому — сестра Марія. Вони майже одночасно захворіли, але це не генетичне. Мабуть, щось було у тому містечку, де вони жили, бо там дуже багато жінок із таким діагнозом. Не хочу, щоб усе завершувалося так сумно. Квітка дуже любила життя, дорогих їй людей обдаровувала радістю, а коли заходила в кімнату, всі мимоволі всміхалися”.
Тож усміхнімося і ми з вдячністю. Хай у кожному домі будуть її пісні і хай такі вечори будуть щороку, щоб кожний міг замислитися, а який дарунок залишу я Україні?
