Яка ідея нового закону про громадські організації?
Володимир ФЕРЕНЦ,
м. Івано-Франківськ
На перший погляд закон нормальний. Та чи відповідає він меті — відродити активне громадське життя як основу демократії? В Україні немає сильних автентичних громадських організацій. Натомість зареєстровано багато громадських організацій, які чомусь не можуть скласти сильну основу громадянського суспільства. На жаль, новий закон про громадські організації не додає оптимізму. Він дивним чином вважає головним суб’єктом громадської організації не громадянина, а особу. Це кардинально міняє принцип побудови суспільства. Громадяни формують громадянське суспільство, а просто особи — атомізоване псевдогромадянське суспільство, об’єднане споживацьким інстинктом та інстинктом виживання.
Новий закон про громадські організації був конче потрібен для припинення застою та побудови інтегрованого громадянського суспільства. На жаль, саме цієї інтегруючої складової громадська організація і позбавлена новим законом: “Громадськими організаціями визнаються добровільні об’єднання осіб для спільного задоволення законних інтересів, здійснення та захисту прав і свобод” (Стаття 1, пункт 1).
Надання громадським організаціям права утворювати міжнародні об’єднання служить інтересам космополітизованої особи, не зв’язаної обов’язком громадянства. Така ідея закону офіційно відкриває можливості зовнішнього впливу на наше суспільство. Та у світовому конкурентному середовищі цей вплив не завжди доброзичливий і позитивний. Нащо дозволяти діяльність чужих елементів інших суспільств на території держави? Учитися досвіду громадської діяльності треба, їдучи до них у гості.
Дивує неоднакове сприйняття законодавцем різних громадських організацій. Дія закону не поширена на:
1) політичні партії та інші добровільні об’єднання осіб, що беруть участь у виборах і референдумах;
2) релігійні організації;
3) кооперативні організації;
4) інші об’єднання осіб, утворені на підставі спеціальних законів, актів органів державної влади, органів місцевого самоврядування.
В окрему, вочевидь, вищу касту, виокремлено не тільки профспілки, а й організації роботодавців та інших профоб’єднань. Отже, це закон не про всі громадські організації, і ніхто не подумав про те, що політичні партії є теж громадськими організаціями, мета яких — вдосконалення життя суспільства, а не звичне здобуття влади “слугами народу”. Тож за логікою демократії, всі громадські організації повинні утворювати громадяни України і мати однаковий правовий статус. Вплив громадської організації залежав би від корисної для загалу діяльності.
В умовах справжньої демократії варто прискіпливо визначати допустимі рамки діяльності громадських організацій. Критерії обмеження, викладені у статті 3 закону, цілком відповідають моделі суспільства особи, але для інтегрованого громадянського суспільства аж ніяк не годяться. Не можна застосовувати типовий неконкретний радянський штамп “розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі; посягання на права і свободи людини” для заборони утворення і діяльності громадських організацій. Вживання неконкретного і не правового терміну “розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі” апріорі допускає існування цих явищ в суспільстві і дозволяє кваліфікувати під “розпалювання” будь-які дискусійні вислови в галузі етнічного життя і релігії. А як визначити рівень дискусійності й культури учасників дискусій і що саме можна кваліфікувати як “розпалювання ворожнечі” — світ ще не придумав. Керування чужими, “міжнародними” критеріями чужих громадських організацій — це ще гірше і веде до обмеження свободи власного громадянського суспільства. Те, що хочуть кваліфікувати як розпалювання міжнаціональної і міжрелігійної ворожнечі, Українська Конституція називає інакше — обмеженням мовної, культурної, релігійної та іншої самобутності громадян. Самобутність громадян, яка є найвищою цінністю суспільства, повинна захищати держава, але не шляхом обмеження громадської діяльності чи керування не нашими критеріями її правильності, а з допомогою громадських організацій.
Наприклад, політична підтримка громадського руху за надмірні обсяги поширення російської мови логічно призводить до обмеження мовної самобутності етнічних українців і звужує застосування державної мови. Це потенційно провокує “розпалювання” громадянського конфлікту.
Отже, загальні етичні і гуманітарні норми суспільства повинні регулювати Конституція, закони, не заважаючи культурній суспільній дискусії в середовищі громадських організацій. Зрозуміло, що в цій сфері застосування міжнародних угод лише зашкодить, і тому більшість цивілізованих держав у себе це не практикують, даючи подібні поради іншим. Так званий мовний і культурний поділ населення України формується за чужими порадами деякими “політиками одних виборів”. Проблема ця вирішується дуже просто — припиненням реєстрації тих громадських утворень і партій, діяльність яких де-факто порушує принцип пошани і захисту самобутності народу і держави. Отже, у статті 3 закону краще залишити її третій пункт: “3. Обмеження прав, напрямів і форм діяльності громадських організацій можуть встановлюватися виключно Конституцією та законами України”.
Безумовно, варто було б заборонити громадським організаціям обирати елементи символіки інших держав. Для наших порадників з Європи це видасться зайвим, але в Україні це обмеження поки що потрібне і як додаткова вимога застосування державної мови.
Кардинальне значення має те, кого слід вважати засновниками громадської організації. Стаття 8, яка дозволяє бути засновниками іноземцям та особам без громадянства, ставить під сумнів визначення громадської організації як об’єднання громадян, визначаючи їх саме як об’єднання осіб. За новим законом наше суспільство на свій розсуд формуватимуть усі охочі волонтери світу, нарівні з громадянами України. Держава від імені платників податків чомусь бере на себе обов’язок однаково підтримувати, матеріально також, всі громадські організації, не виокремлюючи тих, які утворені іноземними громадянами чи особами без громадянства.
Отже, хотіли кращий закон про об’єднання громадян, а одержали закон про громадські об’єднання просто зацікавлених осіб. Суб’єктом цього закону є не винятково громадянин України, а й особа місцевого чи міжнародного походження. Такі громадські організації зацікавлених в особистих інтересах осіб не дуже дбатимуть про вдосконалення української демократії і влади.
