Дискусії навколо нового проекту програми з курсу “Світової літератури” для 5—11 класів середньої загальноосвітньої школи (що розгорнулися на сайті Міністерства освіти і науки, в “Освіті України”, “Дзеркалі тижня”, в інших виданнях і на численних форумах), довели, наскільки важливу роль у сучасній шкільній освіті відіграє цей предмет. Світова література залишається основою для формування учнівського світогляду, естетичних пріоритетів, філософських засад школярів. Цей предмет у середній школі виконує функцію філософського курсу, який визначає ціннісні життєві пріоритети, налаштовує на адекватне сприйняття дійсності в її історичному розвитку. Література — один із різновидів людської діяльності, який чи не найближчий до філософії, в чому переконують праці і зарубіжних, і українських літературознавців (І. Фізера, Д. Наливайка, Д. Затонського тощо).
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
співробітник відділу світової літератури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка, заступник головного редактора журналу “Всесвіт”
Міністерські працівники, які долучилися до дискусій навколо проекту нової програми, повідомляють у офіційних коментарях (на сайті Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України), що затвердження нової програми зумовлено суто практичною потребою об’єднати кілька варіантів старих програм, які розроблялися для 5—12 класів. Сьогодні 12 класу не існує. Проте потреба в оновленні шкільної програми, здається, має і глибшу природу: вона пов’язана з оновленням самої реальності, змінами в естетичній чуттєвості, трансформацією тих засад (світоглядних, соціальних, інформаційних, історичних), на яких тримається життя. Людина змінюється в часі, і разом із тим щось у ній залишається незмінним. Багато чого у проекті нової програми справді видається слушним і вкрай потрібним.
У новій програмі, зазначає О. Ніколенко, наявні “подолання хибної тенденції перенесення вишівського курсу літератури в школу”; “реалізація нової структури літературної освіти”. До програми введено спеціальну рубрику “Україна і світ”, що “акцентує духовні пріоритети України”. Представлено, “як Україна знайшла відображення в літературі і як Україна опановувала світові здобутки (через переклади, взаємозв’язки літератур), курс світової літератури актуалізує “знання української та іноземних мов” тощо.
Разом із тим, у новій програмі багато аспектів потребують змін. Одним із наріжних питань стала наявність варіативної частини. Така складова є в програмі з літератури Росії, у країнах Європи, у США тощо. Учитель має право обирати для вивчення в класі тексти сучасної літератури. Зауважу, що питання про залучення творів сучасного літературного процесу завжди набувало нечуваної полемічності. У таких країнах, як Франція, шкільний курс літератури тримається лише на “перевірених часом” творах.
Діти 5—9 класів ще не можуть адекватно вирішувати, що насправді є кращим для них. І це не менторський “погляд батьків”, які все вирішують за своїх дітей, а реальна вікова особливість, пов’язана з недостатнім життєвим досвідом. Загальновідомо, що діти здебільшого люблять солодке і не люблять, наприклад, вівсянку. Але якщо їм дозволити їсти тільки солодощі, то це призведе і до діабету, і до стоматологічних проблем, і до проблем зі шлунком та підшлунковою… Так само і в освітній практиці: беручи до уваги прагнення сучасної молоді до “раннього дорослішання”, до читання коротких текстів, до читання текстів сучасних і розважальних, усе одно потрібно розробити програму зі світової літератури в такий спосіб, аби вона відбивала світогляд нової молоді, давала свободу вибору в читанні, але це має робитися не шляхом викидання з програми творів, які належать до світового канону і які стали органічною частиною літературної освіти Європи, США, Росії тощо.
Ми живемо в епоху жахливого прагматизму, коли інформаційний простір (передовсім в Україні) витворює нову модель “успішної людини”: яка може досягати своєї мети, керуючись силою, вдаючись до інтриг, руйнуючи життя інших. У нашому інформаційному просторі існує багато галасу невігласів. Про ці проблеми нашої культури нещодавно в “Мистецькому Арсеналі” говорили Іван Дзюба, Оксана Пахльовська та Ліна Костенко, а також інші учасники презентації книжки “Є поети для епох”.
Ці “риси доби” не сприяють формуванню естетичних смаків, а продукують суспільство філістерів, які живуть одним днем, які поводяться впевнено і навіть нахабно… зі своєю історією, з національними цінностями, зі світовою культурою. Хто викладає в середній школі, добре знає, що сучасні покоління з іронією сприймають ті тексти, в яких ідеться про “високі цінності”. І до таких інтерпретацій їх скеровує світ по той бік шкільного навчання. Бо якщо ти поводитимешся сьогодні як герой ХІХ століття, то просто ризикуєш перетворитися на білу ворону. В цьому є слушність: культурна поведінка, властива минулому, не може повністю відповідати сучасності. Але чи означає це, що сьогодні курс світової літератури має будуватися на текстах, які культивують прагматизм, “філософію цинічного розуму”, пристосуванство, агресію? Фахівці зі світової літератури вирішують складне питання, як усе-таки в наш цинічний час зберегти інтелігентність і культурність, які аж ніяк не цінуються у пострадянському світі, де довгі роки панувала доба Хама, щодо якої застерігав Мережковський.
Якщо керуватися лише реальністю, яку створюють інформаційні засоби, то предмета, який би розвивав естетичне чуття, прищеплював доброту, моральність, чуйність, нам узагалі не потрібно. Спробуйте зайти в інтернет на сайти шкільних рефератів і закачати реферат, не потрапивши на численні супровідні сторінки, на яких культивується оголеність тіла, на яких — брудні плітки, скандали і такі “гарячі новини”, в яких “зашкалює” градус аморальності та цинізму. Інтернет сьогодні підштовхує людину до інформаційного бруду, змушує підглядати і ставати шпигуном, отримуючи задоволення від “перетирання” інфосміття на форумах і в чатах. І що казати про психіку дітей 13—16 років, які, гуляючи інтернетом у пошуках інформації з певного предмета, змушені ставати жертвами “тероризму антиестетики”. І в такому разі твори Ґете, Шиллера, Шекспіра, Данте, Байрона, Екзюпері чи Маркеса, якими наповнено курс світової літератури, створюють альтернативну реальність, в яку потрапляють школярі. Не потрібно боятися робити сучасну програму на класичних творах, не потрібно робити її радикально новою, йдучи за часом. Подібні кроки можуть змінити філософію поколінь у гірший бік. Відходячи від розуміння літератури як чогось повчального, дидактичного, одновимірного, не потрібно впадати в іншу крайність і створювати програму антиісторичною, спрощеною, легко перетравлюваною.
Які інновації в новому проекті програми викликають спротив?
Наприклад, автори вважають, що восьмикласники зможуть легко зрозуміти “Три товариші” Ремарка і такий складний навіть для дорослих “Соляріс” Ст. Лема. А семикласники — “Баладу про прокурений вагон” О. Кочеткова.
Ґанджем нового проекту програми, як уже зазначалося у пресі, є її неузгодженість з іншими предметами, без яких розуміння літературних творів неможливе. Так, “Собаче серце” М. Булгакова, а також поезія Срібної доби (Блока, Ахматової), футуристичні вірші Маяковського тепер вивчатимуться у дев’ятому класі, а ось відповідну історичну епоху вивчають на уроках історії значно пізніше. Аналогічний період з української літератури вивчається в першому семестрі 11 класу. Нова програма не узгоджує, а роз’єднує курс світової літератури з програмою паралельного курсу української літератури — найближчою предметною складовою освітньої галузі “Мови і літератури”. У програмі є багато текстів російської літератури, проте майже немає польських, хоча Польща має і Нобелівських лауреатів, і є партнером-сусідом України. Невже тексти Івашкевича, Мілоша або Шимборської менш важливі, ніж “Ночувала хмарка золота” Приставкіна й “Балада про прокурений вагон” Кочеткова?
Замість творів Михайла Лермонтова і Вальтера Скотта до нової програми залучили такі “не дитячі” твори, як “Алхімік” Коельо для обов’язкового читання і “Вероніка вирішила померти” — для додаткового.
Повість Приставкіна “Ночувала хмарка золота” містить описи життя депортованих чеченців, і це навряд чи благотворно впливатиме на психіку школярів: “Все оцепенело в нем, до самых кончиков рук и ног. Он даже не смог стоять, а опустился на траву, не сводя с Сашки расширенных от ужаса глаз. Сашка не стоял, он висел, нацепленный под мышками на острия забора, а из живота у него выпирал пучок желтой кукурузы с развевающимися на ветру метелками. Один початок, его половинка, был засунут в рот и торчал наружу толстым концом, делая выражение лица у Сашки ужасно дурашливым, даже глупым. Колька продолжал сидеть. Странная отрешенность владела им. Он будто не был самим собой, но все при этом помнил и видел. Он видел, например, как стая ворон стережет его движения, рассевшись на дереве; как рядом купаются в пыли верткие серые воробьи, а из-за забора вдруг выскочила дурная курица, напуганная одичавшей от голода кошкой”. Взагалі не зрозуміло, для чого в украй насиченій програмі подавати тексти про чеченську депортацію? Натомість позбавлятися “Маленького Принца” або “Мауглі”.
Здається, що, наповнивши програму зі світової літератури сучасними творами, ми зробимо її легкою для сприйняття школярами, вони отримуватимуть естетичне задоволення, читаючи про “свій час”, “своїх героїв”, читаючи про твори, які стали предметом обговорень в інтернеті. Можливо, такий підхід розв’яже багато проблем?
Осучаснення програми має свій сенс. Але за кількох умов. Твори з класичного світового канону пройшли перевірку часом. Шекспір, Сервантес, Ґете це ті автори, на творчості яких тримається світова культура, перебуваючи в різних зв’язках — комплементарних, антагоністичних, пародійних.
Такі автори, як Маркес, Зюскінд, Льйоса, Ле Клезіо, Єрофєєв — блискучі поціновувачі світової літератури, які можуть дозволити собі гру, бо за цією грою — величезний культурологічний шар. А культура — це багатошаровий вимір, який існує в постійній археології знання, до якої має бути готове кожне нове покоління. Леся Українка, Максим Рильський зверталися у своїх модерністських шуканнях до античної класики, твори Шевченка містять потужний біблійний код.
Класика не повинна сприйматися як щось обтяжливе, і тут багато залежить від учителя світової літератури, який має зацікавити учнів, не перетворюючи вивчення класики на щось спрощене, спотворене, філістерське. Проблеми, порушені в “Ромео і Джульєтті” чи “Фаусті”, актуальні для сьогодення. І ці тексти вже не потребують захисту, вони перевірені часом. Як переконували в коментарях деякі міністерські фахівці, “Фауст” негативно впливає на молодь. Такі твердження надумані, оскільки художній твір — це уявний простір, він не має прямого впливу на свідомість, та й учитель допоможе адекватно розставити акценти. Говорити про аморальний вплив “Фауста” на українську молодь абсурдно, зокрема й беручи до уваги інші твори нової програми, які містять сцени наджорстокості.
Якщо ж піти за схемою найменшого спротиву і подати сучасні тексти замість класичних, то якими ж будуть наші наступні покоління? Чи може сучасна людина вважатися освіченою, не маючи уявлення про “Гамлета” Шекспіра? Саме з Ренесансу, з Нового часу бере початок сучасне людське мислення, закріплене в романтизмі. Нова програма повинна бути справді революційною, аби відійти від величезного захаращення курсу “Світової літератури” дрібними фактами, складними теоретичними схемами, натомість більше часу приділивши безпосередньо текстуальному аналізу.
Сучасна програма з української літератури в старших класах (9—11) не витримує жодної критики. Діти в 11 класі перенасичені не лише текстами, а й величезною кількістю складних теоретичних надбудов, які часом суперечать усталеним поглядам на природу літературних течій, напрямів і стилів. Інколи спроба пояснити природу імпресіонізму чи експресіонізму (в 10 класі) авторами підручників знаходить якусь настільки “авангардну” форму, що навряд чи реально дасть можливість учням зрозуміти суть явища. Безперечно, течії й стилі — непросте завдання, але складність у викладанні таких теоретично-літературознавчих питань — у спробі віднайти найпростішу форму донесення до учнів, яка відображатиме суть явища, а не екстравагантну позицію автора підручника.
Ми живемо в епоху надмірного споживацтва. З одного боку, мали б відійти від погляду на літературу як лише на виховний простір, мовляв, літературний твір — це завжди щось повчальне. Але на тлі глобальної ситуації висхідного гедонізму і прагматизму не варто аж так вдаватися до використання сучасних творів пост-постмодерної доби. Провідні культурницькі центри Європи мають переліки сучасних текстів кінця ХХ—першого десятиліття ХХІ ст., які вартують перекладу іншими іноземними мовами. Тобто і в нашу епоху абсолютних свобод не можна повністю відмовитися від принципів селекції літературних текстів на основі естетичної вартості. Тому для розробки варіативної складової, звертаючись до текстів сучасності, автори нового проекту програми мали б залучити журнал “Всесвіт”, сучасних критиків, фахівців з європейських, американських, східних літератур, перекладачів сучасних творів, які приділяють багато часу саме пошукам вартісних і “естетично наснажених” текстів. Крім того, важливо мати уявлення про твори нобелівських лауреатів (чи букерівських, пулітцерівських тощо), які адекватно перекладено українською мовою. Навряд чи в новій програмі потрібно давати такі твори, як “Бійцівський клуб” Поланіка чи жахливо перекладений із російського підрядника роман “Витівки кепського дівчиська” Маріо Варґаса Льйоси, натомість цікавими є перекладені українською твори Ф. Селіна, сучасні пост-постмодерні британські романи (“Субота”, “Спокута” Мак’юена, “Дивний випадок із собакою вночі” Геддона тощо). Зрештою, у курсі світової літератури було б нормально поряд із літературою російською залучити і кращі зразки польської літератури, скажімо, модерністські твори Івашкевича, Ґомбровича).
Нині Європа переживає етап, який філософи назвали “поверненням до себе”, тобто до основ європейської цивілізації: антична культура з її світоглядно-філософськими атрибутами, які утверджують внутрішню свободу, емансипацію, плюралізм. Разом із тим, свобода і настанова на критичне сприйняття дійсності не зводиться до постійного критиканства і заперечення всього, що існує. Світ ХХІ століття — це світ, побудований на повазі до Іншого, на принципах толерантного ставлення до думки опонента. Вольтер писав: “Я не погоджуюся з тим, про що Ви кажете, але я до останньої краплі крові захищатиму Ваше право висловлювати власну точку зору”. У цьому запорука мультикультурного суспільства, в якому утверджено принцип “єдності множинного”. Література Європи й Америки стала важливим чинником у формуванні такої життєвої позиції.
Нова програма світової літератури справді має відповідати новому часові. Але крайнощі в цьому методологічному принципі можуть спричинитися і до негативних наслідків.
