Василь Голобородько. Вибрані листи…

Закінчення.
Початок у ч. 18, 19 за 2012 р.

72.
20.03 1993
Добридень, Віталію!
Дякую за листа, за придбані для мене книжки. Шкода, що ти знову не написав, чи ти отримав мою бразилійську книжку та кілька сторінок моєї бібліографії, отже, в наступному листі, як будеш писати, напиши про це обов’язково.
Григоріва мені придбай, хай йому буде соромно за те, що не здогадався надіслати, вони про мене згадують (вони — тобто        т. зв. “Київська школа”) лише тоді, як я буваю в Києві і їм вигідно мене помічати. Але Бог їм суддя!
Ів. Семененко теж належав до тієї школи, подивися й сам, я то вже переріс, чомусь така поезія мене не задовольняє, відчуваю, що їй ще чогось не суттєвого не вистачає, пишу так упевнено про це, бо й сам маю цикл подібних віршів (у збірці “Калина об Різдві” розділ “Синя радість”).
Дитячу В. Стуса — маю на увазі “Вікна у поза простір”, львівського Стуса Орач тримає для мене і хоче вручити(!) особисто при зустрічі, на що я мало надіюся, та й не знаю, коли буду в Києві.
Дякую за розшукані числа “Сучасності”. Я минулого року передплатив на друге півріччя, але жодного примірника не отримав, а занепокоєння не виявляв, бо гадав, що вихід журналів затримується через паперові труднощі. Цього року цей журнал поки що іде, маю вже перше число. Збірку “Очима серця” вже маю, гарна збірка, хоча недоліків (через непрофесійність видання) чимало. Особливо сподобалися ілюстрації.
Хотів би і я мати книжки О. Зуєвського: і його збірку, і його переклади Малларме. Чи не написати мені йому самому, але це у тому разі, коли ти ласкаво сповістиш мені його канадійську адресу. Стосовно Малларме. Чи відома тобі книжка перекладів ст. Малларме Марка Талова? Вони вийшли у Москві 1990 року накладом сім’ї покійного уже перекладача (нерозбірливо — В. А.). Гадаю, що для співставлення тобі було б корисно із нею познайомитися. Якщо ти її не маєш і вона тобі потрібна, то я міг би тобі випозичити на певний час.
Бібліографію свою зробив аж до 93 року, але не передрукував: інші важливі справи виникли, та й технічні можливості мінімальні (стрічка геть побилася, а нової де тут дістанеш, починаю напитувати у знайомих).
Стосовно “Київської школи”. Нещодавно я зробив інтерв’ю для чернівецької газети “Буковинське віче”, там ідеться про ту школу. Я постараюся надіслати тобі примірник тієї газети. Ще про неї писав   В. Рубан (публікувалося у “Молодій гвардії” та в “Молоді України”), написане ним сприймаю як найпозитивніше, хоча інші “школярі” сердяться на нього за висвітлення такого явища, як Київська школа поетів. Коли ти не знаєш тих публікацій Рубана, то я тобі напишу, де їх узяти, тобто, точні вихідні дані. Коли ознайомишся з цим матеріалом (Рубана та моїм інтерв’ю), поговоримо про цю школу докладніше і детальніше. Добре?
Віталію, будь ласка, пиши чіткіше мою адресу на конверті, бо твій лист бував у Первомайську, замість Перевальського району.
На все добре!
Щиро В.Голобородько.

Листи до Києва.
76.
23.02 2000
Дорогий Віталію!
Дякую за листа та за новорічні привітання.
Я не передплачую газети, на жаль, “Голос України”, але в селі її дехто передплачує, тому від передплатників довідався про своє фото, вміщене в газеті від 1 лютого, яку вони мені люб’язно подарували. Дякую тобі за твою увагу до моєї скромної персони. Іще ті самі передплатники казали, що в цій же газеті було щось і написане про мене, але ж не цього року, я не знаю, бо тієї газети не бачив. Якщо ти справді щось давав про мене у вашій газеті, то просив би ласкаво ксерокопію для мене, завчасно дякуючи.
У своєму останньому листі ти пишеш, що щось напишеш і про мої казки, наперед вдячний тобі за цей намір. Не сумніваюся, що ти це зробиш, як і всі свої рядки про мене раніше, майстерно, хоч, як і завжди з передозуванням.
Але я хотів би, з твого дозволу і ласки втрутитися у твій намір, підказавши одну тему, яку якось би варто було б у твій матеріал вмістити, якщо це буде доречно (на твій, звичайно, розсуд). Маю на увазі якось обережно подати про чиюсь (чию?) допомогу мені у справі дослідження казки, є різні фонди, знаю, фонд ім. О. Ольжича навіть має таку статтю, як надання матеріальної допомоги у названих дослідженнях (мої міркування важко назвати науковими, бо не маю навіть вищої освіти, принаймні на сьогодні, бо, можливо, цього року таки вдасться отримати у Луганському педуніверситеті диплом), та й інші грошовиті фонди, можливо, відгукнулися б. Знаю, що для того мали б уже бути вагомі публікації та рецензії на них (усні принаймні, але тих людей, яких би послухалися у тих фондах), але публікацій поки що не передбачається, хоча в “Укр. культурі” і хочуть щось подати із цієї моєї брошури. Давай, Віталію, порадимося з тобою, як це зробити, якщо ти пристанеш до моєї думки. Самому звертатися в ті фонди вважаю якось незручно, та й не вмію, буду звертатися до когось, хто міг би за мене постояти. Напиши, що ти про це думаєш.
Звичайно, перебратися до Києва, до бібліотек та до екологічно чистішого (людського) середовища було б добре, але … і т. д.
На все добре!
З повагою твій В. Голобородько.

77.
14.06 2002
Дорогий Віталію!
Давно не мав від тебе листа. Давно я з тобою не листувався. Так давно, що і не сповістив тебе про зміну моєї поштової адреси, бо я від вересня минулого року живу в Луганську.
Адреса нова — на конверті.
Так, Віталію, я пам’ятаю твого листа, в якому ти писав про публікацію моїх листів до тебе. Тоді я написав тобі, що цього не варто робити, бо я ж іще живий (нібито), а листування прийнято друкувати лише після смерті кореспондента.
Цю ж саму думку я зустрічав і в М. Наєнка, в якійсь його статті чи розмові за круглим столом. Думка моя стосовно цього не змінилася, але якщо є прецеденти — то я згоден на публікацію моїх листів до тебе (вражений, що їх виявилося близько 150, хоча нічому й дивуватися, адже ми знаємо одне одного від 1968 року, а відтоді минуло 30 літ, тому листів і назбиралося стільки, могло б іще більше, якби нам у листуванні не заважали різні обставини). Крім того, непокоїть іще одна думка — чи будуть комусь цікавими (крім нас з тобою) наші (мої) листи, адже писалися вони з дуже уважним озиранням на можливу (реальну, як то виявилося випадково 1980 року) перлюстрацію нашого листування, тому щось докладніше про “час і себе”, мабуть, годі буде довідатися із мого листування тих часів. Багато чого міг би кожному зі своїх давніх і нових кореспондентів сказати сьогодні, але сьогодні нікого нічого не цікавить (не випадково у різних місцях і з різних приводів кілька разів уже зустрічав слова Пушкіна — “ленивы мы и не любопытны”).
Отже, тепер я в принципі згоден на публікацію моїх листів до тебе, деталі, сподіваюся, обговоримо у подальшому листуванні.
Так, Віталію, я знаю про заплановану збірку моїх вибраних поезій у “УП” (видавництво “Український письменник”), яка, як запевняв В. Коломієць, мала вийти або наприкінці ще минулого року, або на початку нинішнього, але яка так досі і не вийшла, хоча сподівань на неї у мене багато, не так на саму книжку, як на гонорар за неї — зміг би відшкодувати борги (а їх у мене більше 2000 грн), купити комп’ютер і т. ін.
Минулого року я екстерном закінчив тутешній педуніверситет. Нинішнього року маю у 20-х числах червня захищати магістерську. Так давно з тобою не листувалися, що ти про це, очевидно, нічого і не знаєш (гарні чутки про людину мають закономірність розповсюджуватися важче ніж зла (нерозбірливо — В.А.) бридота. Вирішив заволодіти дипломом лише через те, що раптом, від 1996 року почав розкодовувати казку, і при тому виявилося, що розкодовую не просто казку, а саме українську казку, якою є усі світові казки (тобто, вони є різноманітними варіантами нашої казки).
1999 року на ризографі надрукував брошуру про метафоризацію вінка у казці. Цього року в магістерській пишу про трансформацію деяких аспектів українського обряду сватання в українських народних казках. Обсяг роботи дозволив проаналізувати тільки 6 із дотепер мною визначених 46 аспектів укр. сватання. Аналіз на підставі мови та звичаїв. Хочу видати знову на ризографі, як будуть гроші, а в інституті обіцяють надрукувати або в кінці цього року, або на початку наступного. Хоча для декого я робитиму ксерокопію із магістерської. До речі, та робота, попередня, про вінок у казці, була надрукована 2000 року у другій половині року в ж. “Українська культура”. Оце майже єдиний журнал, який позитивно відгукнувся на мою працю (іще ж. “Дзвін”, але він не надрукував), науковці промовчали або (нерозбірливо — В. А.), що то “відкриття поета”, тобто щось таке, що серйозно (по-науковому) сприймати не належить.
Ілюстративний матеріал у мене є, але дуже обмежений, був один час — кінець 1995 року — коли мене в селі (і вдома, і в раді) дуже образили, то я почав знищувати свого багато чого, у тому числі майже все із свого фотоілюстративного матеріалу я спалив у грубці.
Та й що там могло бути цікавим для когось, коли я живим у той час не був нікому потрібним. Але щось лишилося. З Канади, у когось (у Римарука) є і фотоматеріал із Берліна 1993 року і т. ін.
З бібліографією проблем з мого боку не буде, найповніша у С. І. Білоконя. Одним словом, пиши, Віталію, мені, тим паче, що в тебе з’явився вільний час, і поступово ми все обговоримо, щоб з’явитися на люди у належному (змістовному) вигляді.
На все добре!
З повагою В. Голобородько.

Післямова від адресата

Дослідникам історії літератури відомо, що з-понад 6 тисяч листів Івана Франка збереглося лише близько 900 їхніх автографів. Не краща ситуація з епістолярною спадщиною інших видатних діячів нашої культури та науки. Таким чином втрачаємо цінні джерела для вивчення життєписів вітчизняних інтелектуалів.
Дискусія на цю тему між адресатом та В. Голобородьком передувала рішенню про публікацію листів поета (підготовлена книга “Василь Голобородько. Листи…” зі вступним словом І. Дзюби, до якої увійшло 80 листів, кілька досліджень творчості В. Голобородька та інші досі не друковані матеріали). Адресат листів був переконаний, що немає ніякого сенсу відкладати публікацію. Поет же сумнівався…
Ситуація навколо одного з наших найталановитіших письменників склалася парадоксальна: за часів минулого тоталітарного режиму В. Голобородько зазнав переслідувань, книги його були заборонені для публікації; після відродження української Незалежності мало що змінилося: щоправда, книги виходять (незначними накладами), але сучасний читач мало знає, чим живе, над чим працює і яке взагалі місце В. Голобородька в історії вітчизняної літератури.
Луганського письменника краще знають і шанують у світі, ніж на батьківщині. Наприклад, 1983 року в Бєлграді побачила світ 2-томна 1000-сторінкова антологія “Модерно светско песништво” (в Україні відома під умовною назвою “Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька”), яка представила понад 140 найвизначніших поетів світу, зокрема й українського. У той же час визнаний за кордоном В. Голобородько тоді вимушений був працювати фуражиром у місцевому радгоспі, щодня перекидати вилами тонни сіна.
2005 року книгу В. Голобородька “Віршів повна рукавичка” німецькі видавці визнали однією з кращих у Європі й включили до загальноєвропейської бібліотеки для молоді та дітей.
Поезії та поеми В. Голобородька друкувалися в Балтиморі (США), Торонто (Канада), Ріо-де-Жанейро (Бразилія), Варшаві (Польща) та інших містах у перекладах понад 20 мовами світу.
Ось кого належить висувати на Нобелівську премію з літератури!
Переконаний, що Письменників треба вшановувати за їхнього життя, а не в офіційні круглі дати-ювілеї. А тим більше треба знати їхню творчість, розуміти її, адже Бог дав їм великі таланти бачити далеко вперед. Україна сьогодні потребує саме цього — з оптимізмом вдивлятися у своє цивілізоване майбутнє.

Віталій АБЛІЦОВ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment