На високогір’ї віку. До 90-річчя Анатолія ДІМАРОВА

img_6899Віктор БАРАНОВ,
голова НСПУ, головний редактор журналу “Київ”

Його життєвий і літературний шлях, карколомні перипетії та зигзаги долі — то захоплива, багатюща на події історія, що могла б стати розкішним матеріалом для розлогого епічного полотна. Хтось інший давно не проминув би нагоди “оформити” таку біографію у тлусті фоліанти романів і повістей чи принаймні мемуарів. Однак, знаючи вдачу ювіляра, не дивуймося з усього лиш двох скромних томиків спогадів, названих просто й непретензійно — “Прожити й розповісти”. Утім, як запевняв Павло Загребельний, письменник у всіх своїх книжках пише найперше самого себе. Тобто — відтворює світ, людей і події в ньому так, як бачить і відчуває сам. Читаючи написане й видане Дімаровим, на кожній сторінці вгадуєш його незриму присутність. Позбавлений (слава Господові!) комплексу “пупоцентризму” й самозамилування, він у жодному слові не підносить себе над життєвим обрієм, — зате увіч бачимо його позицію, фокус його погляду й думки, спалахи його любові й гніву, енергетику силового поля митця, свідомого свого таланту не як обраності з Божої ласки, а як тяжкого хреста: мусиш винести його на свою Голгофу, бо інакше у світі поменшає добра, справедливості, правди.
Про нього написано багато й багатьма: літературними критиками, дослідниками сучасного літпроцесу, журналістами, друзями-письменниками. І для них він є постаттю притягальною. В аурі його товариства завжди почуваєшся зручно й затишно, він уважний до співрозмовника особливою, по-дімаровському вишуканою увагою, котра випливає з його вродженої внутрішньої культури — культури інтелігентної, переслідуваної радянським режимом священицької родини. Аби не датися в руки тих, хто “до основанья, а затем…”, Анатоліїв батько Андроник Гарасюта покинув рідний дім, і сліди його згубились, як мовиться, в тумані літ. Мати переписала Толю на прізвище “Дімаров”, змінила й по батькові — на “Андрійович”. Не дай Боже нікому таких мук і тортур!
Думаю, в ці ювілейні дні немає особливої потреби вдаватися до аналізу його творчості, яка здобула широке визнання і найвищу державну нагороду — Національну премію України імені Тараса Шевченка. Так само зайве слатися перед ювіляром суперлативами компліментів: якраз цього він не терпить найбільше. І все-таки предмет для розмови існує.
Лежить переді мною дебютна книжечка оповідань Анатолія Дімарова “На волинській землі”, видана у Львові далекого вже 1951 року. З волі автора вона не згадується в письменницьких довідниках; найімовірніше, через те, що написана з позицій людини суто радянської, вихованої в дусі настанов компартії та її вождів і вождиків. Як зізнається сам Анатолій Андрійович, посланий після війни в Західну Україну “будувати нове життя”, він приїхав туди переконаним сталіністом, а повернувся в Київ українським націоналістом. Протягом кількох років сталася трансформація поглядів під впливом побаченої правди життя. Але таке могло відбутися тільки з людиною, серце якої налаштоване на камертон тієї самої правди. Скільки сталінських прислужників подалися в ті часи на західноукраїнські землі в ідеологічних обозах, споряджених у Кремлі! Чи багато з них “прозріли”, зіткнувшись із тією самою дійсністю, що й молодий журналіст Дімаров? Може, одиниці, не більше. У чому ж секрет? Він — у тому, наскільки кожен з нас готовий відкритися правді, визнати її найвищою людською цінністю й мірилом суті всього на світі сущого, підпорядкувати їй думки і вчинки. Дімаров таку готовність виявив. Думаю, ламання світоглядних стереотипів далося болісно й нелегко. Тим вагоміша перемога над собою вчорашнім. Наголошу: не насилля над собою — саме перемога. Її вага тим більша, що здобута в межах однієї, тієї самої, епохи, країни, суспільно-політичної системи.
А ось іще одна книжечка — збірка віршів “На війні, і по війні”. Сьогодні вже мало хто знає, що до Спілки письменників Дімарова прийняли як поета з рекомендаціями Володимира Сосюри й Максима Рильського. Згадану збірку видано 2006 року геть мізерним накладом, літературна громада її виходу практично не помітила. Маю підозру — збірочка задумувалася насамперед не як факт літпроцесу, а як непублічний, камерного характеру спогад, ностальгія за молодістю, не більше. У видатні поети новобранець Спілки, прийнятий із благословіння класиків, не вибився, вчасно збагнувши, що його покликання — проза. І то була ще одна звитяга над собою, адже самохіть відмовитися від дзвінкого й модного в усі часи звання поета годен далеко не кожний.
Зректися поезії й перейти на прозу — свідоме божевілля. Проза вимагає титанічної системної праці, волячого терпіння, постійної напруженої зосередженості й пам’ятливості (роман — той самий “дурдом” чи “колгосп” із величезною кількістю персонажів, сюжетних вузлів і вузликів, з дотриманням однієї стильово-оповідної інтонації, специфічною логікою хитросплетіння персональних ліній героїв, підпорядкуванням усіх перелічених і за браком місця пропущених компонентів центральній ідеї твору: одне слово — Содом і Гоморра!). Прозаїк приковує себе до столу так само, як рабовласник — раба до весел на галері. Каторга із самопринуки! У цій шкурі Анатолій Дімаров провів кілька десятків років. Створив цілий материк романів, повістей, оповідань, мікроновел, іронічних етюдів з письменницького життя, зокрема й власного — перелік їх зайняв би тут надто багато місця (особливо допитливих відсилаю до інтернетівської “Вікіпедії” чи довідника НСПУ).
Третя перемога, що її наш ювіляр має право святкувати на високогір’ї віку, стосується його взаємин з обставинами, в нерозчаклованому колі яких вершилася доля. Анатолій Андрійович ніколи не нарікав ні на фронтові рани й наслідки контузії, ні на чорні мітки, що їх наставляли обабіч його шляху “не так тії вороги, як добрії люди”, ні на хвороби й недуги. Коли йому, головному редакторові “Радянського письменника”, через принципову відмову видавати графомансько-кон’юнктурну п’єсу автора єврейської національності вчепили ярлик “антисеміта № 1” у всьому Радянському Союзі (Ілля Еренбург узагалі назвав журнальну публікацію розділів роману “Біль і гнів” расистською!) і тодішній головний “ідеолух” республіканського ЦК Маланчук грізно розпорядився “нехай Дімаров походить у чорному тілі”, письменник опинився без роботи та будь-якого підробітку, без книжок і гонорарів — отже, без засобів для прожиття. Перебивалися за рахунок зарплатні дружини — кандидата наук Євдокії Нестерівни. Історія цього подружжя — уже сама по собі є дивовижним романом, що його варто написати. Обмовлений і проскрибований, вигнанець подався на Памір, де зійшовся з геологами й захопився колекціонуванням коштовних мінералів. Про той період написалася повість “Поема про камінь”, яка в перекладах здобула популярність далеко за межами України.
Він звідав пекучу гіркоту втрати найближчих друзів. Один по одному відійшли у кращий світ Олександр Дяченко, Михайло Пархомов, Арсен Іщук, Анатоль Костенко, а зовсім недавно — Володимир Югов. Звикав жити без милого товариства, доки прикипів серцем до молодших і кинувся їм допомагати: “воював” за премії для них, квартири, путівки в будинки творчості, позиції в тематичних видавничих планах, писав численні передмови до журнальних публікацій. Саме тільки благословення в літературу Григора Тютюнника чого варте! Анатолій Андрійович одразу й точно відчув могутній талант юного земляка з Полтавщини.
Чорні мітки наче хто зумисне розставляв довкола Дімарова. Одну обмине — з’являється друга, третя… Ось він добровільно звалив на себе обов’язки громадського виконроба, коли Спілці дозволили надбудувати поверх над житловим будинком на вулиці Панаса Мирного. Пробивав проект і кошторис у чиновничих кабінетах, ночами сторожував біля завезених матеріалів, власними грішми заохочував будівельників, аби не халтурили. А дійшла черга розподіляти нові квартири — прізвище Дімарова власноручно викреслив тодішній спілчанський очільник: за критичне слово на адресу хваленого-перехваленого роману “живого класика”.
Заходився коло письменницького садового товариства на Київському морі — й залишився без ділянки, віддав її знайомому геологові, з яким потоваришував на Памірі. Й удвох з дружиною вони надовго засіли на хуторі Мохначі, де на місці купленої хатки-мазанки поставили “фінський будиночок”, де оброблявся й давав добрі врожаї город, ловилися риба й раки в лимані Сули, велися сердечні розмови з місцевим безхитрісним людом і писалися “Сільські історії”, “Містечкові історії”, “Міські історії”, нариси, рецензії, відгуки на літературні події. Мохнач — їхня особлива пристрасть і любов, солодкий спогад, світла сторінка минувшини.
Відколи почав виходити журнал “Київ”, Анатолій Андрійович прихилився до нього всією душею. З першого числа часопису й понині — член редакційної колегії, порадник і “постачальник” доброї автури. Тут друкувалась його “мала” й “велика” проза — практично все написане останніми десятиріччями. Солідної пенсії Шевченківський лауреат, блискучий прозаїк, інвалід війни так і не діждався від рідної держави, і все ж уриває зі своїх скромних статків на щорічну передплату “Києва”. Чого, на прикрість, не скажеш про навіть колишніх головних редакторів журналу.
Усі, хто причастився дружби чи знайомства з патріархом, пізнають справжню розкіш спілкування. Його добрість, безкорисливість, щедрість не мають меж. Він один із тих несучасних духовних раритетів, що відчувають радість і насолоду, коли самі дають, дарують, не ждучи нічогісінько навзаєм. Найбільша для нього прикрість — завдати прикрощів комусь. Навіть коли виникає гостра потреба когось потурбувати нагальним проханням (не для себе — для іншого!), Анатолій Андрійович неодмінно додає: “Ви вже, голубчику, пробачте…”
Здавалось би — який стосунок має все згадане й не згадане про Дімарова до літератури? Небуденні події та щонайцікавіші життєві повороти можна зустріти в долях тисяч наших співвітчизників. Однак у тому й “фокус”, що письменник — це не тільки талант, а й передовсім — біографія. Отож геть усе, до найдрібнішої детальки, що несе в своєму духовному й душевному нутрі митець, так чи інакше формує його творчий хребет. Особисті риси вдачі стають своєрідним будівельним розчином, що скріплює, зцементовує словесну цеглу, з якої постає задуманий і омріяний храм — літературний твір.
Відомі приклади (можу назвати їх з плину буквально останніх років), коли письменник у романах, повістях, віршах проголошує високі моральні ідеали, закликає до найвищих людських чеснот, заливається на трибунах медоточивими словами, а в повсякденні постає погано замаскованим мародером, користолюбцем, наперсточником, зовсім не дрібним шахраєм, ладним урвати шмат гуртового добра задля власної наживи. Оце вже істинне фарисейство! Написане таким “художником” відгонить смородом і пліснявою; всуціль заквашене на фальші, воно зрештою приречене на небуття.
Літературний материк Анатолія Дімарова через те й запрограмований на довголіття, що випромінює добротворче начало, людяність, милосердя, поривання до високого й світлого, неприйняття всього, що від лукавого та облудного, енергетику перемоги Божого начала в кожній душі над сатанинським, а найголовніше — усе перелічене становить серцевинну суть єства самого письменника. “Лиш правда є вічна, а то все — трава!” — писав П. Тичина, найбільший український поет ХХ століття. Правда — мірило мірил. На високогір’ї віку Анатолій Андрійович Дімаров має повне право сказати, що не розминувся з правдою. Ні в буденному повсякденні, ані в жодному слові, що вийшло з-під власного серця й лягло на папір.
Нехай же примножуються Ваші благословенні труди і дні, дорогий ювіляре! Бережи Вас Господь!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment