«Це слід зробити негайно…»

Незабаром у Рівненському обласному краєзнавчому музеї відбудеться ювілейна науково-теоретична конференція, присвячена видатному краянинові, кандидатові історичних наук, прекрасному ентузіастові-просвітянину, авторові понад семисот публікацій про славну минувшину українського народу Г. В. Бухалу. Народився він 1932 року в літописному селі Дермань тодішнього Дубенського повіту Волинського воєводства (нині — Здолбунівський район Рівненської області). Чимало його наукових досліджень мають безпосередній стосунок до рідного краю. 2006-го був удостоєний премії імені Ігоря Свєшнікова у галузі охорони культурної спадщини, започаткованої Державним історико-культурним заповідником міста Дубна.

Микола ПШЕНИЧНИЙ,
м. Дубно

Гурій Бухало — автор сотень публікацій у часописах і наукових збірниках України та закордоння. Окремими виданнями теж побачили світ кілька його досліджень, зокрема й у місті Дубні. А передувало цьому ось що…
Зауважимо, що правопис оригіналу зберігаємо, тож не слід дивуватися прикметникові ще сталінського крою “Дубнівський” (замість “Дубенський”) чи еСеСеСеРові, чи вулиці Жовтневій, — адже йдеться про документ “Свідоцтво про реєстрацію газети “Наш край”, датований 1990-м роком. Цитую: “Дубнівський міськвиконком на основі Закону СРСР “О печати и других средствах массовой информации” і Постанови Верховної Ради СРСР “О введении в действие Закона СССР “О печати и других средствах массовой информации” від 12 червня 1990 року на своєму засіданні 8 серпня 1990 року рішенням № 289 зареєстрував газету “Наш край” як орган Дубнівського Товариства української мови імені Т. Шевченка.
Адреса редакції: вулиця Жовтнева, 68.
“Наш край” буде фінансуватись за рахунок доходів від реалізації газети, публікацій реклам та оголошень, добровільних пожертвувань трудових колективів, організацій, окремих громадян та інших надходжень.
Газета “Наш край” головним у своїй діяльності ставить поширення правдивої інформації про політичне, економічне, соціальне, духовне життя в місті і районі, про найголовніші події в області, республіці.
Газета “Наш край” — незалежне від будь-яких політичних партій, масових рухів, громадських організацій і приватних осіб, крім її засновників, видання.
Газета випускатиме літературні, краєзнавчі та інші додатки.
Голова міськвиконкому В. Р. Мамчур
Керуюча справами виконкому Г. С. Нежельська”.
Таким чином, уже 29 серпня у Дубенській друкарні відтиражувалося перше число такого довгожданного часопису “Наш край”. А 14 вересня прийшов до читачів майже тисячним накладом перший буклет краєзнавчої серії колишнього сталінського політв’язня, учасника Другої світової війни, лауреата просвітянської премії імені Грицька Чубая, бібліографа, філателіста, бібліофіла, філокартиста, публіциста, етнографа, випускника Дубенської гімназії 1935 року Ігоря Дмитровича Лозов’юка “Віч-на-віч з Дубном (нотатки краєзнавця)”.
А числом 5 цієї ж серії став “Форт над Іквою” Гурія Бухала — про унікальну фортифікаційну споруду неподалік села Тараканів на Дубенщині. Вихідні дані повідомляють, що спонсорами 12-сторінкового видання були Дубенське Товариство української мови імені Тараса Шевченка і колгосп “Прогрес”. Здано на виробництво 30.10.1990 року, а до друку підписано 1.11.1990 р. Вельми оперативно! Друк офсетний. Ціна — 50 копійок. На останній сторінці — варта уваги примітка: “Авторський гонорар перераховується на спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в місті Дубні”. На початку, так би мовити — для знайомства, фотопортрет і біодовідка автора.
Після передмови йдуть розділи: “Історія будівництва форту”, “Аж 105 казематів…”, “Повстання, мітинги, бої”, “Згадують очевидці”, “Стан — аварійний!”, “Яке майбутнє пам’ятки?” Є також 5 ілюстративних світлин.
Хоч як парадоксально, але своєї актуальності це видання не втратило й досі, про що свідчать такі рядки: “…Пора заглянути у майбутнє форту, який споруджували протягом тривалого часу тисячі працьовитих рук жителів колишнього Дубенського та навколишніх з ним повітів. Отже, цей комплекс споруд, який налічує вже понад сторіччя, — пам’ятка архітектури, і треба її взяти під охорону держави. Але це ще й пам’ятка історії. Значить, повинна бути ще і охоронна дошка про те, що форт охороняється державою. Це слід зробити негайно!..”
На жаль превеликий і на сором вселенський, як мовлять у народі, й досі кіт не валявся: немає ні дошки, ні будь-якого іншого відповідного знака, ні належної охорони. Хоча спроби були…
Насамкінець процитуємо й це непроминальне прохання-благання незабутнього Гурія Васильовича: “Саме життя підказує нагальну потребу відновити форт, але, звичайно, не для військових цілей. Треба зробити все, щоб форт став екскурсійним, туристським об’єктом. Чи реально це? Думається, що так…”
Через кілька тижнів — 21 листопада — ми знову благословили у світ кільканадцятисторінковий його буклет: “Дерманський Свято-Троїцький монастир”. Вступне слово, розділи “Споруди монастиря”, “Нелегкі селянські будні”, “Давній осередок культури”, “Дерманська друкарня”, “Мелетій Смотрицький”, “Від унії — до православ’я”, “Трагедія монастиря”, а ще — чотири фотографії, зроблені автором у його рідному селі.
Дуже болюче видання!
Злободенне й донині, позаяк на 10 сторінці читаємо: “…Монастир був свідком цілого ряду подій, які відбувалися в краї. Вистояв він під час страшних битв. Але не вберегли його дерманці вже у мирний час. Бо восени 1945 року бандитська рука піднялася на безцінну пам’ятку історії та архітектури — дзвіницю-вежу. Її підпалили. Згоріло у ній все, що могло згоріти…”
А через кілька абзаців: “…І ще одна біда спіткала монастир… у запалі боротьби з релігією тодішні керівники району, області, мабуть, і республіки, вирішили розправитися з храмом. Його закрили, як розсадник “мракобісся”. Це сталося після того, як він відсвяткував своє 450-річчя. І як у насмішку над колишнім центром культури, освіти, вселили сюди спецшколу-інтернат…”
Потім автор наголошує на терміновій доцільності передачі Дерманського монастиря Українській Церкві, оскільки саме це “відмічали на своїй нараді представники обласного управління народної освіти, обласної організації Українського Товариства охорони пам’яток історії і культури, обласного краєзнавчого музею, обласної організації Спілки письменників України з участю місцевої сільської Ради народних депутатів і дирекції спецшколи-інтернату… Вирішено, що 8 грудня ц. р. на храмі в урочистій обстановці буде посвячено хреста з купола церкви та іконостас. Відкриється у цей день і меморіальна дошка, присвячена Мелетію Смотрицькому…”
Так, таки з’явився офіційно на сивих церковних мурах, згідно з чинним законодавством, прекрасний бронзовий пам’ятний знак. Пригадую, як під лапатим снігом на велелюдному урочистому мітингові довелося виступати й мені разом із Гурієм Васильовичем — адже саме у криптах Свято-Троїцького храму архімандрит Дерманського монастиря і похований. До речі, славетного просвітителя, автора безсмертної “Грамматики словенської”, доля привела до Дермані з міста Дубна, де він деякий час був настоятелем Спасо-Преображенського монастиря на одному з островів річки Ікви.
А невдовзі приголомшлива новина: середньовічну українську святиню самовільно, підступно захопили монахи Московського патріархату, ще й поглумилися над історією нашою, бо зняли-скинули меморіальну бронзову дошку М. Смотрицькому, чия унікальна, дивовижна книжка майже 200 років була єдиним підручником граматики для українського, російського, білоруського народів.
Хоч як прикро це констатувати, але кричуща несправедливість триває й нині (як, між іншим, і в Почаївській лаврі, й у Корецькому православному жіночому монастирі, й на джерелі Святої Анни у селі Онишківці Дубенського району…). Хоч бери та й знову перевидавай те, що тиражувалося мною ще до Незалежності України!
Цілком закономірно, що тодішні мізерні наклади розійшлися миттєво і зараз є небиякими раритетами. Це стосується не лише видань Г. В. Бухала, а й десятків інших авторів “Нашого краю”.
Уважно гортаю архівні папки видавництва і враз натрапляю на конверт величенького формату зі зворотною адресою: м. Рівне—24, вул. Ленінградська, 18. Тоді, на початку грудня 1990-го, надійшла мені ще одна бандеролька від Гурія Васильовича — шестисторінковий машинопис “Професор Шумовський із Мирогощі”. Як редактор і як мирогощанець, я був шокований! Тож негайно опублікував цю прекрасну річ у двох числах нашого просвітянського часопису — 19 і 26 грудня. По суті, це було чи не найперше розлоге знайомство моїх земляків зі славетним, легендарним краянином, випускником і викладачем Дубенської гімназії, співзасновником першого (антрополого-археологічного!) дубенського музею, священиком, першим з українців дослідником Африки, педагогом, журналістом Юрієм Федоровичем Шумовським.
Починалася ця стаття так: “ИЛ-62”, плавно відірвавшись від бетонки монреальського міжнародного аеропорту “Мірабель”, залишивши вогні міста позаду, взяв курс на Нью-Йорк. Через лічені десятки хвилин лайнер торкнувся колесами зльотної смуги аеропорту “Джон Кеннеді”. Дуже швидко пройшовши формальності, пов’язані з прибуттям у США, я опинився в міцних обіймах вже досить таки літнього, стрункого, підтягнутого по-американськи, чоловіка. Це був професор Ю. Ф. Шумовський. Я його впізнав одразу ж: цьому допомогли фотографії, які він надсилав протягом десятків років нашого листування…”
Згодом, завдяки дубенському краєзнавцеві-просвітянинові Ігореві Лозов’юку, і я почну активно листуватися з о. Юрієм. І вже потім видам у Дубні масовим накладом зі своєю післямовою його книжку “Дещо про наші писанки”, після чого Ю. Ф. Шумовський подарує понад десять тисяч документів і матеріалів про свою феноменальну родину Державному історико-культурному заповіднику Дубна, яка прославила Україну на п’яти материках. Це вже згодом він стане Почесним громадянином міста Дубна…
А тоді, року 1990-го, все це тільки починалося. Гурій Васильович Бухало теж брав у цьому якнайактивнішу участь.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment