Я п’ять років жив в Україні

Олег ЧОРНОГУЗ

Я прочитав статтю Анатолія Шпиталя “Пообіч Майдану” (“СП” число 14 за 2012 р.). І абсолютно неприйнятні для мене слова давнього приятеля і гарного поета Миколи Славинського: “Але події 2004 року стали “чи не найбільшою втратою новітньої нашої історії”.
Після цього я собі сказав: “Боже, які ми убогі! Боже, які ми ниці! Боже, які ми вільнолюбні! І — о Боже, які ми протилежні цьому благородному поняттю?!” А я ж нічого прекраснішого за 75 років життя не пережив. Нічого прекраснішого за Помаранчевий Майдан. Саме того, 2004 року, з мого рідного Києва бачив безліч країн, які свої погляди і свої всепланетарні переживання спрямовували на київський Майдан Незалежності.
Мені свого часу випала велика честь бути делегатом від України і виступати з високої трибуни ООН. Тоді в списку ще не було тих країн, які виникли після перебудови. Не було, звісно, й Майдану. Але 2004 року у списку ООН постколоніальних країн збільшилося мало не на чверть. І саме 2004 року погляд цих країн, як і решти, був спрямований на наш Помаранчевий Майдан. У мене досі перед очима Варшавський національний університет, його вікна. Мабуть, Польща ніколи не бачила стільки жовто-блакитних прапорів у своїй столиці, як у ті помаранчеві дні. Я бачив пам’ятник великому Кобзареві у Вашингтоні. Я бачив, як у ті дні разом із великим Шевченком піднімався над Вашингтоном і сам Вашингтон. Піднімався з неозорого моря наших національних прапорів.
Я ніколи не був таким щасливим, як у дні Помаранчевої революції, коли біля свого національного прапора бачив грузинський стяг, прапори прибалтійських республік, Білорусі і навіть російський “триколор”. Я чув слова “старшого брата”, який тримав цей прапор, переборовши страх, вийшов разом із нами, щоб підтримати нас, українців. Він уголос, не соромлячись сліз, звертався до Бога: “Господи, подаруй мені хоч один такий день у Москві. День Свободи і незалежності. Зніми з мене тавро раба. Чи зможе коли-небудь Москва, моя Москва, дожити до таких днів?!”
Ніколи не забуду й ті Помаранчеві ранки, коли весь люд Майдану, прокинувшись, молився Господу Богу. І мені здавалося, що разом із Майданом, разом із нами, українцями, молиться весь світ. І молиться за нас. Мільйони людей планети жили нашою революцією. Мирною революцією мирного, доброго, усміхненого і вільного народу.
Я пам’ятаю дівчаток і хлопчиків, які з вікон авто розмахували помаранчевими прапорцями. У ті дні мені було страшно тільки за цих діточок. Але як тільки українська міліція заявила, що вона разом із народом, як тільки генерал армії заявив із трибуни, що армія також з українським народом, я зрозумів: цей народ непереможний.
Непереможною була бабуся, яка несла два відра вареної картоплі й пляшку олії й щиро бідкалася, що пляшка тільки одна. Я пам’ятаю її кілька пучечків солі, загорнутих у марлю. Вона йшла до штабу, до Будинку профспілок. Ніколи не забуду цих днів. Я дихав повітрям свободи. Мені хотілося, щоб весь світ дивився на нас, українців, які вміють перемагати сміючись. Я тоді видав помаранчеву книжку саме під таким заголовком.
А ще пригадую телефонні дзвінки з діаспори. Мої знайомі й незнайомі розповідали мені, що “ваші дописи” (так діаспора висловлювалася) читають по суботах і неділях у наших українських церквах.
І коли мені тепер кажуть: “Я стояв за Ющенка!”, мені хочеться кинути в обличчя своєму опоненту: “Я ніколи не стояв за Ющенка. Я ніколи не стояв за Тимошенко. Я стояв за свою волю, за волю і незалежність свого народу. Я стояв і мене на Майдан привів не Ющенко, не Юля. Мене на Майдан привів Кучма. Той Кучма, який породив в Україні страшну бацилу двомовності, який знищив моє село — основу основ моєї держави, при якому вбили Ґонґадзе, який зі своєю “сім’єю” розграбував Україну і вбив у мені вільну людину і поселив у мені раба”.
Так, я йшов за гаслом “Україна без Кучми”, бо більше не хотів бути рабом. Саме тому вийшов на Майдан і від того досі щасливий. Я з гордістю кажу і казатиму: “Я 5 років жив в Україні!” Лише 5 років у вільній Україні за українського Президента Віктора Ющенка. За великого Президента. І тепер ані тюрма, ані дуло пістолета біля моєї скроні не відбере в мене того, що подарував мені Майдан і Віктор Ющенко, якого цей Майдан породив. Я тоді не знав… 5 років не знав, що таке страх. 5 років жив в Україні і Україною, жив вільною людиною. І тоді, і сьогодні справа не у Вікторові Ющенку. Справа у моїй і твоїй свободі, українцю. У мирній, вільній, усміхненій і щасливій.
Я ніколи так не пишався своєю Україною, як у ті Помаранчеві дні, коли моя держава показала усьому світові, що бувають революції і без крові.
Я чудово усвідомлюю патетичність своїх слів. І те, що це мої емоції. Але і те, і те на мене сьогодні асоціативно навіває безсмертний Майдан, який увійшов у моє серце, у мою пам’ять, у нашу історію як найпрекрасніше диво з див. І нашу історію як історію Помаранчевої революції ніякі табачники й колесніченки не перекреслять. Вона житиме. Як і те, чого ми сьогодні ще не оцінили: воля народу, свобода слова, відсутність страху і невмируще дитинне почуття вільної людини. Своїм днем народження я називаю 2004 рік. Саме цього дня я народився вільним Українцем. І цим пишаюся, бо саме з цього дня забув, що таке страх, і саме тоді зрозумів, що таке Воля.
Я низько кланяюсь українському народові, який після Майдану вибрав найдостойнішого Президента (принаймні за 20-річну історію нашої Незалежності). Низько, доземно кланяюсь йому за те, що він відновив у мені історичну пам’ять, мову і найдорожче — Волю, яку неможливо буде забрати у мого народу. Забрати тоді, коли пануватиме авторитарний чи тоталітарний режим, але те, що породив Великий Президент, за словами російського публіциста Анатолія Стріляного, не перекреслити нікому. Навіть тим, хто уже сьогодні хворіє на анемію.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment