В Українському домі відбулося вручення престижної премії ім. Івана Огієнка, співзасновником якої є Всеукраїнське товариство Івана Огієнка, Житомирська облдержадміністрація та облрада, Національна спілка письменників України, Фонд сприяння розвитку мистецтв, ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка. Сімнадцятий рік поспіль її лауреатами стають відомі діячі літератури, науки, освіти, а також ті, хто здобув визнання в царині громадсько-політичної та духовної діяльності. Від 1995 р., коли її отримували перші лауреати в приміщенні Брусилівської райдержадміністрації і до дня нинішнього, 10 травня 2012-го, коли один із найпрестижніших концертних залів столиці зібрав учасників, гостей і глядачів, пройдена величезна дистанція. Оцінюється вона не роками, а зробленим лауреатами, рівнем повернення національної пам’яті і зміною ставлення громадськості до одного із найславетніших імен України — І. І. Огієнка.
Микола ЦИМБАЛЮК
Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Хоча навіть сьогодні було б передчасно стверджувати, що рудименти совєтсько-московського імперського ставлення і нашої п’ятої колони до права українців на власну, правдиву історію відпали як хвіст у плазуна. Тож затяте україноненависництво залишається незмінним і таким же підступним, цинічним. Це зайвий раз продемонструвало обговорення у Верховній Раді України постанови про відзначення 130-річчя Огієнка, яку підготував голова ВУТ “Просвіта”, народний депутат України Павло Мовчан. Один із регіоналів різко виступив проти, мотивуючи тим, що, мовляв, митрополит Іларіон (Огієнко) 1941 р. зустрічав із хлібом-сіллю у Житомирі німецькі війська. (Насправді ж митрополит із 1920 р. до самої смерті в 1972 р. жив у вигнанні, за кордоном). Нахабна брехня Юрія Болдирєва викликала хвилю обурення не лише в українських депутатів, а й серед земляків-житомирян Огієнка. Глава Житомирської облдержадміністрації змушений був телефонувати провокатору з депутатським мандатом, але змінити ситуацію не вдалося, представники парламентської більшості проголосували проти відзначення ювілею на державному рівні.
Слава Богу, що просвітянам, товариству Івана Огієнка, НСПУ, Фонду сприяння розвитку мистецтв, житомирським освітянам і за дієвої підтримки керівництва Житомирської облдержадміністрації й облради вдалося гідно і на високому рівні провести не один захід із ушанування Великого земляка.
Саме Великого. Бо в сузір’ї славних імен, якими пишається Україна, які приносили й приносять їй світову славу, яскравою зіркою горить ім’я Івана Огієнка. “Видатний державний, громадський і релігійний діяч, філософ, історик, філолог, мистецтвознавець, блискучий письменник Іван Огієнко став, — сказав Володимир Шинкарук, ведучий історико-краєзнавчого та культурно-просвітницького дійства з нагоди вручення премії ім. Івана Огієнка “Гаряча молитва моя — найперше за Вас”, — символом талановитості, всебічної обдарованості української нації”. Премія його імені покликана вшановувати і відзначати тих, хто продовжує його справу в гуманітарній царині. Приємно зазначити, що особливо в останні роки ця престижна нагорода набуває дедалі більше громадського розголосу й ваги. Ще один доказ цього — церемонія відзначення лауреатів премії ім. Івана Огієнка 2012 року в Українському домі.
Павло Мовчан, голова Комітету у справах премії ім. І. Огієнка, відкриваючи урочистості, мав рацію, коли сказав, що постать Великого Українця ще у дорозі до нас. Багато хто й досі не усвідомлює, що спонукало Івана Огієнка прийняти духовний сан і зайняти митрополичу кафедру. Які були мотиви, що змусило цю людину сісти за величезний капітальний труд — переклад Біблії? Відомо, що на той час уже існував її переклад українською мовою. Важко зрозуміти, як могла ця людина за надзвичайно складних суспільних і побутових обставин працювати 24 години на добу, написавши впродовж життя тисячі й тисячі сторінок наукових розвідок, статей, книжок з різних галузей знань. Яка подвига, яка сила рухала ним, тоді коли він повертав світові українські скарби духовності, досліджував витоки української культури, українського слова… Не менш важлива потреба зрозуміти і зробити висновок, чому нині ми, маючи уже власну державу, не виконуємо тих заповітів, які він нам залишив. Може, тому, що забули його пророчі слова: дорога до Бога можлива тільки тоді, коли ти опановуєш рідним словом, дорога до Бога — через рідне слово.
Присутні прихильно сприйняли слово Сергія Рижука, глави Житомирської облдержадміністрації, який перейняв естафету нагородження лауреатів. Своє ставлення до пам’яті Івана Огієнка він засвідчив уже тим, що особисто взяв участь у столичному дійстві. Щиро зізнався: “Навіть земляки Огієнка на Житомирщині, його малій Батьківщині, зробили лише перші кроки до усвідомлення величі його постаті”. Хоча заради справедливості варто сказати, що обласне керівництво у співпраці з районним уже відкрили пам’ятник у Брусилові, за їхньої фінансової підтримки завершується ремонт музею Івана Огієнка. Його ім’я присвоєно Житомирському культурно-мистецькому коледжу, в обласному центрі є вулиця Огієнка. І все ж Сергій Миколайович переконаний, що зроблено недостатньо. Бо подвижництво митрополита Іларіона, його внесок у національну культуру — безцінне національне надбання. “Українцям просто так прочитати і забути все написане ним не вдасться, — підсумував він. — На це мають піти великі зусилля, глибокі роздуми, усвідомлення більшості із нас як частини великого народу. Ми ж, земляки, мусимо почуватися щасливими, що маємо Івана Огієнка”.
Микола Тимошик, перший лауреат премії Огієнка (1995 р.), доктор філологічних наук, професор, який ось уже понад двадцять років досліджує життя і творчість Івана Огієнка, не може говорити про нього без хвилювання. І цього разу пригадав довоєнні (1933 р.) сторінки життя Огієнка. На той час поляки за спротив полонізації українських студентів вигнали його з Варшавського університету, позбавивши права викладати слов’янську філологію. Перебуваючи на чужині, з невиліковно хворою дружиною, прикутою до ліжка, він залишився без роботи, без шматка хліба. В Україну йому дорога була закрита — для совєтської влади він був лютим ворогом. Та всупереч ворожому оточенню і нестерпним обставинам у нього виникає ідея створити загальносвітовий часопис “Рідна мова”. На ту пору сотні тисяч українців, які змушені були втекти за кордон від більшовицького “раю”, опинилися у чужому мовному і культурному середовищі. Тож гасло журналу “Для одного народу — одна літературна мова і вимова, один правопис” на довгі роки став об’єднавчою ідеєю для емігрантів, що берегла їхню національну гідність, рятувала від асиміляції. Митрополит Іларіон зумів згуртувати коло однодумців, довівши нашим злостивцям, що злоба, заздрість, розбрат не характерні для українців. Упродовж дев’яти років це видання несло у вільну Європу, за океани — в Австралію, Північну і Південну Америку — українське слово. Видавців ніхто не підтримував, тоді як подібні російські емігрантські видання отримували фінансовий допінг із Москви. 1939 р. німці закрили легендарний журнал.
У хвилини скрути митрополит незмінно повторював однодумцям: “Крапля камінь точить”. Його дух, незламна сила волі, фантастична працездатність, високий інтелект робили свою справу. Він був однією з тих крапель, що точили камінь безпам’ятства.
Його приклад наслідують дослідники і шанувальники життя й творчості митрополита Іларіона. Починаючи від 119-ї річниці, вони наполягають на необхідності вшановувати гідного сина українського народу на державному рівні. Реакція “інтелектуалів” із Верховної Ради відома й не є несподіванкою для нас. Не маємо ілюзій і щодо того, що власники куплених “професорських” звань і “докторських” ступенів збагнуть що-небудь із уже Огієнкових книжок, що видаються за редакцією Миколи Тимошика згідно з видавничим проектом Фундації ім. митрополита Іларіона (Огієнка) у двох серіях: “Рукописна спадщина” і “Зарубіжні першодруки”. З 1997 р. їх видано 14, зокрема “Українське монашество”, “Розп’ятий Мазепа”, “Слово про Ігорів похід”, “Українська культура”, “Рідна мова”, “Українська літературна мова”, “Історія українського друкарства”, “Українська церква” тощо. Незабаром побачить світ “Містечко Брусилів та його околиці”. До речі, на ці книжки ні держава, ні жоден із мільярдних чи мільйонних олігархів, що багатіють на очах коштом і працею українського народу, не дали й копійки. Тож не дивно, що канадська сторона дійшла висновку (не лише з цих міркувань), що передавати велетенський безцінний архів Івана Огієнка згідно з його заповітом (коли Україна і її Церква стане незалежною) Києву було б передчасно.
Про те саме говорив і Святійший Патріарх Київський і Всієї Руси-України Філарет, який поздоровив лауреатів і привітав учасників зібрання, присвяченого 130-річчю Івана Огієнка. “Нині український народ, — зазначив він, — проходить випробування: гідний він мати свободу, незалежність, чи знову — рабство”. Святійший подякував Товариству “Просвіта”, що воно не дає заростати бур’янами безпам’ятства могили великих синів України. Оцінюючи зроблене митрополитом Іларіоном для рідного народу, він зупинився на його пастирській діяльності. “Чому професор, державний діяч став митрополитом”? — запитав він. І відповів: “Бо розумів, що без незалежної церкви жодна держава не може існувати. Тому він із самого початку разом із Симоном Петлюрою, який також мав духовну освіту, звернув увагу на українську церкву. Вона мусить бути незалежною, незалежною від Москви. І якщо така церква буде, то й держава буде, а якщо такої церкви не буде, то й держава довго не втримається як незалежна. Бо церква — то душа народу, це та рушійна сила, яка спонукає людину іти на самопожертву, відкидаючи всі спокуси цього світу і досягати своєї мети. Для того, щоб іти цією прямою дорогою, треба мати сильний дух. Митрополит Іларіон мав такий сильний дух…
Він помер, але живе душею, написане ним будить наш розум і пам’ять, запалює вогнем любові й правди неоспалі наші душі. І велич людини полягає в тім, що вона помирає, але продовжує діяти своїми справами і прикладом власного життя. Допоки людина в душі не переможена, доти, навіть переходячи у світ потойбічний, перемагатиме і вестиме за праведну справу, до святої мети живих”. Мета ж — незалежна держава, Помісна Українська Церква, право українців бути господарями на власній прабатьківській землі. А такі, як митрополит Іларіон (Іван Огієнко), навіки залишатимуться зірками, що навіть помираючи, нестимуть чисте світло душ своїх крізь віки на землю, зігріваючи наші душі й освітлюючи шлях України в майбутнє.
Про це різними словами, але однаково щиро й проникливо говорили цьогорічні Огієнківські лауреати: Михтодь Волинець, поет, прозаїк, правозахисник (м. Ворзель, Київська обл.); Віктор Грабовський, поет (м. Біла Церква); Сергій Стельникович, ст. викладач кафедри редагування та основ журналістики Житомирського держуніверситету ім. І. Франка; Микола Покропивний, директор Житомирського коледжу культури і мистецтв ім. І. Огієнка; Святослав Васильчук, журналіст, голова Житомирського ОО ВУТ “Просвіта”; Юрій Дорошенко, релігієзнавець, журналіст…
А завершилося нагородження і вшанування лауреатів Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка в Українському домі неперевершеним за барвами, темпераментом, талантами, голосами, музикою і рівнем виконання концертом. Із вокально-хореографічною композицією “Краю мій рідний, краю поліський” виступив ансамбль пісні і танцю коледжу, яким керує М. П. Покропивний. Захват, з яким зустрічали глядачі пісні “Ой у вишневому садочку”, “Не питай”, “Купальська”, “Очерет лугом…”, “Квітка душі” (Ліна Шеремет), “Українську концертну п’єсу” К. М’яскова, хореографічні композиції, можна відчути й побачити у відомих концертних залах на виступах найталановитіших митців. А на завершення — щемливо-прекрасна пісня у виконанні Огієнкової землячки, лауреатки його премії, заслуженої артистки України Ірини Шинкарук. А ще — по-мистецьки довершений духовний спів хору Київської духовної академії.
