Товариство, яке формує націю

У час світової кризи (всі кажуть: економічної, а я стверджую — моральної, адже саме недотримання елементарних норм моралі породило всі біди, і не лише в українському суспільстві) хочу звернути погляд читачів на роль “Просвіти” у нашому житті — вчора, сьогодні, завтра.

Ярослава ВЕЛИЧКО,
головний редактор тижневика “Аудиторія”, член Національної спілки журналістів України, відмінник освіти України

Із родинного архіву
Переді мною аркуш пожовклого паперу, дрібно списаний рівним каліграфічним почерком: “Станимир, 1899 рік. До світлого виділу Товариства “Просвіти” у Львові…”
Цей архівний документ — звіт голови місцевої “Просвіти”, першого українського управителя початкової школи у Станимирі, що на Львівщині, Василя Герчанівського про відкриття читальні “Просвіти” в селі Солові.
Вдивляюся в молоді вродливі обличчя на фотопортретах, що у Кімнаті-музеї сільської школи. Тут родина Герчанівських мешкала на зламі XIХ—ХХ століть. Скільки часу минуло, а станимирчани зберегли добру пам’ять про своїх учителів і подвижників!
Читаю-перечитую намистинки слів: “Заявляю, що і дальше моїм старанням буде віддаватися, як і дотепер, тихій, неголосній праці на полі просвіщення нашого руського хлібороба та підвищення його так морально, як і матеріяльно, та щоб виховати його на славу нашої дорогої неньки-України”.
Із великої любови до рідного народу, усвідомлення громадянського й професійного обов’язку молоде подружжя Василь і Марія Герчанівські, закінчивши вчительську семінарію, покинуло тепле родинне гніздо і поїхало в сільську школу, де, крім основної учительської праці, заснувало читальню “Просвіти”, касу взаємодопомоги — заради найшляхетнішої мети: вивести з темряви поневолений рідний люд, навчити грамоти і національної гідности дітей, подарувати їм віру й надію на власну Українську державу!
Це тільки один приклад із великої подвижницької праці просвітян, але для мене він найдорожчий, бо то були мої прадід і прабабуся.

Від усвідомлення — до чину
Навіть у часи найбільшої темряви є люди, які запалюють свічки, “коли ще зоря не заграла”. Українська історія багата велетнями духу. Саме такі люди 8 грудня 1868 року заснували у Львові Товариство “Просвіта”.
Завдання організації чітко й мудро сформулював студент Львівського університету Андрій Січинський у промові на зборі, на якому було проголошено створення нової організації: “Кожний нарід, що хоче добитися самостійности, мусить дбати про те, щоб нижчі верстви суспільности, народні маси піднести до тої степени просвіти, щоби ця народна маса почула себе членом національного організму, відчула своє громадянське і національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремішньої народної індивідуальности…”
Чи не в тому першопричина наших нещасть, що українці досі не відчули себе отим “членом національного організму”, а найгірше — того не усвідомила так звана еліта. Якби на чолі держави стояли державні мужі, сьогодні ми могли б говорити про справедливе, повне і безповоротне утвердження української мови у всіх сферах життя багатої і щасливої країни. Бо “чия мова — того й влада”. І саме від провідників нації, від їхнього патріотизму й моральности залежить духовне здоров’я суспільства, а отже, економіка й добробут народу.
І поки кожен українець не усвідомить себе відповідальним перед минулим і прийдешнім, поки не ідентифікує себе зі своєю нацією, доти не вилізти нам із тієї ями, в якій перебуваємо. Тим паче, що маємо приклади жертовної праці, самопосвяти, мудрости, мужности і героїчної боротьби своїх батьків і дідів — не задля особистої вигоди, а для того, щоб їхні нащадки, тобто ми з вами, щасливо жили у своїй багатій незалежній державі. Вони зробили все від них залежне, нам залишилося зовсім трішки — наповнити державну будівлю гордим українським духом і чесною працею.
Першим кроком на цьому шляху є бажання знати історію свого народу і свого роду. Нашій молоді дуже часто бракує саме цієї поінформованости. І тільки тоді, коли людина усвідомлює, що за її плечима — покоління чесних і мужніх предків, що ті предки мали колись могутню державу, а потім століттями виборювали свободу своєї поневоленої землі, вона вже не зможе бути пасивним спостерігачем духовної і матеріяльної деградації народу. А від усвідомлення перейде до конкретних дій.

До джерел
На час процитованого на початку статті документа Товариство “Просвіта” вже діяло в Галичині тридцять один рік, а до 1914 року тут працювало вже 75 філій, 2944 читальні, 2664 бібліотеки, Товариство налічувало 197035 активних членів.
Діяльність “Просвіти” тривала і після Першої світової війни. Масово будувалися народні доми. “Просвіта” дала життя товариствам “Сільський господар”, “Союз українок”, “Рідна школа”, “Пласт”, Науково-літературному центру НТШ, організовувала народні свята, хори, драмгуртки, заснувала музеї, друкарні, народні школи, торговельні курси, економічні організації “Центросоюз” і “Маслосоюз”.
У Східну Україну “Просвіта” з відомих причин прийшла пізніше, але поширювалася дуже активно і швидко. 1905 року філії засновано в Києві, Катеринославі, Одесі, Кам’янці-Подільському, Житомирі, Чернігові, а також на Кубані, в Баку, у Владивостоці. Їх очолювали видатні письменники і вчені — Борис Грінченко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Микола Аркас.
Із діяльністю “Просвіти” пов’язані імена тисяч відомих і невідомих інтелектуалів.
Це “Просвіта” разом із патріотично-спортивними організаціями виховала юнацтво, яке без вагань стало у лави Українського Січового Стрілецтва, Української Галицької Армії та Армії УНР. Їх і досі називають найінтелектуальнішими арміями світу. Могутній опір насильницькій російсько-більшовицькій колективізації у 20—30-х роках минулого століття на центральних, східних і південних українських землях, а потім — на приєднаних західноукраїнських, свідчить про те, що українці почувалися вільними і гордими господарями на своїй землі. А чи могли стільки літ у жорстоких умовах боротися повстанці у 1940—1950-х роках, якби не мали високих поривів до волі, прищеплених справжньою елітою нації — провідниками цих рухів?
Тож не дивно, що волелюбність і освіченість поневоленого народу лякала окупантів. Російські царські війська, вторгнувшись до Львова 1914 року, насамперед опечатали архіви і канцелярію “Просвіти”. Поляки, захопивши Львів  1918 року, заарештували голову “Просвіти” Івана Кивелюка. 1939 року большевики влаштували повальні арешти просвітян, а згодом німецькі окупанти розстріляли в Бабиному яру Олену Телігу, закатували в концтаборі “Заксенгавзен” Олега Ольжича, знищили багатьох інших провідників нації. Але саме совєтський режим обірвав діяльність “Просвіти” і на довгі роки занурив український народ у темряву комуністичного пекла. Ці плоди бездуховности ми пожинаємо й досі…
Однак нація, вихована “Просвітою”, не дала себе повністю знищити чи асимілювати. У тюрмах, на засланні, на вигнанні, на чужині та на рідній “не своїй землі” українці зберегли нескорений дух, рідне слово й ідею державної незалежности.

Раби зростали до синів своєї України-матері
Наприкінці вісімдесятих років минулого століття на аукціоні гаварецької кераміки, організованому Товариством Лева на Бернардинському подвір’ї у Львові, зібралася молодь. Там уперше пролунав заклик молодого інженера з ВО “Кінескоп” Ігоря Мельника створити Товариство шанувальників рідної мови.
В умовах страшного тоталітарного режиму, під недремним оком опричників КҐБ, компартії та комсомолу на справжній вчинок спроможні були лише одиниці, та й ті за вільну думку опинялися у радянських тюрмах і концтаборах. “Де зараз ви, кати мого народу?” — запитував Василь Симоненко і у 28 років зовсім не добровільно пішов із життя. За нез’ясованих обставин загинула Алла Горська. У тюремному карцері прийняв смерть Василь Стус. Одягала “пурпуровий плащ” і йшла “на ви” Ліна Костенко — і потім десятиліття писала свої геніяльні твори “в шухляду”. На 25 років ув’язнення замість смертного вироку був “амністований” правозахисник Левко Лук’яненко. Милосерднішою виявилася радянська система (чи, може, доля?) до братів Горинів, В’ячеслава Чорновола, Михайла Осадчого, Ірини та Ігоря Калинців, які з ув’язнень таки вийшли живими й одразу продовжили боротьбу, випускаючи самвидавівські “Український вісник”, “Євшан-зілля”, “Кафедру”…
Страшно було навіть брати в руки заборонені видання, але не читати їх уже було неможливо. Страшно було розшифровувати і множити магнітофонні записи нелегальних зібрань Гельсінкської спілки, але про те, щоб того не робити, не могло бути й мови. Небезпечно було збирати підписи за державність української мови — за це могли відрахувати з інститутів, звільнити з роботи… Але, мабуть, настав такий час, коли з’явилося щось сильніше за страх. Чи то чорнобильський вибух змусив замислитися над сенсом життя, чи нове покоління дозріло до почуття обов’язку перед своєю нацією…
Що є найбільшою цінністю у житті? — запитував себе не один. Найперше, що спадало на гадку, було “здоров’я”, а коли роздумував трохи довше, то доходив інших висновків. Навіщо здоров’я рабові? Щоб ще краще працювати на свого власника? Навіщо здоров’я закутому в кайдани в’язневі? Щоб продовжити свої муки? Свобода особиста і свобода нації — ось без чого не можна бути людиною! І тільки власна справедлива держава зможе забезпечити твою свободу! Такі думки долали сумніви й страх і додавали снаги.
13 червня 1988 року національно свідома громада зібралася у Львові на установчі збори Товариства рідної мови, щоб відродити духовний осередок українства.
…У той день моросив дощ, але біля Клубу будівельників на вулиці В. Стефаника, в якому мали відбутися збори, зібралися сотні людей. Брама була замкнена. Чутка про те, що секретар міськкому Компартії Адам Мартинюк (той самий, якщо хтось не знає, що так міцно засів в Українському парламенті) заборонив збори, викликала гнів і обурення. Хтось почав збирати підписи під телеграмами протесту до “батька перебудови” М. Горбачова. А поряд — райвідділ МВС, мовчки снують похмурі стражі порядку… У повітрі зависла тривога. Нерішучі погляди зупинилися на постатях відомих і шанованих людей: як вчинять вони? Патріярхи української культури Микола Колесса й Роман Іваничук, не вагаючись, ставили свої підписи! І тоді до петиції потягнулися сотні рук.
Хтось запропонував піти до пам’ятника Іванові Франку і там, просто неба, провести установчу конференцію. Хтось закликав влаштувати пікети перед будинком міськкому партії.
Натовп рушив. Ми йшли на пораду до Каменяра.
Не маючи досвіду проведення публічних акцій, вийшов на трибуну Ігор Мельник. Уперше промовляли перед таким велелюддям Іван Макар, Ярослав Путько, Павло Шеремета, Василь Репетило. Магічно діяли на збурений люд виступи Михайла Гориня, Ірини Калинець, Романа Крип’якевича, Ганни Іваницької. Важко пригадати сьогодні всіх, хто виступав на тому першому імпровізованому мітингу. Зрештою, тоді я мало кого з них знала “в обличчя”. Але відчувала, як у цей час натовп ставав громадою, промовці — лідерами, слово означало дію. Як у Василя Стуса — “Раби зростають до синів своєї України-матері…”
Далі буде

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment