Я світ собі на плечі весь завдав

Микола Томенко народився 25 травня 1937 року в селі Ярославка Шполянського району на Черкащині. Звідси вирушив у великий світ. Згодом писав: “В моїм селі, що пахне чебрецями, // Де стежка загубилась між отав, — // Я перше слово вимовив там: “мама!” // І світ на плечі весь собі завдав”.
Закінчив Київський державний університет ім. Тараса Шевченка. Працював у видавництвах, редакціях газет і журналів, у Міністерстві культури і мистецтв. Автор близько двох десятків книжок поезій, прози, п’єс, пісень, серед них “Дика груша”, “Між берегами днів”, “Вишневий цвіт”, “Дорога до хліба”, “Трудова книжка матері” та ін. Провідні композитори України створили на його вірші понад 60 популярних пісень.
Микола Данилович — заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премій ім. Гулака-Артемовського, ім. В. Мисика, ім. Д. Луценка.
30 травня о 18.30 у Київському будинку художника відбудеться літературно-мистецький вечір, присвячений 75-літтю письменника, на який він гостинно запрошує всіх охочих.

Микола ТОМЕНКО

Практичний вік
Кажуть, важко чесному прожити
у підступний, у практичний, вік.
Як не вмієш доокруж ходити —
то вважай, що ти — не чоловік.
Обженуть тебе на перегонах.
Ті, хто був близьким, —
стають чужі…
Моторошно — мчать кудись вагони,
у яких не видно ні душі…
Я не з тими, хто і рве, й хапає,
хто під себе топче, щоб іти…
Є велика Правда, котра знає
істину великої мети.
І за все приходить час розплати,
як би ти себе не маскував…
Залишається не те,
що встиг у з я т и,
а лиш те,
що людям ти в і д д а в.

Скриня
Світлій пам’яті брата Євгена

Я відкрив віко старенької
материної скрині.
Крейдою та олівцем записано там
день, місяць і рік народження
моїх сестер і братів.
А я не пам’ятаю їх.
Одного лише брата
залишила мені та війна,
що пошкутильгала на його нозі
у могилу…

Підняв одну одежину, другу,
а на дні скрині
залишився сувій полотна,
який колись мати
білила біля річки.

Сувій материного смутку
так і залишився
ніким не розмотаним…

Камінь
Тут мати часто прала сорочки
і била по каменю
важким дерев’яним праником,
а камінь слухав лише,
зморщивши своє опукле чоло.

Я ніби й зараз бачу, як гойдаються
на шворці мої полотняні штанці,
і, як постріли, чую удари праника
по важкому білому полотні…

Іду до каменя —
до річки мого дитинства…
до річки
материних дум,
куди попливли її сила і врода…

А камінь такий же, як і тоді, —
тільки морщинок побільшало
на високім його чолі…
Його оберігають зелені багнети осоки
і гострі списи очерету…

А він, мабуть, усе ще чекає
коли прийде до нього моя мати
і застелить його червоним
з веселими півнями РУШНИКОМ…

На вигоні
Світлій пам’яті брата Євгена

На вигоні — майдані мого дитинства —
кожен камінчик, кожен рівчачок,
ба навіть кожен будяк,
який колов мені ноги, — рідні.
Корова наша любила ходити в шкоду,
і я пильнував за нею,
в той час, як хлопці додивлялися
під деревом сни…
Сидів лелека біля комина,
і, здавалося, кликав снідати.
Та одного разу, проснувшись,
я здивувався —
сонце вже підбилося височенько,
дивлюсь —
на вигоні пасуться
якісь залізні потвори
із чорними хрестами…
Не пам’ятаю всього до ладу,
тільки пригадую: коли випав
глибокий сніг,
заховали корову в стіг соломи.
Коли ж уранці
ми просили молока —
на віях матері
затремтіли сльози.
На тому місці, де стояла
наша корова,
лежав великий
закривавлений багнет…
* * *
Сидять дід із бабою
під розквітлою грушею
і мовчки дивляться на ворота,
що мають
ось-ось
відчинитися:
і ввійде найдорожчий
гість —
молодість.

Марії
А ти така ж красива, як тоді,
коли з тобою стрілись, наче вчора.
Літа — немов лебідки по воді,
де залишились мрійні осокори.

А ти така, неначе й не було
і хвилювань, і довгих днів розлуки –
стоїш, немов тополя за селом,
і вслід за вітром простягаєш руки.

В тобі — і материнський сміх, і плач,
в тобі — моя надія і тривога.
Якщо ж я словом ранив, — то пробач,
пробач, бо не простить мені дорога.

Я буду йти у вітер і в грозу
і повертатись буду в снігопади,
та не забуду я твою сльозу
в ясну хвилину щемної розради.

* * *
Ніби і не жив на цьому світі.
Не дивуйтесь, справді-бо це так…
Стільки зацвітав і млів у житі
вже під охорону взятий мак.

Ніби й не мої текли ці ріки,
ніби й не гасав я по землі.
Відлетіли вже кудись навіки
світлі мої радощі й жалі.

Ніби й не мені у білій хаті,
як гуляв у буйнім цвіті май,
низько так схилившись, рідна мати
ніжно промовляла “Уставай…”

А сама лягла, лягла навіки
У червону — аж пекучу — синь…
Тільки це не відійде навіки… —
буде в серці вік носити син.
З неопублікованої книги малої прози “Коріння блискавки”

Не поспішайте
Не поспішайте. Зупиніться. Подайте їй руку — он край дороги бабуся стоїть, аж до землі зігнулась… Усе життя своє довге перейшла, а дорогу перейти не може…

Старий лелека коло теплого комина
Малим, було, зустрічав корову з череди, зелена трава на подвір’ї, ясла, до яких ми прив’язували корову. Сіно духмяне в яслах. Мама з дійницею поспішає… А коло комина, ще теплого, завжди стояв старий лелека і, здавалося, крилом підкочував під себе круголовидого місяця, який щойно-щойно освітив маму і корову, і телятко з білою цяточкою на лобі… і мене з потрісканими за день ногами, які хтозна-коли бачили взуття…

Тату, півник співає!
Тарасові

Уже далеко було за північ. Солодко спалось. Коли чую:
— Тату, півник співає!
Стільки здивувань було, стільки радості світилось в оченятах дитини…
Я підсунув стілець, на якому лежав годинник, — стрілки показували початок четвертої ночі…
— Чуєш, тату, півник співає. Я піду до нього!
Я реально оцінив ситуацію і чомусь аж лоскітливо зробилося під самим серцем. Не від того, що півник співає, а від того, що він збудив емоції в душі дитини. Коли ще почуєш у кам’яному мішку міста, щоб півник проспівав…
Та й, зрештою, не так далеко ми з сином втекли від міста — всього-на-всього були в Будинку творчості, де поруч хазяйновиті люди тримали кіз, кроликів, курей…
Півник співає!
Чув, як музику, синочкові слова.
Півник своїм нехитромудрим кукуріканням збудив зорю, збудив дитячу уяву, розбудив моє дитинство…
Електрички, машини, мотоцикли… Все це реве й гуде… А ось півник — співає… Отже, є вічна потреба його слухати. Навіть серед ночі.
Не дочекавшись ранку, синок вибіг на двір і поніс крихти хліба півникові…
Хай рев поїздів, гул машин, реактивних літаків повік-віки не заглушить голос півника, аби діти від радості прокидались і будили нас:
— Тату, півник співає!

Побіліть мене
А тепер я постаріла. Три стовпи підпирають мою стіну знадвору. Три стовпи підпирають мою стіну зсередини. Три свічки залишилися на покуті, три ложки спочивають у полив’яній мисці, і три тіні щоночі приходять до мене… А я ще й не збираюся падати, бо: любо мені та мило, коли сонечко припікає, коли ластівки щебечуть під стріхою, коли квіти цвітуть під вікнами, коли на мою призьбу сідають тіточки і лузають зернята на свята…
Ой, не збираюся! Хай ще лелеки висидять діточок своїх у мене коло комина — тільки ж побіліть мене, побіліть, ну, хоч перед святом, бо як же, таки як не є, хоч старенька, а все-таки — хата.

Мати збирала насіння
Мати збирала насіння мальв, чорнобривців, айстр і туго зав’язувала у вузлики — кожне окремо, та й клала у мисник, аж на ту верхню поличку, де веретена старі валялися, клубочки якісь, цівки, старі заіржавілі цвяхи… Були там ще й минулорічні вузлики… Мати, хоч би як була заклопотана, ніколи восени не забувала зібрати насіння — ще за тепла, ще за сонечка. Стане, було, під хатою і тре у долонях сухі головки квітів, що вже відквітували своє…
Поспішала мати, щоб не висіялося в землю те насіннячко… Ми й не уявляли своєї чепурненької хати без мальв, чорнобривців, півоній, айстр, кручених паничів…
Стільки тих вузликів зав’язала мати у своєму житті! А стільки квітів зійшло!..
А тієї теплої осені квіти осипались… насіннячко впало в землю… Вперше… без мами…
Десь ще й досі, мабуть, лежать ті вузлички, ніким не розв’язані…

Чуже горе
Вмирала дитина. На руках у матері. І рочку ще не було. Ні ради, ні поради. Безсилі обоє, батько й мати. А воно ж ще таке крихітненьке, як стеблиночка в полі. Хилить безсило голівку. Хилить…
— Ди-ти-ино-о! — вирвалося у батька, і він упав на дерев’яне ліжко, уткнувся головою в подушку, щоб не чути було того крику, і бив важкими, як камінь, кулаками об дерев’яні дошки, ніби заганяв у них своє горе, як непіддатливі цвяхи…
Рипнули двері, на що ніхто не звернув уваги… Мати притискувала до грудей дитя, що тануло, як свічечка…
А на порозі — старці…
Певне, вони все зрозуміли… Постояли мовчки, постояли і понесли у своїх великих порожніх торбах велике людське горе по всій Україні…
А батько більше не кричав. І не забивав уже в сухі дошки своє горе — він ніби відпливав кудись далеко-далеко… На якійсь біло-білій хмаринці… Солодка млость розливалася по всьому тілу…
А чийсь голос з-за спини:
— І де то було?
— Не вчора і не сьогодні. Було. На Україні…

По дорозі у вічність
По дорозі у вічність йшло двоє: Сонце і Тінь. Тінь мала звичку забігати наперед, коли Світло йшло в роздумах про квіти й дерева…
Тінь першою прибігала до Струмка. І першою пила ту мить, яку Природа творила віками. Та від того вона не переставала бути Тінню.
А Світло на коромислах радості розхлюпувало з повнісіньких відер щастя, заливало землю щебетом птахів, а з чашечок тюльпанів частувало перехожих…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment