Євген ПЛУЖНИК (1898—1936). Доцільність віршів

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Поетів дар
        (як всі дари, гіркий). —
Всю недоцільність
        віршів розуміти.
Є. Плужник

Особистість графічно виразна: світоглядно, психологічно, естетично, стилістично. І водночас, хоч як дивно, важко піддається вичерпній характеристиці: свідчення складності.
Як поет, напрочуд самобутній, ні на кого не схожий. Вільний від впливів, хоч і близький до неокласиків. Але ця близькість органічна, а не навіяна. Попри те, що поет в одному з віршів намагався дистанціюватися від “арбітрів метру й еллінського хисту”.
Так, Плужник явище рідкісне в тому сенсі, що вчителів його визначити важко. Поет без витоків? Малоймовірно. Окремі прізвища Плужник згадує. Про решту можемо тільки здогадуватися. Та коли б і знали їх поіменно, навряд чи це додало б розуміння.
Всі домішки й “сторонні” тіла не лишили по собі виразного сліду. Цебто розчинилися в магмі чи пак плавильні цієї вкрай напруженої і самозосередженої душі. Хоч як це й звучить гучно, коли йдеться про поета, який називав себе смутнооким мрійником, хлопчиком тихим і лагідним.
Інші були в означеннях категоричнішими: романтик, песиміст, скептик, песимістичний скептик, скептичний песиміст, навіть радикальний скептик і трагічний іроніст. Найдивовижніше, що все це правда. Але правда й те, що правда не вся. Це тільки свідчення різної міри наближення до загадкового мінералу, який утворився внаслідок взаємодії різних чинників, зокрема й літературних. Намагання озвучити поіменно його чудернацькі вкраплення, лінії, розгалуження, візерунки.
Може, найточніше висловився Рильський: “поранене серце”.
Одне з найуживаніших слів Плужника — біль. То вже за ним ідуть — тиша, тишина, утома, малість, покора. У сумі вони й витворюють мікроклімат життя, бідного на факти, багатого за інтенсивністю внутрішньої роботи.
Плужник — поет парадоксів. Він декларує рівновагу, щоб приховати свою неврівноваженість, нурт чуттів і думок, загнаних у глибини свідомості. Чим більше він твердить про спокій, тим менше йому віриш. Центральний нерв його поезії — агонія “маленького людського серця”. Вона в безсмертній гармонії з революціями та війнами — так вигукує Плужник у “Галілеї”. Не квапмося з ним погоджуватися. Це сарказм відчаю, який скористався окличним знаком як щитом. Насправді ж Плужник збиткується над собою й над нами — усім потрясінням протиставляв реальне страждання реальної свідомості (В. Державин).
Поза сумнівом, це страждання підсилювалося ще й сухотами — бичем родини Плужників. Загострювало і без того гостру реакцію на жорстокість і кров епохи. Людська смерть для Плужника — обвал світу. Вселенська катастрофа.
Ці макротрагедії у мініформі вражають тим більше, що подані відсторонено, нарочито спокійним тоном. Але це спокій на грані зриву, що й сталося в “Галілеї”, де навіть відсутність рими в окремих строфах увиразнює загальний стан збудження. Драматургія цієї чи не найкращої української поеми, як і “кадрованість” фабульних віршів Плужника — від його захоплення театром. Та передусім, звичайно ж, від фенотипу, зокрема налаштованості зору на чужу біду, що сприймається як своя. Плужник знав за собою більше, ніж міг сказати:
Може, й поети лиш ті,
Що за юнацтва вже сиві…
У цій інтенсивності болю, не завжди озвученого, але завжди присутнього, відчутного навіть у затаєності, промовистому і в латентних формах — розгадка поміченого: абсолютної природності поета. Біль унеможливлює фальш. Тому Плужник — “найлаконічніший з українських поетів” (Л. Новиченко).
Він і це пояснив з властивою йому щирістю: “Що менше слів, то висловитись легше”. Його лаконізм — лаконізм струмка, що сам пробиває собі єдино можливий шлях: той, який дозволяє ландшафт. Внутрішній струмок чуттів рухається таким же чином, інстинктивно намацуючи найзручнішу дорогу, і поетові лишається тільки зафіксувати їх, не вельми переймаючись при цьому — добре це чи погано. Звідси улюблений прийом — пуант, уривання рядка, спазматичність мови, нервовість рефлексій, оберти на відтінках емоцій, нюансування, характерність особливої, плужниківської інтонації, яка прозу обертає на чисте золото поезії — імпресіонізм у його персональному вияві. Ці 8-ми і 12-ти рядкові імпресії виконані з високим артистизмом.
Плужник з такою впертістю не називає убивців і убієнних (“А хто з них винний, а хто з них правий! — З-під однакових стріх!”), так настирливо вживає окличні знаки, які несполучні з демонстрацією тихості, малості й покори, що його вознесений у філософський принцип індивідуалізм сприймається — парадоксальним чином! — як вияв непокори. Це було ніби соло, що протидіяло, вступало у конфлікт з хоровим співом. Воно звучало тим виразніше, що різко виділялося своєю несхожістю. Можливо, не стільки бунт, як внутрішній жест, імпульсивна реакція на звірства доби.
Кожен з коротких віршів — трагедія в мініатюрі. Це було і в Тичини, Фальківського й інших. Але тільки в Плужника ці трагедії постають як вияв тотального безглуздя з огляду на призначення людини. Плужниківський трагізм вловлюється у самій фактурі цих віршів, у їх усіченому прийомі, що його Рильський назвав “системою короткого удару”.
Плужник бунтує не тільки супроти неприйнятної недосконалої дійсності, а й проти недосконалості людини, отже, таких як сам — не героїв і не жертв. “У дужих дні — немов слухняна глина”, — каже поет. Він ніби змирився зі своєю слабкістю. І все ж лишає за собою право на вдосконалення: “Мало, мало хотінь! Сили”. Жест сприймається як прагнення розірвати коло. З найбільшою силою воно втілилося в “Галілеї”.
Ця поема — поетичний пік Плужника. Тут він зводить порахунки з реальністю і собою. Усе, що фрагментарно означилось у попередніх віршах, постало в єдності протиріч, характерних для почерку поета. І це при всіх перепадах: від напускного смирення, іронії, самокатування — до виклику й гордині, страждання й болю, протесту й крику відчаю. Ця гримуча суміш вихлюпнута з такою рідкісною щирістю, що перехоплює подих. Повтори, закільцьованість багатьох  строф увиразнюють спазматичність сповіді людини, яка хоче, щоб її почули.
Окремі уривки навертають до біблійних текстів:
Так буде:
Прийдуть дужі, щасливі люди,
А земля така й не така:
І машини прекрасні всюди,
Й без мозолів кожна рука.
І ось сядуть вони
на квітчастих луках,
І розступиться час.
…І в крові, на Голготі в муках
узрять нас…

У цій поемі явлена прекрасна відвага відвертості. Ламаність графіки, за якою болісне шукання істини у пору великого потрясіння.
О ні!
Не копійки брудні!
Дайте шматочок щирості!
О, коли б серцем вирости
До безмежної, як біль, тишини!
Подовжений останній рядок дає майже фізичне відчуття отієї безмежності.
Але мовчки проходять вони,
Кожний кожному завше далекий…
Так, це те, що мучило Плужника усе його коротке життя: самотність як круглосирітство, гостре відчуття відчуження між людьми.
На думку В. Державина, жодному з поетів світу не вдалося так природно висловити почуття нудьги, зневіри й безнадії, як це вдалося Плужнику. Але й бунт. Специфічний, плужниківський: “Вірю — сльоза одинока каліки важить більше, ніж промови, баланси і тисячі віршів і драм”. Але й сарказм: “Ах, ця безсмертна гармонія — Революція, голод і війни, і маленького людського серця агонія”.
Як поет напрочуд чутливий, Плужник передбачив свою дочасну смерть:
І все частіш пустиня снігова
Мені ввижається…
Вітай, пустине!
Там, у тій соловецькій пустині й урвалася ця рідкісна (і не тільки в українських вимірах) нота.

* * *

Був це хлопчик лагідний і тихий,
Як сосновий у безвітря ліс…
(Для якої радости і втіхи
Кожний з нас у дні прийшов і ріс).

А сімнадцятий минув, зустрінув
Наречену, — кулю за Дніпром.
— Обертайся, земле, без упину!
Припасайте, припасайте бром!

Ах, цей хлопчик лагідний і тихий,
Що над степом ранній біль простер!
Для якої радости і втіхи
Кожний з нас приходить і росте?

* * *

Зціпив зуби. Блідий-блідий!
За байраком село палало.
Хтось прикладом у спину, — йди!
— Вас чимало!

Сухо чмихнув старий наган
(Перша нота нової гами…)
Надвечірній лягав туман
Над житами.

Хтось один засвистав матчиш.
На тачанки! — й шукай, де знаєш!
Поле, поле!
Чом ти мовчиш,
— Не ридаєш?
* * *

Сіра мжичка за вікнами. Ніч…Кімната.
І сьогодні таке, як вчора…
Перегортаю Рабіндраната
Тагора.

Крізь щілини віконниці ніч знадвору:
Доле людська, чудна яка ти, —
На сторінках чужого твору
Правду свою шукати!

* * *

Мудрости не вивчитись чужої,
Треба помилятися самим.
…Скільки слів лишилося від Трої,
Що забрав собі на оди Рим?

А проте вчитайтесь в кожну кому,
Всякий промовлятиме рядок:
Краще помилятися самому,
Ніж чужих навчившись помилок!

* * *

Яка нудьга мережити рядки…
Дарма, що жар думок у них розлитий!..
Поетів дар (як всі дари, гіркий) —
Всю недоцільність віршів розуміти.

Візьмись вогнем — і раптом прохолонь,
Засхни чорнилом на якомусь вірші…
Чудний вогонь! —
Щоб не сказати гірше…

* * *

Мрії від серця відтяв, —
Корінь виснажують віти.
…Мало прожити життя, —
Треба життя зрозуміти.

Може, й поети лиш ті,
Що за юнацтва вже сиві…
…Мрії ж мої золоті,
Мрії ж мої нещасливі!

* * *

Дівчинку здибав колись маленьку
Там, де землю Дніпром розколото:
Вибирала з води у жменьку
Синє золото…
І таке тоді небо було безкрає.
Поможи мені, дядю, трошки!..
…А в самої очей немає —
Волошки.

Гей, дівчатко! Найкраща з моїх химер!
Чи далося ж тобі те золото!
…Вже мені не сміятись тепер
По-старому, безглуздо-молодо…

* * *

Це закон: замруть червоножили, —
Розірветься рівна низка днів;
Проведуть до тихої могили
Кілька душ знайомих і рідні.

Хтось покине славу і достатки,
Хтось сухоти дітям і борги…
Як у друзів не заробиш згадки,
Може, не забудуть вороги!..

Але ж ти усіх рівняєш, плито,
Написом різьбарського пера:
Народився був N.N. тоді то,
І тоді то вмер… etc…

* * *

Цвітуть думки, а на слова скупіше…
Я знаю сам — росту. Міняю лист.
…Нехай, кому не ліньки, пише,
Що от, мовляв, запеклий песиміст…

Я ж почуваю так: скажу — бо мушу! —
Хоч щось своє, неказане ніким;
Коли рядкам якимсь звіряти душу, —
Тільки таким!

А там нехай, кому не ліньки, пише,
В словах нудьгу розводячи густу…
Цвітуть думки і на слова скупіше…
Росту.

* * *

Ніч… а човен — як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
…Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!

І над нами, й під нами горять світи…
І внизу, і вгорі глибини…
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!
* * *

Як все живе, течуть піски пустелі,
Їх тихий шелест, як і плеск води,
Чарує душу… Мрійнику, гляди! —
Найкраще чути їх з-під стелі.

Тож не пакуй валізок! Мап не руш!
Умій закрити очі і чекати, —
Може й твоя з тих багатющих душ,
Що вміють всесвіт слухати з кімнати.

* * *

В. Підмогильному

Стала ніч над горами. Затока
В безгомінні сірім пригаса…
Лиш одна зоря, бліда й висока,
Маревні вказує небеса…

Час спокою… а душа в тривозі…
О, дитя налякане й слабе!
В тиші цій, що стала на порозі,
Страшно їй підслухати себе!

* * *

Дві паралелі, два меридіяни —
І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай!
Тут тверді тінь. Тут, трепетний і тьмяний,
Замкнувся світ. Тут — Тигр, Євфрат і Рай.

Настане час, — і ти обрящеш Єву…
Час промине, — і мир утратиш ти…
І переступиш грань (уявну чи чуттєву)
Якоїсь довготи чи широти.

І буде знову: два меридіяни,
Дві паралелі — квадратовий рай.
І тверді тінь…І трепетний та тьмяний
Безсмертний світ…Живи! Твори! Вмирай!

* * *

Стережися неба нічного!
Порожнечі його німій
Мало зору твого, і много —
Якщо душу відкриєш їй!

Зачарує. Приспить. Зруйнує.
Звідки?.. Нащо?.. Навік… Кудись…
…І м’ятеться, м’ятеться всує
Твій бентежний дух…
Стережись!
* * *

Що серця рано дізнані утіхи!
Що думки пізно зважений тягар!
Минулося! Живи німий і тихий…
Пригадуючи, мар…

Оце й усе, що дні тобі лишили:
Утома, зморшки та старі листи.
…Ах, досвіде, розраднику немилий,
Навіть запізнений — завжди дочасний ти!

* * *

Що менше слів, то висловитись легше.
Горни, поете, їх замети цілі!
Гасай у колесі своєму, векше…
Ах, марний біг! Ах, марний труд без цілі!

Що висловиш? Чужої голови
Про людське серце домисли готові?
Сум світовий
В масштабі повітовім?

Твори!
Твори!

* * *

Минають дні… Минають літа…
Серце змінам відкрите…
І сум не такий, і радість не та…
Гай-гай, Геракліте!

Ах, мудрість цитатна — мудрість гірка!
Вона не горами двига!
…Чого ж ти ждеш? — Мерщій до бюрка:
Там — книга.

Гортай, гортай, гортай сторінки
Давним-давно пожовтілі!
…Ти ж був молодий…Ти був стрункий…
Сила буяла в тілі…

Але ж пливуть, минають літа…
Час і горами двига.
…І сум не такий, і радість не та…
І тільки незмінна книга!

* * *

На широкім ведеться світі:
Пожадане щастя — ген-ген!
…Так прийшов на щасливі Таїті
Нещасливий Гоген.

Ось він світ, що душа жадала —
Споконвічний простоти край!
…Вістрям пензля, мов лезом кинджала,
серце власне тамуй і край!

Ось вона, глибина остання,
Всіх чуттів первина!
…Повертає він з полювання…
Зустрічає його вона…

Достигають плоди і строки…
Невблаганна старість іде…
Світе тихий! Світе широкий!
Ложе людей!

Прозрівай! Прозирай, Гогене!
Ти — на грані. Ти — сам. Твори!
О, прозріння благословенне,
На межі нової пори!

Просявай же обрії дальні!
…а коли догориш —
Він повісить тебе в їдальні,
Неминучий Париж…

І очиці мружачи ситі,
Позіхатиме, — voila!
…Золоті, далекі Таїті…
Заповітна земля!

* * *

Ах, флейти голос над рікою —
Цей синій день і даль, і ти!
З тобою, світлою такою,
Як голос флейти над рікою,
Так легко навмання пливти.

Пускай же човна за водою
В роздолля синявого дня!
Це ж захват — бути молодою;
Це ж спокій — плисти за водою;
Це ж безум — жити навмання!

* * *

Мовчи! Я знаю. За всіма словами —
Холодний смерк, спустошені сади…
Це наша пристрасть стала поміж нами,
Нас розлучаючи назавсігди!

Шалій, шалій від розпачу сп’янілий!
Що розпач той?! Річ марна і пуста!
…Як пізно ми серця свої спинили!
…Як роз’єднали рано ми вуста!

О друже мій! Останні трачу сили,
В країні тій уявній живучи,
Де образ твій, утрачений і милий,
Де голос твій…
Мовчи!
Мовчи!
Мовчи!

* * *

Вона зійшла до моря. Хто вона —
Навіть самій їй байдуже віднині…
…Хіба ж не всі ми — єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?
Лінивий рух, — і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик — кинута намітка,
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка, важка і повна квітка —
Спокійний торс, незаймано-нагий!

Спадає вал… Німують береги…
І знову плеск… І затихає знову…
То пальцями рожевої ноги
Вона вгамовує безодню бірюзову.

І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита, —
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її!

* * *

Суди мене судом твоїм суворим,
Сучаснику! — Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки й вагання,
І пізній сум, і радість передчасну, —
Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

Галілей

(Уривок з поеми)

Ах, ця осінь!
Це з нею постійно так:
Стисне серце в малий кавалок, —
І ось дні —
Наче сірий тифозний барак,
А за вікнами плями галок.

Гей, спокійні, досвідчені! Всякі!
Ви!
Чиї щелепи мов обценьки!
— Я тихенький, тихенький…
Тихіш од трави.
Взагалі я дуже тихенький.

Не потрібно, звичайно, такої бридні
Тим, що мають нервову систему хорошу!
Ну, а я, хто обідає раз на три дні,
Інакше не можу!

Може, й справді такий обиватель я,
Що весь біль мій — пальто без вати;
Тільки ж, може, це з того, що я відтіля,
Де закон — не по разу вмирати!

Що я можу про себе сказати ще?
Бути щирим — не всім зуміти! —
Хіба те, що під сірим вечірнім дощем
Десь на розі вити б і вити.

Так, як виє на місяць голодний вовк,
Дужий пращур собаки!
Не замовк,
Не замовк,
Не замовк,
Голос споминів всяких!
Крізь минуле і кожну хвилину нову,
Крізь кохання чую і книгу —
Ау-у! —
вовчий вигук.

Так, як виє дикун чорношкірий десь
У байдужі вуха природі…
Ах, я знаю, дикун той сховався увесь
В моїм серці насподі!

Так, як вили колись і мої діди,
Називаючи вий цей співом,
Коли співів чужих сліди
Заливали червоним пивом!

Гей!
Та тільки ж тихенький я…
І мені потихеньку вити
В мертві вуха нудних киян
Під осінній холодний вітер…

І такий я злиденний увесь,
І убого мені, убого…
І Тичина, і Рильський, й Олесь…
І нікого-нікого…

Ну, кому розповім я про ранній біль
І про віру мою у біль цей,
Коли мрія загальна — щоб вісім неділь
Та на одному тижні зряду!

Та й не треба нікому ніяких слів:
Мільярд дев’яносто чотири промови!
Головне — заробив і з’їв,
І щоб трошки здоровий!

Ну, на чорта, встромившись в сівке пальто,
Комірком затуливши шию,
В гущу давніх повій і нових авто
Десь на розі безглуздо вию:

— Нехай буде воля твоя,
Часе мій,
На землі натомленій цій!
Комашинка маленька я
На твоїй байдужій руці…

Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля…
Мій народе!
Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!

Хай розквітнуть нові жита
Пишним цвітом нової слави!
Гей, ти, муко моя свята,
Часе кривавий!

Убієнним синам твоїм
І всім тим,
Що будуть забиті,
Щоб повстати в безсмертнім міті,
Всім
Їм
— Осанна!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment