У великій концертній студії Будинку звукозапису Національної радіокомпанії України (вул. Первомайського, 5-А) у циклі прямоефірних передач “Радіо “Культура” представляє” 17 травня відбулася презентація книжки “Життя і чин Анатолія Погрібного”, присвяченої діяльності видатного вченого, доктора філологічних наук, публіциста і громадського діяча професора Анатолія Погрібного. Дійство вела Любов Голота.
Як відомо, “Просвіта” оголосила 2012 рік роком Анатолія Погрібного, адже 3 січня цього року йому виповнилося б 70, а в жовтні минає 5 літ, як ми попрощалися з цією сонячною людиною, просвітянином, що був душею великої громадської організації. Від часу виходу книжки відбулося кілька вечорів, зокрема в НСПУ, Національному музеї ім. Т. Г. Шевченка, в м. Шостка Сумської області, Львові та ін.
Центральне правління ВУТ “Просвіта” сподівається, що цю ідею підхоплять українські просвітяни з тих областей, де незрідка бував А. Г. Погрібний, його земляки з Чернігівщини, колеги-науковці, члени педагогічного товариства імені Ващенка, студенти й аспіранти, журналісти і видавці його літературознавчих книг, усі небайдужі, хто пам’ятає радіоцикли “Спілкуймося українською” та “Якби ми вчились так, як треба”, які впродовж десяти років створював у прямому ефірі національного радіо публіцист, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Анатолій Григорович Погрібний. Теми, які він розробляв глибоко і всебічно, актуальні сьогодні як ніколи, тож — “духа не угашаймо!”, і хай самовідданість і послідовність нашого товариша, пам’ять про нього додадуть нам сил у повсякденній роботі.
Пропонуємо Вашій увазі виступ І. П. Ющука та фоторепортаж Олександра Литвиненка з прямоефірного дійства і дякуємо всім, хто допоміг просвітянам організувати та провести цю передачу, а це передусім Т. Г. Аврахов, Н. І. Даниленко, режисер прямого ефіру Ірина Ковальова, редактор Олександр Шамонін, начальник комплексу звукозапису В’ячеслав Жданов.
Анатолій Погрібний — громадський і державний діяч, блискучий літературознавець, професор вищих навчальних закладів, політик. Але я зупинюся на одній його іпостасі — іпостасі мовознавця-соціолога, заради чого він пожертвував не одним томом літературознавчих досліджень. І тут він узяв на себе чи не найважливішу для нашого часу місію: будив понівечене, потоптане колонізаторами почуття національної гідності, самоповагу, вселяв віру.
“Якби ми вчились так, як треба”. Століттями вчили нас, настирливо втовкмачували нам у голови, що ми, українці, люди другого сорту, що у нас нема ні своєї історії, ні свого народу, ні своєї мови, навіть імені свого в нас нема. Виховували рабів. Хто усвідомлював себе українцем, переймався долею свого народу, обстоював рідну мову, того таврували знаком малоросійського ненадійного сепаратиста, потім українського буржуазного націоналіста. Колонізаторам такі люди найнебезпечніші, бо вони формують націю, спонукають людей задуматися над майбутнім своїм і дітей та онуків своїх.
16 липня 1990 року Верховна Рада ще Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України — програмний документ, у якому чітко визначено обов’язки держави перед українською нацією: “Українська РСР забезпечує відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя”. Але навіть після проголошення незалежності України колишня колоніальна номенклатура, яка залишилася на своїх насиджених місцях, запрограмована на тлумлення всього українського, просто ігнорувала й ігнорує ці положення Декларації.
Ті, хто в Конституційну ніч голосував проти надання українській мові статусу державної, і після прийняття Конституції de facto не визнають її положень, а отже, й права українців на власну державу, на свою мову. Вони й далі, щоб утвердити свою колоніальну зверхність, закріплюють через засоби масової інформації, які в їхніх руках, через державний апарат панування в Україні суржику (бо це не російська мова, що ми чуємо довкола). Цій, нібито російській мові, Анатолій Погрібний дає влучну характеристику устами московського письменника: “Та хіба це російська мова, — вигукує Андрій К. Окара. — То каліка нещасна, а не мова! Якщо від полтавської української душа зігрівається, то від “полтавского русского” вуха в’януть”. Анатолій Погрібний чітко й недвозначно розкриває колоніальну природу “полтавского русского”: “Суржик — це прибране в мовну форму суспільно-історичне явище, яке характеризує колоніальне, а в наших умовах — постколоніальне суспільство, свого роду імперський спадок…
Проростає він лише за умов, коли країна, а разом із нею і її мова потрапляють у підлеглість іншій країні, іншому народові, іншій мові. У цьому разі мова метрополії здійснює на підколоніальній території руїнницьку роль: деформує її, нищить, відтісняє, що означає — руйнує і саму душу народу”. Сучасна мовна ситуація в Україні — це наслідок тривалої колонізаторської політики Петербурга й Москви в Україні, і цю політику адепти колоніалізму ради свого панування хочуть подати нам як культуртрегерську місію і законсервувати на віки.
Прикро, що є ще українці, які допомагають п’ятій колоні в Україні. З гіркотою Анатолій Погрібний констатує: “Ото ж бо вона і є, хронічна наша ситуація, коли навіть рідних братів не єднає ані Україна, ані українська мова. Один леліє Україну як найбільшу святощ, другий — витравлює її в собі; одному найдорожча рідна мова, другий — зросійщує свій край; один прагне возвести власну, міцну Українську державу, другий — запопадливо тягне її під владу іншої”. Дають про себе знати метастази колоніалізму — рабська догідливість.
До українців, які жахаються того, що можна дбати про свій народ, про свою мову, про свою національну культуру, Анатолій Погрібний звертається із запитанням: “Чому, чому мають чіткий національний орієнтир власного державотворення (а він має стосунок і до речей, пов’язаних з етикою) поляки і хорвати, чехи і болгари, грузини й естонці, росіяни і словаки, словенці та угорці, не кажучи вже про десятки тих європейських і позаєвропейських народів, які вже давно державно утвердилися та вражаюче розвинулися саме на національній основі, і чому немало хто у нас… і досі то не знати чого побоюється ось цього національного орієнтира, то навіть його відкидає?” І тут же Анатолій Погрібний додає, виділяючи цю думку курсивом: “Я ще і ще раз повторю: позанаціональних, безнаціональних, стримано, злегка національних і т. п. орієнтирів творення та утвердження власних держав громадянського суспільства не знала, не знає і не може знати жодна нормальна сучасна країна, надто настільки розвинена, як будь-яка з західноєвропейських”. То чого сахатися, якщо хтось із недоброзичливців орієнтацію на своє національне, обстоювання свого національного починає обзивати націоналізмом? Ніхто нам і нашим дітям та внукам не збудує демократичної багатої висококультурної України, якщо не ми самі. Всі, хто приходить на нашу землю, знають лише одне, як казав Тарас Шевченко: “Дери та дай, і просто в рай, хоч і рідню всю забери!” Проте люди зі сторони повинні врешті-решт знати: Україна — це не уламок колишнього Совєтского Союза, не вавилонська башта, це держава українців, виборена нашими предками у важкій багатостолітній кривавій боротьбі заради нащадків. У ній, до речі, може бути місце всім, хто хоче докласти й свого розуму та рук для її розвитку й процвітання, а не для власної наживи.
Україна поки що залишається в усіх відношеннях гуманітарною напівруїною. А це зумовлює і її економічну деградацію. Бо культура й економіка нерозривно пов’язані. Рівень національної економіки залежить від рівня національної культури. Цього не хочуть розуміти ті, хто захопив, загріб економіку під себе, ради власних непомірних прибутків.
Ішла і йде боротьба за Україну. І гріх стояти осторонь, чекати, що з того вийде. Майбутнє залежить від нас. І не обов’язково кидатися на амбразуру. Прикладом для нас повинен служити Анатолій Погрібний. “Ось їдучи до Луганська, — згадує він, — мав я в купе трьох сусідів… Говорили вони по-російськи, я лише по-українськи, — ну, думаю, нічого я цим не демонстрував, а просто говорив собі та й годі, як і завжди за будь-якої ситуації з людьми з України та в Україні, — і ось невдовзі спостеріг: спершу один теж по-українськи обізвався, потім — другий, потім (справді з труднощами) третій. І ось уже й провідниця почала по-українськи озиватись. Ось вам і Донбас, що його дехто вважає вже безнадійно російськомовним!”
Виступи Анатолія Погрібного зібрані в п’яти об’ємних книгах. Це щира, безпосередня, дружня розмова з українським народом, з кожним із нас, з нашим сумлінням. Вражає в них енциклопедична обізнаність автора з предметом своєї розмови. Власне, це фаховий посутній діалог з усією Україною, бо скільки тут уміщено висловлювань із листів наших співгромадян — мудрих, доброзичливих і навіть україноненависницьких! Але цих болісних, проте світлих роздумів великого патріота Анатолія Погрібного наша молодь вже не знає, бо й за його життя вони виходили, за винятком першої книги, мізерними накладами — тисяча примірників! Треба перевидати. Ні, не як історичну пам’ятку, а як нашу найгострішу зброю. Навіть не все, а хоч би “По зачарованому колу століть” чи вибрані розділи з його іскрометних виступів. Коштів нема? А хіба ми вже такі бідні? Я кладу тисячу гривень, хтось іще сотню, десятку. І видамо мільйонним накладом. Слово Анатолія Погрібного має дійти до кожного українця, до кожної молодої людини, якщо ми не хочемо втратити Україну.
Іван ЮЩУК
Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
