Вірити у свою Вітчизну

Світлана ОРЕЛ,
м. Кіровоград

Публікації в обласній газеті “Кіровоградська правда” Дмитра Танського “До зустрічі на проводах” та Володимира Щербака “Листівка від Гагаріна” зовсім різні за змістом. Але обидві — спогади про молодість, юність авторів. Міркуючи про своїх однокласників, односельців, із жалем відзначаючи, що чимало з них рано пішли з життя, Дмитро Танський робить висновок, що влада мало турбується про старше, згорьоване випробуваннями покоління. І з цим важко не погодитися. Але в цих бідах автор найперше звинувачує тих, хто …відстоює рідну мову, культуру: “Головне, гучно бити себе в груди і на кожнім перехресті нагадувати людям, як ти любиш рідну мову, нашу козацьку минувшину, танці і пісні. Народу від цього стане легше. Браво, українці!”
Мій земляк Володимир Щербак, розповідаючи, як він зустрів вікопомні дати в житті народу — 9 травня 1945 року та 12 квітня 1961 й принагідно про будівництво Новомиргородської школи-інтернату, якій присвоїли ім’я першого космонавта, не втримується від сумного висновку — ось, мовляв, як усе гарно було, а тепер, у “самостійній, вільній” (саме так — у лапках) Україні все розвалюється, скрізь панують злидні, про який космос ідеться? І висновок, знову ж, парадоксальний: ось у Росії оголосили цікаву вікторину до Дня космонавтики, і за участь Володимиру Щербаку надіслали цінний подарунок, диплом, ще й запросили відвідати Москву. “Воістину. Ніщо не забуте. Ніхто не забутий. У пам’яті волелюбного трудового народу”, — так пафосно закінчує свій спогад автор. Не зрозуміло тільки — якого народу? Російського? А де ж рідний (сподіваюсь!) Щербаку український? І не забуто ніщо і ніхто — чому? Бо надіслали наполегливому авторові з України подарунок і диплом?
Та й хіба тільки ці запитання виникають після прочитання подібних публікацій? Я далека від псевдопатріотизму і, звісно ж, не закликаю співати дифірамби там, де провалів і прорахунків безліч. Але, на жаль, шановні автори (а з ними і величезна кількість обивателів, простих людей) не хочуть чи не можуть зрозуміти, що абсолютна більшість наших бід — у слабкості саме національного чинника. Наш найбільший дефіцит — не гроші, не матеріальні цінності, про що нам постійно торочить влада, а відсутність тієї глибинної сили єдності, односпрямованості енергії нації, яку має кожен цивілізований народ і яка щоразу ставала відправною точкою їхніх успіхів, благополуччя і добробуту. Приклади? Практично весь світ. Де ви ще знайдете країну, громадянин якої, поважного віку мудрий інтелігент, що намагається заявляти про себе як творча особистість, публічно звинувачував би у нестатках свого народу тих, хто плекає рідну мову й культуру, або писав про свою Батьківщину, що вона незалежна в лапках? Для громадян будь-якої країни, іноді навіть справді дуже бідної, мова, культура, державна незалежність — найвищі духовні цінності, в яких вони живуть, без яких не мислять себе. Такого дивака там би назвали божевільним або навіть відкрили проти нього кримінальну справу. У нас же навіть людей із вищою освітою(!) часто-густо доводиться переконувати, що є велика різниця у тому, якою мовою розмовляти. Ми — фактично унікуми у світі, несвідомі себе люди.
То треба ще пояснювати, чому ми бідні? Понад сто років тому сказано, що національно несвідомий народ — це гній, на якому виростають інші народи. У нас поки що виросли олігархія, компрадорська буржуазія, яка всі кошти, усі ресурси, надбані народом протягом століть, навіть природні копалини, дані Україні Богом, активно використовує для власного збагачення. Для них наша Батьківщина — територія, де вони заробляють гроші, які успішно виводять в офшори. А Вітчизни у них — у кого Росія, у кого Ізраїль, у кого — немає взагалі, бо такими виховала їх матеріалістична (в затишних куточках світу вони давно надбали для себе суперхатинки) інтернаціональна марксистсько-ленінська ідеологія.
Хто чи що може змінити цю ситуацію? Тільки свідомий себе, власних духовних цінностей народ. Найперше — шляхом виборів, а за потреби — й громадянського спротиву, непокори. Тільки такий народ може за день-два перетворити обманом нажиті статки у пил, у ніщо, та й для міжнародних злочинців (а саме такими швидко стають ще вчора дуже й дуже шановані люди) місць, де б вони могли сховатися, у світі дедалі менше й менше… Тому саме для них найбільшу загрозу становить той незначний шар “національно стурбованої маргінальної”, за висловом Табачника, інтелігенції, яка, незважаючи на власну невисоку матеріальну забезпеченість, намагається достукатися до свідомості української спільноти, не покладаючи рук, працює на цьому полі — видає книги, словники, створює талановиті твори мистецтва, виховує відповідно дітей і молодь, чинить спротив будь-яким утискам, по краплині формуючи громадянське суспільство.
Ці люди — найбільші вороги і для представників імперського чинника, який останніми роками міцніє і вкладає великі гроші (колеги розповідали, що деякі представники Російського посольства готові давати кошти на будь-які антиукраїнські проекти, навіть до кінця не розроблені) у те, щоб і далі труїти нас. У цих теж є матеріальний інтерес, але не останню роль грає ідея Великої Росії, руського міра, єдінаго православія і т. ін. До речі, саме тому вони й відповідають активним авторам з України, щоб і таким чином скріплювати так звану слов’янську єдність.
Російські журналісти (а йдеться якраз про редактора радіо, який проявив таку зворушливу увагу до Володимира Щербака) набагато більше дбають про ідейність і єдність своєї нації, ніж наші, українські. Адже від того, які формулювання, визначення ми пускаємо у світ, чи правдивими словами називаємо речі, чи все-таки віримо у свій народ і в Україну, чи, засліплені матеріальними нестатками, готові апріорі звинувачувати свою Вітчизну, теж залежить рівень загальної свідомості. І мені дуже сумно, що обидва автори — колишні журналісти, доводилося з ними працювати.
Становище наше сумне. Але я вірю у свою Вітчизну. Вона дала стільки прикладів жертовності, патріотичного героїзму, відданості рідній землі, що ця енергія має вибухнути в молоді, яка таки поставить усе з голови на ноги. Тож молімося і словом та ділом утверджуймося у цьому, щоб та глибинна сила, яку має кожен народ і яку забрала у нас імперія, виціджуючи по краплині, повернулася до нас і ми спромоглися на той провід, який поверне нашому багатостраждальному народові і єдність, і впевненість у завтрашньому дні, і розвиток (космічної галузі теж), і добробут.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment