Літературні читання Миколи Вінграновського

Зоя ГОЛОТА,
Київська “Просвіта”

Минув ще рік відтоді, як 26 травня 2004 року відійшов у вічність один із найталановитіших поетів-шістдесятників, видатний український прозаїк, актор, кінорежисер та сценарист Микола Вінграновський.

Відтоді щотравня, ось уже всьоме, на березі річки Рось (біля села Яблунівка, що на Білоцерківщині), де неодноразово бував сам поет, збираються шанувальники на літературні читання. Тут лунають вірші Миколи Степановича в авторському виконанні, звучить його м’який, приємний і впевнений голос. Лунають спогади сучасників поета, друзів, яблунівців, і оживає сонячна галявина, впритул до якої тихими водами підступає Рось.
Тут, на цьому мальовничому березі ставив намет, знаходив своє натхнення, любив відпочивати і творити Микола Вінграновський. Саме тут він писав повість “Манюня”, створив чимало поезій. Тут залюбки спілкувався з місцевим людом, обмірковував плани, рибалив, відводив душу в поезії природи.
Полюбляють цю місцину навколишні мешканці, тому вирішили увічнити та прикрасити її, спорудивши тут перший і поки що єдиний в Україні пам’ятник Миколі Вінграновському. Без жодних зволікань місцевий меценат Сергій Мовчан і молодий автор проекту Сергій Студзінський втілили цей задум у життя. І тепер усміхнений Вінграновський, молодий і красивий, незмінно зустрічає всіх, хто навідується сюди.
Численну делегацію (40 осіб) українських письменників (А. Качан, В. Василашко, С. Майданська, М. Лазарук) та просвітян (З. Голота, П. Шульга, Г. Куценко, Н. Осьмак, В. Малашенко та ін.) з Києва на чолі з віце-президентом благодійного фонду ім. Миколи Вінграновського Ксенією Голотою (голова фонду — син поета Андрій Вінграновський) гостинно і щиро хлібом-сіллю зустріли незмінні ініціатори проведення літературних читань — яблунівська громада на чолі з головою Яблунівської сільради Анатолієм Савчуком, білоцерківські письменники, голова Білоцерківського осередку Фонду культури Анатолій Кульчицький.
“Сюди, сюди, на ці шовкові води, на синю Рось, що в снах моїх тече”, — неначе закликає поет своїм неповторним карбованим рядком. І кожного, хто прибуває сюди, вражає і вабить дивної краси місце, а особливо це відчувається, коли слухаєш поезію М. Вінграновського у виконанні місцевих школярів і літераторів з Києва.
Звучить високе слово українського поета: “І трепетно, й шовково! — Мого народу і моє!”
Учасники літературного дійства висловили спільну думку: визнання творчості поета ще попереду, адже Микола Вінграновський і досі по-справжньому не відкритий для світової поезії.
Тихо спливає день над Россю. Смачно запахла юшка. Лунають українські народні пісні у виконанні всіх присутніх, витає високий український дух.
І пригадуються рядки з вірша Григорія Булаха, написані з нагоди відкриття цього унікального пам’ятника Миколі Вінграновському над Россю:
Це все — не в сні. Не в камені. А наяву.
Свій день стріча Микола Вінграновський.
І сонце пада на тремтку траву,
І душу обійма його над Россю.
Те слово йде до нас, як він ішов!
І шлях той був — тяжкий і ковзький.
Себе в собі — навіки віднайшов.
Тому і в камені не кам’яніє
Вінграновський!

 

 

Григорій БУЛАХ

Відлуння

Світлій пам’яті
Миколи Вінграновського

Так тільки Рось одна тече,
Й так тільки він про це напише.
Що аж у серці запече
Про сутнє днесь і про колишнє.

Й це диво сонячних латать,
Немов його святі долоні,
Що в небо зелено летять
У цій гранітній оболоні.

Тут, що не вигин — таїна!
І що не сплеск — пекучі хвилі!
Стоїть весна! Свята весна
Його життя, ще від Ярила.

Глибасто так граніт завис
Над Россю синьої ріки.
Перо його — мов гострий спис,
Летить у вічність крізь віки.

Ми подих знов тамуєм в грудях.
Ступити страшно на траву.
Щось потаємне душу будить
Відчувши сутності межу.

Тут човен з берегом в обіймах,
Так жде на нього кожну мить.
Від тих чекань лілейно білих,
Душа від болю мліє і болить.

Болить й запитує: — Що сталось?
Чому копит не чутно в понадроссі?
Чому відлуння в серці не озвалось?
Чому його немає іще й досі?
Можливо, кінь його спіткнувсь?
І він ладнає десь попругу?..
Вже й ліс чеканням натомивсь
Отим одвічним одудовим — пугу!

А вершника усе чомусь нема!
Один лиш вітер над гранітом.
І знову Рось стривожено-сама,
Болить в собі лілейним квітом.

І врешті-решт, він — Обізвавсь:
— Спиніть гінців! Згасіть тривогу!
Ти зачекай, кохана Рось!
Я над віршем молюся Богу!

Ізвідкілясь, із далека-далека,
Ще довго линув голос молодий.
І лунивсь клекотом лелеки,
Віршем казково-золотим…

Київ, 29 травня 2010 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment