Словацький україніст Юрій Бача відзначив 80-річний ювілей

Говорячи про ювілей відомого та визначного представника українців Словаччини Юрія Бачі, варто звернути увагу на надзвичайно складні умови нашої української національної меншини в Словацькій Республіці на сучасному етапі розвитку. Як не раз говорив наш ювіляр: “Історія свідчить, що жоден режим, в якому аж дотепер довелося жити русинам-українцям за Карпатами, не прагнув їхнього розвитку, а лише різними способами, темпами та методами працював на їхню асиміляцію та остаточну ліквідацію”. Загальновідомо, що “легко українській людині та розвиткові українського народу майже ніколи не було, нехай вони жили в Україні чи поза її межами. Проте сучасний стан української справи як у себе вдома, так і всюди у світі — надзвичайно складний. Спричиняється до того і характер та діяльність сучасної переважно антиукраїнської влади в Україні, ставлення країн проживання до українського населення в їхніх країнах, і особливості сучасного стану, потенціалу чи можливостей самих українських громад в різних частинах та державах світу”.

Іван ПАСЕМКО,
науковець відділу міжнародного менеджменту українознавства ННДІУВІ, лауреат премії Фундації УВУ в Нью-Йорку

Юрій Бача — відомий публіцист, словацький україніст, професор літературознавства, письменник, лауреат Міжнародної літературної премії імені Богдана Лепкого, який за свою творчість і активну політичну діяльність, зокрема за перевезення до Чехословаччини 1966 р. і поширення в цій країні праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” та за відправлення її на Захід був засуджений на чотири роки та на двадцять років вилучений із суспільного життя. 13 травня Юрієві Бачі виповнилося 80. Понад 60 років він активний громадсько-політичний діяч (перші його гострі критичні публікації з’явилися у пресі, коли йому було 17 років).
Юрій Бача — автор наукових, науково-популярних, публіцистичних і художніх публікацій, “найстрашніші” з яких свого часу обговорювали в найвищих партійних органах Праги, Братислави, Кошиць, Києва і Москви і навіть на історичному засіданні московського Політбюро ЦК КПРС та празької Президії ЦК КПЧ в Чіерній на Тисі. Саме репортажем Ю. Бачі “Здрастуй, Україно!” перший секретар ЦК КП України Петро Шелест вимахував на цій “історичній нараді” як зразком “антисоветской писанины”!
Відомі книжкові публікації ювіляра: “Літературний рух на Закарпатті середини 19 ст.” (Пряшів, 1961), “З історії української літератури Закарпаття та Чехо-словаччини” (Пряшів, 1998), збірка оповідань “А матері твоїй завиджу” (Пряшів, 1991), роман “Олекса” (Київ, 1993), “Листи самому собі” (Пряшів, 1997), книга статей про Україну “Добрий день, Україно!” (Пряшів, 2002). З публікацій останніх років два томи “Вибраних творів” прози та поезії (Ужгород, видавництво “Мистецька лінія”, 2006) і наукових та публіцистичних творів (Ужгород, видавництво “Мистецька лінія”, 2008). Прикро, що третій том найважливіших підсумкових матеріалів із цієї серії, зокрема біографічно-мемуарних робіт майже два роки лежить у видавництві Ужгорода, бо “немає коштів” на його видання!
Ю. Бача — людина того покоління, що і його колеги у закордонні: проф. Євген Федоренко, проф. Тарас Гунчак (США), проф. Стефан Козак (Польща), українські співвітчизники Іван Дзюба, Михайло Горинь, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Іван Гущак, Іван Білик, Іван Ющук та інші близькі ровесники, хто мав стосунок до шістдесятників, хто зазнавав переслідувань ще до смерті жорстокого Торквемади та й згодом, коли настали часи “злиття всіх радянських людей в одну-єдину біомасу”, тобто часи, коли ті складні процеси, що відбувалися в СРСР, червоною мітлою захопили і наших національних побратимів у Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії та інших країнах так званого “соціалістичного табору”.
Однак сьогодні в Україні мало хто пам’ятає про такі події та таку діяльність наших побратимів, зокрема в Словаччині, особливо про згадуваний факт обговорення болючого крику-репортажу “Здрастуй, Україно!” — волання до світової громадськості, до Європи простого селянського хлопця “з нікому невідомих Кечковець” на найвищій нараді найвищих представників і керівників усього соціалістичного табору, що зібралися під керівництвом багатозіркового Героя Радянського Союзу Леоніда Брежнєва.
Минули нелегкі й довгі роки, коли Юрію Андрійовичу довелося відсидіти в’язничний термін, а потім працювати водієм, комірником, на різних тимчасових роботах, маючи у кишені декрет про звільнення навіть із таких “професій”, аж поки — після двадцяти років — не відбулася оксамитова революція в ЧССР. Документом про ті нелегкі роки є хоча б його “Листи самому собі”, писані від 1973-го до 1994 року та видані окремою книгою 1997 року та його надміру критичний аналіз  політики комуністичної партії Чехословаччини від 1971 року, який він, як його особисте “Моє розуміння справи”, надіслав ЦК КПЧ у Прагу на шість років раніше за чеську колективну “Харту 1997 року”.
На жаль, здається, і досі ніхто ні з українських літературознавців, ні зі словацьких фахівців не вдався до аналізу цих цікавих роздумів, коли ти, спеціаліст гуманітарної сфери, змушений у країні розвиненого соціалізму упродовж п’яти-десяти, а то й 20 років зі званням доцента чи професора, як це було з Юрієм Бачею, забезпечувати для заводу тонни вугілля, центнери паперу й десятки різних інших товарів, або як було з ученим Миколою Мушинкою, письменником Михайлом Шмайдою, які довгі літа випасали громадське стадо худоби. Щоправда, можна пожартувати, що у  Юрія Бачі порівняно з М. Мушинкою та М. Шмайдою була трохи інтелектуальніша справа.
Або будемо надалі мовчати, бо навіть у країнах “постсоціалістичного періоду” панують порядки, які не дозволяють прокричати, що “й сьогоднішні королі не менш голі, ніж були оті Дураковські, Надутовські, Праздноглавські чи й прямо Ословичі, про яких “навіть такий поміркований та невлічимо заплутаний у політичні та язикові доктрини, яким був наш найбільший будитель Олександр Духнович, насмілився прокричати правду на весь голос”?
Нещодавно я проглядав Збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня смерті Олександра Духновича, де від України брали участь акад. Євген Кирилюк, проф. Олександр Мазуркевич та ін. Матеріали конференції вийшли окремим збірником у Пряшеві 1965 р. Уже тоді у своєму виступі на конференції “Олександр Духнович і наша сучасність” Ю. Бача заявив: “Доля українського населення Чехословаччини склалася так, що ще й сто років після смерті видатного діяча періоду національного відродження процес національного відродження цього населення не завершено. Українці Чехословаччини свідомі свого слов’янського походження, в основному свідомі своєї “руської” належності, проте не всі ще й сьогодні свідомі своєї приналежності до українського народу, його мови, культури, історії тощо”. Далі оратор перелічує й причини такого становища, називаючи передусім майже тисячорічну відірваність українського населення Чехословаччини до 1945 р. і українського населення Закарпаття від свого українського народу, і перебування цього населення в інших державних зв’язках, як правило, ворожих до “руських” племен. Акцентує увагу й на прямій забороні прав українського народу на самостійний вільний всебічний розвиток свого національного культурного і державного життя. Борються з тим явищем на Пряшівщині уже століттями освітяни, працівники культури, науковці, україністи, політики, але подолати цей процес дуже важко, бо ж прагматизм простого селянина чи робітника бере верх і спростовує всіляку логіку: дитина закінчує 12 клас чи середній технічний заклад, отримує словацький або український атестат зрілості — куди ж їй краще податися або кому приділятиме більшу увагу адміністрація ВНЗ? Звісно, тим, хто навчався державною словацькою мовою. Ось із такими проблемами мають справу україністи цього регіону, і українці та русини того найзахіднішого регіону проживання українців…
На завершення про цю одіссею професійної заборони у, здавалося, демократичній Чехословаччині, які довелося пережити майже впродовж 20-річчя колись шанованому професорові україністики, активному громадському діячеві КСУТівського товариства, знаному письменникові Юрієві Бачі. Це фахівець щонайвищої категорії, бо коли він брався за викладання історії української літератури у Пряшівському університеті, університетського курсу історії словацької літератури, практичного курсу словацької мови, історичної граматики тієї ж словацької, свідком чого був безліч разів автор цих рядків у Київському славістичному університеті, то методика викладу кожного з цих курсів завжди була не лише дохідливою, а й привабливою. Студенти глибоко сприймали манеру викладання окремих дисциплін цього професора, у них на підставі багатої інформації виникали питання, вони прагнули якнайкраще опанувати матеріал, а згодом на практичних заняттях і семінарах демонстрували розуміння практики застосування лексем, побудови складних синтаксичних конструкцій, складних процесів з історії мови, особливо коли порівнювати ці процеси з іншими слов’янськими мовами. Логіка їхньої відповіді, активні дискусії, доказова база, аргументація свідчили — це не автоматичне заучування чи зазубрювання, а глибоке розуміння вивченого, глибинне опанування досі незнаного. І така обдарована людина, практик і теоретик після звільнення з роботи на філософському факультеті Пряшівського університету ім. П. Й. Шафарика у квітні 1971 р. був безробітним. Нині можна хіба дивуватись чи обурюватись, з якими застереженнями діяла тоді КПЧС — Комуністична партія Чехословаччини. Можливо, на посаду ідеолога чи літератора не можна було давати згоди, а як не зарахувати на посаду нічного сторожа, де на будівельному майданчику необхідно було наглядати за піском, гравієм або цеглою? І досі не відаю, чи такі ж проблеми були у Миколи Мушинки та Михайла Шмайди під час влаштування на пост пастуха громадської худоби, але таке ж переслідування у минулому звільнених ідеологічних працівників в СРСР та в ЧССР свідчить про те, що комуністична ідеологія хоч як трималась та відстоювала свої постулати, усе-таки змушена була згодом визнати поразку.
Про те, як поставилися до долі Ю. Бачі не лише в українському зарубіжжі, а й у неслов’янських країнах, скористаюся свідченнями його колишнього студента, магістра Людвіка Шолтеса, який 2005 року створив широкоаспектний і змістовний життєписний нарис “Феномен Юрія Бачі”. “Зате по-іншому поставилося до Юрія Бачі українське закордоння, — пише він. — Як він сам пізніше написав, “літо 1990 р. нагородило його за попередні два десятиріччя, під час котрих він не мав змоги сказати слово”. Протягом 1990 року він брав участь у Міжнародній науковій конференції про ситуацію в Україні в штаті Іллінойс у США, в Києві на Першому всесвітньому конгресі українців та на Міжнародній конференції “Україна і Росія”, яку організував Іван Дзюба як голова Української асоціації україністів.
Від 1990 року Юрій Бача дедалі активніше долучався до українського життя за кордоном, більше в Україні, ніж удома, у Словаччині. Влітку 1990 року та кілька наступних років він викладає в Українському Вільному Університеті у Мюнхені, 1991-го бере участь у Міжнародній конференції в Ужгороді, 1993-го виступає на міжнародних наукових конференціях у Львові й Ужгороді — і так щороку, аж дотепер.
У лютому 2003 року їде в Київ, викладає у Славістичному університеті та веде переговори щодо відзначення 200-річчя від дня народження Олександра Духновича. У серпні цього ж року бере участь у Світовому Конгресі Українців у Києві і виступає з доповіддю у Комісії з людських прав і на пленарному засіданні з проблематикою становища українців Словаччини. У вересні 2003-го виступає у Дрогобичі на Міжнародній науковій конференції про бойків, їде на фестиваль “Бойківська ватра” у містах Долина та Черняхів і виступає з доповідями у Дрогобицькому педінституті. Ще наприкінці 2003 року в Національному університеті імені Івана Франка у Львові виступає з лекціями перед студентами-журналістами та філологами й проводить літературний вечір у Спілці письменників.
Життєві ювілеї — це насамперед нагоди, якими слід скористатися, — це теж думка чи спостереження нашого ювіляра Юрія Бачі. То що, коли б ми, врешті-решт, скористалися з таких нагод і бодай при визначних життєвих ювілеях “простих селянських хлопців”, які вийшли у світ “з нікому невідомих Кечковець і видряпалися на гору, з якої видно як немалі проблеми широкого світу, так і бодай окремі способи боротьби за право людини на вільне й самостійне життя”, сказали незле, тихе слово про таких наших попередників та сучасників?!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment