Танго безнадій, що обернулось Одою коханню

Ярослава Сирник. “Лунає танго безнадій”, Тернопіль: ТзОВ “Терно-граф”, 2011

Олеся САНДИГА

Не тільки назва, а й вдале оформлення цієї збірки поезій (туманний осінній сад, самотня лавочка “по кісточки” в опалому листі) налаштовують на мінорно-філософський лад і… очікування сповіді. Тим більше, що ця книжка, як сказано в короткій біографії авторки, перший видавничий ужинок пані Ярослави, відомої на Тернопіллі літераторки, громадської діячки, учасниці національно-патріотичних змагів і культурно-освітніх заходів. Навіть вчинок, на який вона нарешті зважилась, адже, як зізнається:
Я не поет… Я просто
жінка, якій болить,
Яка свій біль у слові виливає.
А я думаю, що можливо, так сором’язливо б сказала не одна невідома авторка тих українських пісень, які ми нині величаємо народними. І справді, простодушна відвертість у висловленні почуттів; одушевлення природи та “укорінення” в ній внутрішнього світу ліричної героїні, через що все довкола, від місяця на небі до найменшої травинки під ногами, пульсує в унісон з її емоціями; тяжіння до усталених порівнянь та епітетів (“твої очі так синіють, як волошки в стиглім житі”, “твої милі вуста, мов пелюстки півоній”, “погляд щирих очей вийняв серце з грудей”), образний паралелізм і часті граматичні рими, — усе це ріднить поезію Ярослави Сирник із пісенною народною творчістю, з якої авторка черпає натхнення. Окремі замальовки пані Ярослави — досить елегантна стилізація під пасторальну старовину і, здається, самі просяться на музику:
Над рікою стара верба
Низько похилилась,
Сумно віти опустила,
Водиці напилась…
Зупинилась біля неї —
Туга серце крає.
Що попливло за водою,
Назад не вертає.
Та пасторальні мотиви — не основна тема віршів Ярослави Сирник. Вони лише слугують обрамленням для її інтимної лірики. І на сторінках невеличкої збірки перед читачем розгортається цілісна історія “пізнього-останнього” кохання ліричної героїні. Вражена неочікуваною пристрастю, жінка переживає гаму суперечливих емоцій: то почувається тендітною та беззахисною зламаною гілкою, що прагне зігрітися у ласкавих руках (“Зламана гілка додолу упала”), то перетворюється на вулкан пристрасті, на жінку-оберіг, яка заради коханого всього зречеться, все здолає:
Я б над тобою янголом літала,
Щоб волосина
з голови не впала.

До смерті на руках
Тебе носила б
І як зіницю ока берегла.
Любов полонить її: дивлячись у зоряне небо, бачить “його сині очі і його ім’я”, написане зірками (“Нічка висипала зорі”); споглядаючи, як прокидається природа, шкодує, що милий цієї краси не знає, та мріє зазирнути у його ранковий сон (“Коханий, глянь, вже сонце встало!”); навіть зупинившись на мить, аби угледіти схований в очереті струмочок, послухати солов’їну пісню, насолодитися пахощами матіоли чи попрощатися із журавлиним ключем, щоразу повторює, як заклинання: “але ти дорожчий, але ти миліший!” (“В літеплі скупалось сонечко ранкове”). Квітуча вишня нагадує їй почергово обох закоханих (“Зацвіла маленька вишня”), а опале осіннє листя навіває спомини про найдорожче почуття, яке обернулося втратою (“Як хочеться в осінній ліс!”). Навіть чуючи сумний голос трембіти, закохана жінка врешті доходить висновку, що “життя має жити і смерть подолати”, а відтак мріє на самій вершині Говерли “на руки єдині від втоми схились і там із тобою навік залишитись”.
Невтомна героїня й у замилуванні красою коханого; його очі вона порівнює і з квітами, і з небесними озерцями, врешті доходячи висновку “твої очі-оксамити — їм аналогів немає”…
Однак для взаємин потрібні двоє, і нерозділеного кохання, хай би яким великим воно було, на двох не вистачить. З часом лірична героїня мусить собі зізнатися “мабуть я все-таки собі тебе домалювала” (“Не знаю того…”) та оцінити те, що здавалося “життєвою казкою”, геть по-іншому:
Зустрілися дві долі одинокі…
В одній зродились
почуття високі…
Ув іншої була лиш гра, облуда…
Відчайдушні спроби забути про все лихе дедалі частіше змінюються гірким розчаруванням:
Чом ти поглумилась
Наді мною, доле, —
я покохала перекотиполе…
Палітра чуттів ліричної героїні Ярослави Сирник — барвисто-мінлива: радість, захоплення змінюють смуток і туга, праведний гнів поступається філософським роздумам над жіночою мінливою долею. Хоч вона (лірична героїня) і змушена визнати свою поразку:
…як фінал
Розбитих мрій
Лунає танго безнадій, —
Та все ж вдячна долі, що зазнала почуттів такої сили:
О Господи,
яка ж могутня сила,
Що викликає
цей потужний щем?
Коли вона покличе за собою,
Ми, не вагаючись, за нею йдем.
Імпонує, що Ярослава Сирник, сповідаючись в осінньому саду свого життя перед власною душею, не претендує на високу похвалу критиків. Вона просто чекає на свого співрозмовника, свого читача, який от-от витчеться з туману, сяде поряд із нею на “самотню” лавочку “по кісточки” в опалому листі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment