Товариство, яке формує націю

Закінчення. Початок у ч. 21 за 2012 р.

Перед гранітною постаттю Каменяра створювалося Товариство, обирали його раду.
То було перше несанкціоноване віче у Львові, після якого покотилася лавина багатотисячних зібрань просто неба — 16, 21 червня, 7 липня, 4 серпня і т. ін. Людей розганяли, били гумовими кийками, залякували, але щоразу їх збиралося дедалі більше. Співали “Заповіт” і “Молитву за Україну”. Вперше за довгі роки над Львовом залунало Франкове “Не пора, не пора…” та “Ще не вмерла…” Не тільки старші — молодь! — знали мелодію і слова заборонених пісень! Як много важить слово! Рідне слово, українське слово, уярмлене, упосліджене бандою невігласів, які узурпували право вершити долі народів, вирвалося на волю рідною піснею, котра, виявляється, жила в серцях мільйонів. Ось що таке голос крови, ось що таке “Просвіта”!
А Установчі збори Товариства української мови імені Тараса Шевченка таки відбулися — у тому ж Клубі будівельників, тільки 20 червня. Влада зрозуміла, що забороною уже нічого не зробиш. Українці прокидалися із затяжного сну.

Як много важить слово!
Об’єднаних у Товариство людей боялися компартійні ідеологи. Діяльність і дух Товариства відчувалися у всьому. Численні акції у Галичині, поїздки на Схід, повернуті із забуття імена українських героїв, діячів науки і культури…
Як гриби після дощу, почали з’являтися осередки на заводах, в установах і закладах освіти. Голова Товариства Роман Іваничук особливого значення надавав створенню осередків у зросійщених за роки радянської влади інститутах. Він наголошував, що ще 1907 року у статті “Визволення Росії і українське питання” Михайло Грушевський писав: “Поки українська мова не здобуде собі місця у вищій школі, поки вона не служить органом викладання в університетах та в инших навчальних закладах, поки вона не стала знаряддям наукової праці у викладанні і літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиметься на становищі нижчої, культурно неповноцінної нації”.
Чи не тому українофоби всіх часів усіляко гальмували і гальмують розвиток і поширення української мови в Україні? Їм, мабуть, дуже хочеться, щоб цей добрий, працьовитий, мудрий народ, який з давніх-давен годував світ хлібом і невичерпним інтелектом, залишався рабом на своїй благодатній землі, яка для ледарів, злодіїв та їхніх лакеїв є лише територією збагачення.

Із досвіду
Львівської політехніки
14 грудня 1988 року осередок Товариства української мови імені Тараса Шевченка було створено у Львівській політехніці.
Говорити про діяльність Товариства і його подвижників можна багато: про численні культпросвітні заходи, про масову участь у живому “ланцюзі єднання”, про одностайну громадянську позицію разом із керівництвом Інституту під час студентського голодування у Києві й багато іншого. Але серед безлічі добрих і, я сказала б — державної ваги справ, мушу окремо розповісти про одну особливу, яка стала переломною у процесі відродження української мови, її впровадження в усі сфери життя колективу, а значить — повернення українського духу в Політехніку.
Згадує голова Товариства “Просвіта” Національного університету “Львівська політехніка” професор Христина Бурштинська:
— Ректорат Політехніки не тільки підтримав ініціятиву Товариства повернути рідну мову в навчальний процес, а й заохочував науковців і педагогів до цієї роботи. Спільно з представниками адміністрації ми склали Програму організаційно-методичних заходів із впровадження Закону “Про мови в Українській РСР”, яку в квітні 1990 року затвердила Вчена рада Львівської політехніки. Зауважте: це було більш ніж за рік до проголошення Незалежности! У ній були чітко визначені головні завдання: українська мова викладання, забезпечення навчального процесу українською навчально-методичною літературою, написання (або переклад) підручників і посібників українською мовою, підготовка наукових праць, укладання термінологічних і перекладних словників, провадження документації. До кожного етапу були вказані терміни і конкретні відповідальні за виконання цих завдань. Питання постійно було на контролі Вченої ради і ради Товариства. Двічі на рік ми здійснювали перевірки виконання Програми, звіти заслуховувала Вчена рада інституту, приймала відповідні ухвали. Матеріяли перевірок друкували в інститутській газеті.
Здавалось би — і що в цьому надзвичайного? Але ми добре пам’ятаємо цю злагоджену титанічну роботу всього колективу. Величезну роль відіграла Термінологічна лабораторія (НДЛ-89), створена 1991 року при Львівській політехніці. Багато років нею керував автор кількох підручників українською мовою, редактор короткого електротехнічного словника професор Володимир Перхач. Через рік він очолив створений спільним наказом Держстандарту та Міносвіти України Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології (з 1996 року його очолює доцент Богдан Рицар). Чимало зусиль, душі й інтелекту вклав у цю справу другий голова Товариства української мови світлої пам’яті доцент Євген Шморгун.
Одним із найвагоміших кроків, що допомогло Політехніці перейти на українську мову викладання, стало створення власного видавництва. Ця ідея і її реалізація належали незабутньому ректорові Юрієві Рудавському (21 лютого минуло п’ять літ, як перестало битися його шляхетне серце). Далекоглядний керівник, мудрий стратег і керманич, справжній державний діяч, він розумів, що без потужної сучасної поліграфічної бази не вдасться забезпечити навчальний процес українськомовною літературою. Багато важив і його особистий приклад.
Велика заслуга в утвердженні української мови однойменної кафедри і особисто її завідувача Геннадія Вознюка. Створена ще 1989 року, кафедра стала центром українства. Окрім того, що її колектив своїм членством, інтелектом і працею суттєво підсилив Товариство, готував словники та інші мовознавчі видання, провадив велику виховну роботу серед студентства, виступав із просвітницькими статтями на сторінках “Львівського політехніка” (потім “Аудиторії”), — викладачі й науковці кафедри провадили курси української мови для тих, хто не знав її і хотів вивчити, зокрема для викладацького і командного складу Військового інституту. Однією з перших кафедра відгукнулася й на ініціятиву мецената і патріота Петра Яцика організувати конкурс знавців української мови і проводить його щороку й досі. А як активізував громадську думку організований доцентом кафедри Іриною Фаріон конкурс студентських плакатів “Мова — твого життя основа”! А безліч тематичних вечорів та академій!
За порівняно короткий час Політехніка однозначно та безповоротно стала одним із найпрестижніших українських університетів.

Хто сказав, що ми
заспокоїлися?
Із часу створення матірної “Просвіти” минуло понад 140 років. Давно на рідній землі немає чужинецької влади — ні австрійської, ні польської, ні німецької, ні російської, а українська мова, українська людина і досі не є господарем у власній хаті. Навіть після двадцяти років Незалежности. Мало того, що духовні покручі, “блазні і кати, раби на розум і на вдачу” (за Максимом Рильським) розікрали народні скарби, ставши мільярдерами за рахунок обдуреного народу, цинічно відкинутого за межу бідности, вони ще й роблять усе, щоб деморалізувати зубожілих людей, годуючи їх прикладами насильства, розпусти і напуваючи популістськими гаслами та оковитою. Задурманеним і здеморалізованим народом легше маніпулювати.
Люди, які не люблять Україну, нав’язують нам образ такого собі українця-салоїда, пияка й нездари. “Сім поросят і чарочка по вінця — збулася мрія українця”, — це з реклами одного львівського ресторану… Можливо, у власника цього закладу більшої потреби, ніж сало і чарка, не було і немає, але до чого тут українська мрія? Не знаю, чи в іншій державі влада дозволила б таку наругу над духовністю корінної нації, але ми мовчки ковтаємо цю гидоту і ходимо до тієї “свинарні” обідати. Наша молодь зростає з почуттям меншовартости і, щоб відмежуватися від таких стереотипів, перебирає чужу субкультуру.
Знову запитую професора Бурштинську:
— Чи не зарано заспокоїлася “Просвіта”, вважаючи, що вже виконала своє завдання?
— А хто сказав, що ми заспокоїлися? Те, що нинішній ректор Львівської політехніки професор Юрій Бобало усіляко підтримує і видавничу діяльність, і всі інші сфери функціонування української мови в університеті, його український дух, не означає, що для “Просвіти” не залишилося роботи. Нам треба постійно плекати рідну мову, підтримувати українські традиції, виховувати свідомих громадян України. А якщо розглядати мовну політику в масштабах усієї держави, то, можливо, помилкою “Просвіти” є те, що, проголосивши Незалежність, українці сподівалися, що про духовність народу тепер дбатиме держава, що всі просвітницькі і виховні функції виконуватимуть державні органи, а громадські організації лише допомагатимуть. Так, як це є у нашій Політехніці. На жаль, в Україні владні інституції цю роботу проводять дуже неохоче, а иноді просто гальмують. Тому поділяю слова патріярха української літератури і першого голови відродженої у Львові “Просвіти” Романа Іваничука: “Не заспокоюймось сьогодні своєю незалежністю і не допускаймо думки, що “Просвіта” відживає свій вік — вона зможе відійти в минуле тільки тоді, коли всі українські голови ідентифікують себе з Україною”.
Від слова — до дії!

Ярослава ВЕЛИЧКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment