Ірина Фаріон: Рикошет пострілів у мову, або Про дурнів від «язика»

Законопроєкт України “Про засади державної мовної політики” від регіоналів Колесніченка—Ківалова — це банальне перейменування “Закону про мови” сумнозвісного авторства Єфремова—Симоненка—Гриневецького, якому я подала аналітику ще на початку року. У пропонований текст вношу зміни, відповідно до косметичного припудрення цієї псевдоюридичної українофобії.

Такий законопроєкт — закономірне явище в умовах постколоніяльного розвитку України з її неукраїнською політичною псевдоелітою; з її зміною етноструктури населення Сходу та Півдня України через репресії та Голодомор як геноцид проти корінного етносу — українців; з її розбалансованою роздвоєною свідомістю українців, що засвідчує їхню етнічну маргіналізацію.
Крім поголовної політичної проституції верхів, є й інша складова цієї проблеми. Під впливом колонізації України Москвою, відповідно до перепису населення 2001 року, 6 мільйонів українців не визнали за рідну мову українську або визнали її другою після російської. Найбільше таких відступників зосереджено в Донецькій області — 420 416 осіб, що становить 15,34 % загальної чисельности українців, у Луганській — 176 174 особи (11,97 %) та в АР Крим — 120 102 особи (24,40 %). Це означає, що за національною самосвідомістю вони перетворилися на росіян українського етнічного походження з чужою ментальністю. Очевидне й інше: такі протиприродні й загрозливі для української держави явища могли статися лише через навальну міграцію росіян на Схід та Південь України як непохитну опору імперської московської політики. Зокрема робочу силу на шахти Донбасу як промислово розвинутого терену, на відміну від відсталої Росії, вербують у 1921–1922 роках у Росії. Відтак понад половина етнічних росіян (із 8 334 100 (17 % осіб)) проживає у 6 східних областях України — Донецькій, Луганській, Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській і Сумській, що ще й до того виморені голодом 1933-го і знову заселені чужинцем. Отже, сума 6 млн зденаціоналізованих українців плюс близько стільки ж етнічних росіян викидають на поверхню адекватних собі персонажів покорченої української історії на кшталт Єфремова, Симоненка, Гриневецького, Ківалова, Колесніченка тощо, аби вволити їхнє патологічне право на деградацію. Психологічно власна внутрішня потворність потребує поширити її на інших: одні перевертні, інші загарбники — виходить потужна суміш дегенерації, явлена в законопроєкті з претензійною назвою “Про засади державної мовної політики”. І це пишуть ті, хто ненавидить у корені саме поняття української державности. Їхнє місце у чорній дірі української історії.
Найяскравіше право на дегенерацію та моральну деградацію засвідчує Стаття 3. Право мовного самовизначення: 1. Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання. 2. Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку мову. Це з серії абсолютного права що хотіти пити, як хотіти обкурюватися і колотися, лихословити і бути всебічним хамом, перевертнем і виродком. Направду, у таких випадках Аристотель казав: “Якщо хтось каже, що можна не шанувати свого батька й матір, — ти нічого не доводь. А карай”.
Не менш одіозною й абсурдною є Стаття 6. Державна мова України, у третій позиції якої цей державний статус якраз і заперечено: “Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи іншій сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування російською мовою та іншими регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері”, а також в одному з пунктів Статті 8: “Жодне з положень цього Закону про заходи щодо розвитку, використання і захисту регіональних мов або мов меншин не повинне тлумачитися як таке, що створює перешкоди для володіння державною мовою”. Не важко здогадатися, що автори законопроєкту тенденційно обчиталися “Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” і цілком навпаки, відповідно до своїх перекособочених мізґів, діяметрально протилежно обернули одне з її засадничих положень у Преамбулі: “підкреслюючи важливість міжкультурного діялогу і багатомовности, а також вважаючи, що охорона і розвиток територіяльних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх”.
Однак кульмінацією українофобії, брехні та фарисейства законопроєкту є Стаття 7. Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність: “Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням Українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального суспільства”. По-перше, українсько-російська двомовність не склалася сама історично, а її насильно “склали” через перші в Україні окупаційні московські військові залоги 1659 року або ж, за І. Нечуєм-Левицьким, “Великоруський язик не сам дійшов до границі імперії, а його допхали туди сотні тисяч російського війська, тюрми та Сибір”, а відтак ця мова “допхалася” на наші питомі землі через подальші: а) загарбництво, колонізацію, репресії, Голодомор як геноцид; б) сплановану і вимушену міграцію; в) змішані шлюби; г) обмін спеціялістами; ґ)спотворення факту національности; д) заборону мови чи її часткове обмеження у сотнях офіційних указів. Отож це аж ніяк не “надбання” і “потужний чинник консолідації”, а спланована московська політика асиміляції та знищення українців через визначальний чинник їхньої ідентифікації — мову. По-друге, Україна зовсім не багатонаціональне суспільство, позаяк, відповідно до перепису населення 2001 року, в Україні проживає 77,8 % українців (37 541 693 особи), а відповідно до стандартів ООН мононаціональним суспільством є таке, де представники одного етносу складають не менше, ніж 70 %. Отже, представники інших національностей становлять собою етнічні меншини, серед яких і росіяни (17 %), що насправді є залишками колишнього колонізатора, що й досі не може змиритися зі зміною свого статусу з поневолювача на представника меншини. Насправді українсько-російські мовні стосунки — це імперсько-колоніяльний демографічний дисбаланс, що впродовж незалежности створює ефект гойдалки то в бік самостійної держави, то московської колонії.
Характерно, що у законопроєкті від колесніченка—ківалова цієї статті немає, але від цього антиукраїнськість закону не змінюється. Очевидно, під впливом висновків Венеційської комісії її вилучено.
Аби закріпити мінусовий ефект гойдалки, автори “нового” законопроєкту у Статті 7 з іншою назвою “Регіональні мови України або мови меншин України” зазначають: “При проведенні Всеукраїнського перепису населення для виявлення належності фізичних осіб до конкретних мовних груп у переписному листі має бути використано запитання про мову, яку людина переважно вживає”, а не, як це загальноприйнято у світовій практиці, — рідну мову. Таке формулювання, мабуть, уперше в юридичній практиці, руйнуючи найінтимніші і священні закони духовної спадкоємности між батьками і дітьми (себто мову роду — батька, матері), закріплює право на яничарство. Зауважимо, що колоніяльна мовна атмосфера Сходу та Півдня України примушує українців відступатися від мови свого роду, попри те, що у Луганській області мешкає 58 % українців, а в Донецькій — 56,9 %, які мимоволі або злорадно роблять не свій вибір. Отож нема сенсу поборювати цих українців — жертв московсько-імперського режиму — слід кардинально змінювати колоніяльні умови їхнього життя, у яких ці покинуті державою люди заговорять мовою своїх предків, а не зостануться у полоні “общєпонятного” тупика історії. Саме цього й бояться окупанти.
Увага! Аби пом’якшити своє агресивне безглуздя, тепер у цій статті вислів “у переписному листі має бути використано запитання про мову, яку людина переважно вживає” заступлено іншим формулюванням: “у переписному листі має бути використано запитання про мову, яке б ідентифікувало рідну мову особи, що належності до тієї, чи іншої мовної групи” (всі помилки стилістичні й пунктуаційні зберігаю, аби глупота їхня сліпила очі).
Відповідно до цього валуєвського законопроєкту російську мову, яку згадано у попередньому документі понад 40 (!!!) разів, мають намір запровадити у всі царини суспільного життя: у діловодство (ст. 9, 10, 11, 12, 13), у судочинство (ст. 14–17), в економічну та міжнародну діяльність (ст. 18, 19), в освіту, науку, інформатику та культуру (ст. 20–23), у поштовий зв’язок і телекомунікацію (ст. 25), у рекламу та маркування товарів (ст. 26). Особливо відгонить совєтським часом від ст. 20. Мова освіти: “В усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і регіональної мови. Об’єм (замість обсяг ???) вивчення регіональної мови визначається місцевими радами відповідно до законодавства про освіту з урахуванням поширеності цієї мови на відповідній території”, чим запрограмовується українських дітей та молодь на роздвоєну підсвідомість і світогляд і створюються неймовірні матеріяльні труднощі з підготовки кадрів російщення українців, як це було започатковано у часи російсько-німецької інтер-дєвочкі Єкатєріни Второй. Мову приватних закладів визначає винятково засновник (власник) (пункт 6), а в державних і комунальних — за заявами студентів чи батьків (пункт 4).
Вершиною лінгвістичного абсурду в законопроєкті є саме формулювання ст. 29. Мова імен громадян України, які, відповідно до законів української фонетики та морфології обов’язково мають набувати адаптованих до української мови форм: Міхаіл стає Михайлом, Дєніс — Денисом, Дарья — Дарією, хоча б тому, що українська Ірина у Росії буде Іріна, а в Польщі Irena тощо. Натомість законопроєкт має наметі узаконити право на тупу безграмотність: “Кожний громадянин України має право використовувати своє прізвище та ім’я (по батькові) рідною мовою згідно із традиціями цієї мови, а також право на їх офіційне визнання. При використанні цього права запис прізвища та імені (по батькові) в паспорті громадянина України, паспорті громадянина України для виїзду за кордон та інших офіційних документах виконується у транскрипції з української, російської або іншої мови за вибором громадянина”.
Наразі у Верховні З(р)аді досить тушок із “Нашої України” та Б’ЮТу, що поповнили коаліцію регіоналів, комуністів і литвинівців, щоб ухвалити цю розплату українцям за яничарство, яскраво виявлену філософію меншого зла, переорієнтацію цінностей із духовних на споживацькі і безпринципне прощання політичних зрад… Це урок для нації ставати сильною, агресивною та експансивною на власних теренах. Хоч що буде, але цей можливий антракт в українській історії на мовному полі стане черговим розгоном нації в її піднесенні над власними хибами, проблемами і викликами. Ми все здолаємо і згодом, як у страшному сні, згадаємо мовних геростратів Єфремова, Симоненка, Гриневецького, Колесніченка, Ківалова тощо. Українській Мові не замовкнути!!!
А наразі готуймося до найрізноманітніших форм спротиву убивству нашої душі. Ми ніколи не виконуватимемо псевдозаконів, написаних українофобами, засимільованими виродками, московськими лакеями і несусвітніми невігласами (у їхній писанині, разом із пояснювальною запискою до закону, понад 60 стилістичних і граматичних помилок).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment