Історія одного Лоха

Зиновій ГАЄЦЬКИЙ,
голова Пустомитівського райоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка,
Пустомити Львівської обл.

То був не молодий уже, хоч і битий життям Лох.
Довірливість взагалі не вада, але він довіряв усім і всьому: змалку вірив у казки; вірив, без розбору, усім людям… І тепер у цьому грішному і корисливому світі продовжує довірятись і дивуватись. Наївність його безмежна. Таким не революцію робити, а в монахи-проповідники йти. Але доля розпорядилася так, що в цьому брехливому грішному світі він заповзявся виборювати справедливість, відстоювати Істину. Перейнявшись до глибини своєї наївної душі подвигами Дон-Кіхота Ламанчського, він щиро обурювався, як щоденно дрібні злодюжки чи крупні бізнесові верховоди, починаючи від “наперстенчиків” і до власників різних “…енерго”, “…сталі” видурювали, виманювали у Лохів їхні тяжко набуті сякі-такі статки і свято вірив, що все це тимчасове, що минеться, що все перемелеться і правда та справедливість таки запанують.
Минав час, змінювалася влада та уряди, але ніц не змінювалося на ліпше в житті. Надії, сподівання, які він покладав на тих, за кого агітував на різних зібраннях, організовував форуми і віча на їхню підтримку — терпіли жорстокий крах. Тільки пройдуть у депутати, займуть відповідні пости, як цих людей несподівано вражає амнезія — геть забувають усі свої недавні обіцянки.
— Може, вони ще не все розуміють, не знають, ще не освоїлись, — наївно міркував Лох, — може, їм також потрібна допомога, наша підтримка?
Та хоч скільки збирались, підказували, радились, постановляли — результат виходив з точністю “назадгузь”.
Звідкись з’являлися “радники” — тих давніх, колишніх — майстрів інтриг. Дивись — знову у фаворі, а здавалось, уже відкинуті суспільством на маргінес… Вечорами в затінених кабінетах відбувалися ділові зустрічі, вирішувалися справи…
— Працюють допізна і навіть без вихідних, — наївно співчував їм Лох, — яка самовіддача, яка відданість. Таки недарма ми виборювали на вічах цю владу, — щораз захоплювався він.
А тим часом якось ніби стихійно банкрутіли підприємства, розвалювалися ферми, відчужувалися будівлі, земельні ділянки і цілі масиви разом з озерами, лісами. У відпочинкових зонах, на дитячих майданчиках виростали котеджі, бари і ресторани… А народ біднів.
— Що ж то воно діється, куди ж подітися народу? — довірливо розпитував Лох при нагоді у своїх депутатів.
— Розумієш, — пояснювали, — потрібно знайти солідного власника, аби мудро загосподарив на цих закинутих угіддях, підняв із розрухи заводи, відновив діяльність підприємств; треба залучити інвесторів. А тоді будуть робочі місця, поповниться бюджет і можна буде збільшити зарплати і навіть пенсії…
— Таки мудро, — розмірковував, розчулено і трохи винувато кліпаючи очима.
— А головне — працювати, засукавши рукави, — продовжувало розвивати прожекти начальство.
— Та де ж працювати, як усе стоїть. А влаштуватись освіченій людині нема куди, хоча й ведуть нас вже під іншими прапорами і під крилом іншої, але спрямовуючої і вічно керівної, — подумки обурювався, боячись вслух образити начальство.
Та поки начальство малювало рожеві картини недалекого майбутнього, спритні ділки “прихватизовували” все підряд: заводи, фабрики, малі й великі підприємства, банки; привласнювали заповідні зони, а народ тішився гарно видрукуваними, на доброму папері, сертифікатами. Життя змінювалося прискореними темпами. Справді, нові господарі круто взялися до справи.
Народ заздрісно спостерігав, як ростуть розкішні котеджі, дачні палаци, фешенебельні ресторани на людських городах, громадських землях, де вирощували недавно хліб, випасали худобу; як вулицями ширяють “майбахи” і всілякі інші “джипи”, а в чергах стоять похнюплені люди, або на “біржах”, або під різними офісами, консульствами і посольствами у пошуках роботи. Випускники університетів, інститутів, коледжів готові йти на будь-яку чорну роботу до не дуже освічених і не дуже грамотних крутих “інвесторів”, які ж і мали за замислом правителів “поповнювати бюджет, створюючи робочі місця”.
Робоче місце коштувало немалі гроші — все поставлено на комерційну основу.
Молодші й мудріші почали непатріотично, зате масово виїжджати за кордон.
Залишалися Лохи, наївно очікуючи обіцяного поліпшення життя “вже завтра”.
Та тепер їм уже ніхто нічого і не обіцяв. Начальство, як і нові українці, заматеріло, спихатіло, та й дрібніший народ наче одурів. Оточили себе “тіЛохранителями”. У приймальнях як не мордатий охоронець, то міліціянт у формі: без спецпропуску чи запрошення нікого не пропустять, навіть колишніх активістів-рухівців чи різних там ветеранів…
А до прокурора чи судді, а чи в міліцію можна втрапити хіба що в наручниках.
— О Господи, що ж воно таке твориться, — вкотре розпачливо запитував самого себе наївний і трохи прозріваючий Лох, який з образою згадував ті часи, коли закликав обрати, підтримати, призначити на посади саме цих “порядних, чесних, компетентних…, най…, най…, бо влада геть забрехалася, обіцяючи Світле і Майбутнє, а ці не такі: “Як нам буде зле і їм буде недобре, — а як їм буде добре, то і нам буде незле”.
Ніби відчуваючи ці дисонуючі, майже антидержавні думи наївного Лоха, начальство спочатку перестало запрошувати на різні наради, вводити у всілякі комісії і громадські комітети, а тоді скоротило на роботі.
Та й суспільні рухи, громадські товариства почали реорганізовувати, перебудовувати для власного вжитку.
А далі пішло-поїхало. Влада ще більше знахабніла, злодійня ще більше розперезалась, відчувши свою безкарність, народ присмирів, усвідомивши свою беззахисність. Ті, що при посадах, при “ділі”, ще більше збагатилися, народ — ще більше зубожів. Наївний і все ще довірливий Лох майже втратив надію на ліпше. Аж тут прокотилася нова освіжаюча хвиля обнадійливих закликів:
— Не словом, а ділом! — конкретно обіцяли одні.
— І словом, і ділом! — ніби заперечували інші.
— Ми збудуєм нову Україну! — А ми — сильну Україну, — доповнював райдужні перспективи колеги ще один майбутній посадовець.
— Ми створимо всі умови, аби молодь…, аби трудящі…, аби пенсіонери… відчули і то вже завтра…, побачили…, переконались…
Лох воскресав, ніби на Великдень пригнічений затяжним постом дух. І знов, з усіх ніг — із натхненням і свіжим припливом безкорисливого патріотизму кидався агітувати, організовувати, переконувати, зовсім забувши, що минув той час, коли “нинішнє покоління мало жити при комунізмі”.
— І що? Хіба не так сталося, як ти наївно собі гадав? — по деякому часі просвіщав отетерілого, приголомшеного Лоха якийсь Фома Невіруючий.
— Хіба не бачиш тих людей, для яких будуєм “нову” і “сильну” Україну? Хіба не відчуваєш, що справді суттєво, навіть вдесятеро поліпшилось життя у тих, хто обіцяв, що “життя стане ліпше вже в 2011р., хіба не сидять вже “державні злочинці” за ґратами… І не словом, а таки конкретно і ділом прихоплюють, прихватизовують, відчужують, гребуть…
Ех ти, невиправний Лоху! Та час зрозуміти: Богу — Богове, Кесарю — Кесареве, а Лохам… На те вони і Лохи, аби їх дурили.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment