Сергій ШУМИЛО,
заступник голови “Товариства пам’яті князя Оскольда”, м. Київ
Закінчення. Початок у ч. 20, 21 за 2012 р.
Повертаючись до “хазарської місії” Кирила і Мефодія, варто звернути увагу на важливу деталь: свою місію солунські брати здійснюють не самостійно, а у складі офіційної дипломатичної місії візантійського імператора. Це наштовхує на думку про її можливий взаємозв’язок із наслідками походу русів 860 р. Безумовно, така впливова світова наддержава, якою була тоді Візантія, не пішла б на поспішне налагодження дипломатичних стосунків з “народом неіменитим, народом, що не брався в розрахунок, народом, що зараховується до рабів, безвісних, — але який отримав ім’я від походу на нас”, — як відгукується про русів патріарх Фотій у своїй “Другій гомілії на нашестя Росів”. Саме така думка панувала тоді серед греків щодо Русі, яка до подій 860 р. вважалася “провінцією Хазарії”. Маючи тісні дипломатичні й династичні стосунки з Хазарією, Візантія, за старою традицією, могла розглядати русів як підданих хазарського кагана, тобто “рабів”. Тому не дивно, що після їхнього набігу 860 р. на Константинополь греки не лише продовжують вважати їх “хазарами”, а й направляють посольство до хазарського кагана, де з’ясовують політичний статус “невідомої” їм Русі. Лише після того, як в Ітилі була підтверджена інформація, що Русь більше не є данником Хазарії, грецька дипломатична місія могла почати переговори з язичницьким князем (каганом) русів, що і знайшло своє часткове відображення в агіографічних казаннях про св. Кирила (Костянтина Філософа).
В. Ламанський звертає увагу на те, що вміщені в Паннонських житіях два оповідання (про релігійні диспути Костянтина Філософа з євреями в Ітилі і про хрещення ним язичницького кагана) істотно різняться між собою. У першій розповіді “Костянтинові співрозмовники і опоненти — євреї-книжники, а тут — некнижна чадь. На початку з’являється немов каган хазарський, єврейського сповідання, а тут теж каган, тільки язичник. У першій розповіді сцена відбувається неначе в палаці, в покоях кагана хазарського. У другій же розповіді, погано пов’язаній з першою, каган не єврейського сповідання і був тоді, як видно, зовсім в інших стосунках з Візантією. Каган другої розповіді був ще нещодавно ворогом греків: у нього випрошує собі Костянтин Філософ двісті чоловік полонених з греків”.
Аналізуючи ці та інші подробиці, акад. В. Ламанський робить висновок, що “згадуване в Житії Костянтина Філософа хрещення ним двохсот сімей і було перше Хрещення Русі, що згадується патріархом Фотієм”. І що “862 рік — не рік створення держави Русі, а рік першого хрещення Русі і введення в ній грамоти”. Цієї ж думки дотримувався і проф. А. Карташов.
На думку Ламанського і Карташова, під впливом київського князя Оскольда Великоморавський князь Ростислав (846—870) теж запросив до себе в 863 р. перших слов’янських просвітителів і за прикладом сусідньої Київської Русі заснував власні національні православні єпархії. У Моравській легенді про ті події розповідається, що “Князь Моравії, почувши, що зробив філософ (Костянтин) в країні хазар (тобто Русі. — С. Ш.), а також маючи піклування про свій народ, відправив до імператора (візантійського — С. Ш.) послів з проханням, щоб той направив до його народу справжнього вчителя, який вказав би їм православну віру, встановлений закон і шлях істини”. За легендою, морави запросили до себе солунських братів після поширення чуток про їхні успіхи серед сусідніх “хазар”. “Італійська легенда”, яку, імовірно, склав єпископ Гавдерик Велетрійський, що мав можливість спілкуватися зі св. Кирилом у Римі, вже дещо конкретніше натякає на хрещення ними саме русичів, вказуючи на місіонерську діяльність не в самій Хазарії, а в “хазарській провінції”. Такою “провінцією” тривалий час вважалася Русь не лише серед хазар, а й серед візантійців.
Професор А. В. Карташов зазначає: “Святі брати тому і покликані були до Моравії, що в їхніх руках був уже готовий апарат слов’янських перекладів. Морави просять собі не грецького катехізатора замість латинського і не в грецькій мові полягає “доброта закону, що походить від греків на усі країни”. Що йдеться про продовження вже початої Візантією слов’янської віровчительної і богослужбової місії і тільки про долучення її до нової території і нового народу. Чутка про це стала відома в Моравії, і ні в чому іншому морави не мали потреби ходатайствувати перед Візантією”. А. В. Карташов звертає увагу на неможливість швидкого перекладу Святого Письма і багатьох богослужбових книг слов’янською мовою, як це подається в Паннонських житіях. Ця копітка і важка праця вимагала багатьох років, житіє ж про це замовчує. “Уся багаторічна справа перекладу Біблії і богослужіння, — акцентує увагу Карташов, — здійснюється (за Житієм — С. Ш.) в одну мить перед відправкою до Моравії. Вигадка штучного дива. Вузький націоналіст моравин прагне вкрасти примат великого подвигу слов’янських апостолів на славу свого племені… Якби справа йшла так, як хочеться моравському фальсифікаторові, тоді святі брати їхали б до Моравії майже з порожніми руками і, проповідуючи там усно, були б ще безпорадні налагодити школу, бо не було б ще текстів для навчання учнів і дітей. Між тим оповідач житія, не соромлячись, говорить нам, що як тільки Костянтин доїхав до Моравії, так негайно поставив на ноги багатолюдну школу і розгорнув перед нею широке коло богослужбових книг”.
За часів місіонерської діяльності святих Кирила і Мефодія до складу Великоморавської держави, окрім власне моравських земель, входили Західна Словаччина, Чехія, частина Південної Австрії, Нижня Паннонія, землі князівства Вислян, обидві частини Силезії (Вроцлавська і Опольська) і земля Лендян; на півночі вона досягала польського Кракова, а на сході простягалася до руських Карпат (через слов’яноруські Перемишльщину, Холмщину і Підляшшя аж до Галиції), до самої річки Сян. У значній частині цих неосяжних просторів благовіствували святі Кирило і Мефодій та їхні учні, серед яких могли бути і руси. Так, народний переказ зберіг свідчення про посередництво між Руською і Моравською єпархіями Наврока, який був учнем Кирила і Мефодія.
Слід зазначити, що серед багатьох, згодом латинізованих, західнослов’янських народів православ’я і слов’янська писемність довгий час міцно трималися, незважаючи на німецько-католицьку експансію. Так, у Чехії й Польщі богослужіння за східним, або “русинським”, обрядом, як його іноді називали в цих країнах, які здійснювалися церковнослов’янською мовою, незважаючи на численні гоніння, тривали аж до другої половини ХІ ст., коли латинським місіонерам остаточно вдалося знищити сліди самовідданої праці святих Кирила і Мефодія. 967 року (за двадцять років до хрещення Володимира Київського!) Папа Римський Іоан ХІІІ, затверджуючи в Празі римсько-католицьке єпископство, вимагав, щоб богослужіння здійснювалися не за обрядами Болгарської або Русинської (!) Церкви, також не за звичаєм слов’янською мовою, а за статутами римо-католицькими. Отже, маємо всі підстави припускати, що жива пам’ять про “русинський обряд” у Чехії лише вкотре засвідчує “русинський” характер місії апостолів слов’ян.
Католицький історик доктор Ю. Федорів звертає увагу, що в одній з чеських хронік XIII ст. святого Мефодія називають “русином” навіть за національністю. Це можна пояснити лише тим, що прийшов святитель у ті краї з Русі, де деякий час був пастирем-місіонером. Згодом, зі знищенням у Чехії німецькими католицькими місіонерами заснованих св. Мефодієм національних православних єпархій (де мовою богослужіння була церковнослов’янська), про перше хрещення чехів було практично забуто, а тому хроніст, як пише Ю. Федорів, “з тугою згадує “русина” Мефодія”. Подібні згадки поодиноко збереглися і в наших вітчизняних джерелах. Так, у руському пергаменному пролозі з вологодського Спасо-Прилуцького монастиря святитель Мефодій без будь-яких пояснень названий “вчителем руським”. На думку проф. Карташова, “переписувач пергаменного прологу XV ст. списав з якогось древнього оригіналу це переконання давньоруських книжників”.
“Пространне житіє святого Кирила” повідомляє: “І знайшов він там (у Херсонесі — С. Ш.) Євангеліє і Псалтир, писані руськими письменами, і людину, яка говорить на тій мові. І, поспілкувавшись із ним, зрозумів він зміст мови і, порівнявши її зі своєю, виділив голосні і приголосні. І, здійснивши молитву Богові, невдовзі став читати й розмовляти. І всі дивувалися йому, і славили Бога”. У Житії сказано, що Кирило не стільки винайшов нову писемність, скільки порівняв руські письмена зі своїми, виокремивши голосні й приголосні. Також у “Толковій Палеї” (XV ст.), яка укладалася на основі давніших джерел, повідомляється: “Грамота руська єсть Богом дана в Корсуні русину. Від неї ж навчився філософ Костянтин, і звідти склав і написав книги руським гласом”.
У “Бандуричевому казанні” хоч спочатку помилково і змішуються обставини хрещень 860-х і 980-х років, тобто при Оскольді й Володимирі, далі детально описується тільки перше хрещення русичів. У цьому рукописі повідомляється про відправку імператором до русичів єпископа, здійснення ним чуда з Євангелієм і масового хрещення руських язичників. Проте найціннішим тут є свідоцтво, що разом з єпископом до русичів було послано двох знаменитих вчених мужів Кирила і Афанасія (учні Мефодія нерідко порівнювали його з Афанасієм Великим), які, “бачучи, що руcи не розуміють грецького алфавіту, і побоюючись, щоб за невмінням писати і читати вони незабаром не відпали від віри, накреслили для них тридцять п’ять букв, які називаються: аз, буки, веді та інш. і за допомогою яких руси і донині залишаються непохитні в пізнанні християнської віри”.
Усі ці та інші свідчення дали підстави В. Ламанському, В. Пархоменку, А. Карташову та іншим вважати, що Кирило і Мефодій саме у зв’язку з дорученням їм св. Фотієм і імператором Михаїлом хазаро-руської місії переклали слов’янською мовою Святе письмо та інші богослужбові книги і здійснили перше Хрещення Русі за декілька років до початку їхньої знаменитої моравської місії.
Варто додати, що Ламанський категорично відкидав припущення Є. Голубінського про те, що під “руськими письменами” слід вважати готську мову. Не погоджувався з такою гіпотезою і Карташов. А в наш час її відкидав проф. М. Артамонов. За його словами, “відкриття в Херсонесі Євангелія і Псалтиря, написаних руською мовою, напевно, відіграло вирішальну роль в їхній (Кирила і Мефодія — С. Ш.) подальшій просвітницькій діяльності серед слов’ян. Знаючи слов’янську мову і ознайомившись з руською абеткою, Констянтин безперешкодно зміг читати руські письмена, про що йдеться в “Житії”. Ці руські письмена, імовірно, і покладені були ним за основу слов’янської абетки, укладеної для Моравії, а Євангеліє і Псалтир, винайдені в Херсоні, стали тим зерном, з якого зросла вся пізніша слов’янська, спочатку перекладна, а згодом і оригінальна література”.
Говорячи про початок християнізації Русі в IX ст., неможливо обійти увагою питання створення церковної організації. Візантійські джерела свідчать не лише про хрещення русичів і їхнього князя в ІХ ст., а й повідомляють про призначення на Русь у цей час окремого архієрея з Візантії. Про це повідомляють патр. Фотій (858—867 і 878—886), і імператор Костянтин Багрянородний (911—959). Патр. Фотій пише, що хрещення Русі сталося під час його святительства, і, відповідно, — за часів імператора Михаїла ІІІ, а Костянтин Багрянородний приписує заслуги хрещення русів своєму дідові і співправителеві Михаїла — Василію I Македоняну і наступникові (і в той же час супротивникові) св. Фотія — патріархові Ігнатію. У зв’язку з цим ще М. Карамзін припускав, що на Русь могли двічі посилати церковних ієрархів — за часів Фотія і за часів Ігнатія. Таке припущення є найбільш правдоподібним, оскільки після усунення св. Фотія з патріаршого престолу в 867 р. він був засланий до ув’язнення, а багато поставлених ним єпископів позбавлено церковних кафедр. Заміна церковної ієрархії сталася не лише у Візантії, а й в інших країнах візантійської співдружності, зокрема і в новонаверненій Болгарії, про що відомо з листа Папи Адріана ІІ до патріарха Ігнатія від 871 р. Цілком імовірно, що за існуючої політичної ситуації у Візантії новий архієрей, який замінив Фотієвого ставленика, був посланий патр. Ігнатієм і на Русь. Таким чином, на думку П. П. Толочка, розбіжності між двома джерелами, накладаючись одна на одну, торкаються не суті явища, а лише його приурочення.
Із грецьких джерел відомо, що на Русі в IX ст. була заснована єпархія (митрополія). Вітчизняні ж джерела (Статут св. Володимира, Іоакимівський літопис, пізніші — Густинський літопис, Київський Синопсис, Степенна книга, “Палінодія” Захарії Копистенського та ін.) дають підстави вважати, що після хрещення русів першим Митрополитом Київським патріарх Фотій призначив св. митрополита Михаїла. Хоча в одному з пізніх грецьких рукописів, виявлених єпископом Порфирієм (Успенським) на Афоні, першим руським архієреєм названий єпископ Олексій. Інші джерела згадують також ім’я митрополита Леона, хоча Никоновський літопис уточнює, що він був посланий на Русь уже після смерті митр. Михаїла від “блаженного патріарха Фотія Константиноградського”.
Оскільки, як ми переконалися, на Русь в IX ст. принаймні двічі посилали архієреїв, то немає нічого дивного в тому, що різні джерела називають і різні імена перших руських ієрархів. Саме з того часу Руська єпархія, задовго до офіційного Володимирового Хрещення Русі, займала, за різними джерелами, 60 або 61 місце в диптиху православних кафедр Константинопольського патріархату.
Тому В. Ламанський і А. Карташов були переконані, що 862 рік, неточно занесений до тексту Київського літописного зводу як рік нібито заснування давньоруської держави, швидше за все виправдовується спогадами духовенства і перших київських християн про те, що цього року почала своє існування Руська єпархія на чолі з власним архієреєм.
Початкова єпархія Києворуська, вірогідно, мала статус місіонерської і з цієї причини в перші роки свого існування не мала якоїсь конкретної географічної прив’язки, пересуваючись із місця на місце.
Розвиток початкової Давньоруської Церкви, як і християнства, на Русі був штучно перерваний 882 р., коли новгородський воєвода Олег підступно вбив київського князя Оскольда й захопив київський князівський престол.
Акад. П. П. Толочко зазначає, що в 882 р. “стався, по суті, політичний переворот”, причиною якого могла бути християнізаційна політика князя Оскольда і невдоволення нею з боку місцевої язичницької знаті. На цей чинник звертав увагу ще В. Татіщев, а у наш час — Б. Рибаков, О. Рапов, М. Брайчевський та інші історики. Таку думку підтверджують відомості Іоакимовського літопису, що повідомляє про змову киян проти князя Оскольда. Дещо іншої точки зору дотримувався Л. Гумільов. На його думку, похід Олега на Київ і вбивство Оскольда були наслідком варяго-хазарської змови. При цьому Гумільов все ж не виключає антихристиянського характеру такої змови.
Проф. А. Карташов вважав, що християнство на Русі після вбивства Оскольда вимушене було піти в підпілля, свого роду “катакомби”, тим самим уподібнившись гнаній першохристиянській Церкві Римської імперії. Цю думку у наш час розділяли акад. Б. Рибаков, акад. П. Толочко, проф. О. Рапов, проф. М. Брайчевський та інші історики, які вважали, що після 882 р. на Русі почалася язичницька реакція, що вилилася в гоніння і репресії проти перших київських християн.
Штучне переривання християнської місії на Русі призвело до забуття подробиць першого Хрещення Русі, здійсненого, як вважали В. Ламанський і А. Карташов, слов’янськими просвітителями святими Кирилом і Мефодієм.
Незважаючи на це, саме в Руській Церкві завжди надавалося особливе значення спадщині просвітницької місії Кирила і Мефодія. Церковне свято Кирила і Мефодія як рівноапостольних першовчителів слов’янських, що традиційно святкується 24 травня, було особливо популярним у Руській Церкві і під її впливом, як вважають деякі історики, поширилося серед південних слов’ян.
Апостольська місія святих Кирила і Мефодія була настільки значуща, що богослови і церковні історики часто порівнюють їх з Апостолом Павлом. Жоден із місіонерів Східної або Західної Церкви не зробив так багато для поширення християнства і писемності й не мав такого впливу на подальший хід подій у європейському, особливо слов’янському світі, як ці святі брати. Якщо гіпотеза акад. В. Ламанського правильна, то можна вважати, що місію благовіствування в Східній Європі і створення слов’янської писемності вони почали саме з Київської Русі, що мало вирішальне значення в процесі становлення Давньоруської Церкви, і давньоруської державності, її культури, духовності й писемності.
