Богдан ХАВАРІВСЬКИЙ,
голова Тернопільського відділення товариства “Меморіал” ім. Василя Стуса, м. Тернопіль
Переді мною — фоліант на 406 сторінок у цупкій кольоровій обкладинці з прекрасним гірським пейзажем. Це нова книга нашого земляка Олександра Астаф’єва “Орнаменти слова” (Дрогобич—Київ: Посвіт, 2011, упор. проф. М. Зимомря). Читаючи книгу, я мимоволі згадую квітень 1973 року, коли познайомився з автором. Це було в селі Перепельники Зборівського району, на Тернопіллі, де в школі ми працювали з дружиною за скеруванням Міністерства, а Олександр — кореспондентом газети “Радянське село”. Ми тоді ще були молодими, і наче жили в майбутньому, вірячи, що нас чекає прекрасна доля і нам належить світ.
Мій приятель щойно приміряв на себе тогу поета і критика: в районній газеті час від часу з’являлися його добірки віршів, до яких я оформляв заставки, і вони, дбайливо заверстані в полосу тодішнім відповідальним секретарем газети і прекрасним поетом Григорієм Радошівським, ще більше увиразнювали щирість і відкритість поетичних одкровень.
Ще в ті часи, коли ми лише долучалися до прекрасного, Олександр інтенсивно розвивав у собі працьовитість і силу уявлення, постійно друкував на сторінках періодики, окрім звичної газетної кореспонденції, огляди віршів, статті, рецензії. Через якийсь час ми обидва перебралися до Тернополя і жили по сусідству — він на вулиці Київській, я — на Примакова, яка перетинала Київську, у нас було дуже багато зустрічей, спільних розмов, “сімейних” вечорів поезії, відвідин виставок, театру і художніх майстерень. Що приваблювало в моєму приятелеві — кипучість і жвава багатогранність: в періодиці рясно з’являлися його статті про письменників (І. Блажкевич, М. Ірчана, С. Будного, В. Ярмуша), рецензії (на книги П. Перебийноса, І. Герети, Б. Бастюка, Г. Гуски), театральні рецензії (на вистави Тернопільського, Пензенського, Тираспольського театрів), інтерв’ю (з драматургом О. Корнієнком, народним артистом України П. Загребельним, акторами В. Хим’яком, І. Ляховським), розповіді про діячів культури (О. Кульчицьку, С. Крушельницьку, народну художницю Л. Стасюк), фольклористичні розвідки (про пісенні скарби В. Гнатюка, О. Маковея), мовознавчі праці (рецензія на “Тлумачний словник української мови” в 11 т.) і т. ін.
В “Орнаментах слова” енергійний універсалізм і різнобічність інтересів автора не лише збережені, а й примножені, бо поряд із поетом і перекладачем у цій книзі автор засвідчує про себе як про теоретика мистецтва (стаття “Сутність мистецтва”), семіотика (“Семіотична природа мистецтва”), компаративіста (“Компаративістичні уроки Ігоря Качуровського”), історика літератури (“Про художню біографістику Оксани Іваненко”, “Нове про творчість Винниченка”), лінгвіста (“Поетична мова авангарду”), фольклориста (“З приводу кризи у фольклористиці: щоб “Шинеля” не явила полішинеля”, “Насущні проблеми фольклористики”) та ін. Очевидно, тут за приклад для О. Астаф’єва служать титани західноєвропейського й українсько-польського Відродження, а також велет слова Іван Франко, до якого дослідник ставиться з пієтетом (“Адам Міцкевич у літературній пам’яті Івана Франка”, “Народження казки із духа Івана Франка”).
Можна сказати, що мій колега на моїх очах, освоюючи царину культурологічної проблематики, досконало опанував методику міждисциплінарних підходів до літератури, де його цікавлять такі проблеми, як національні літератури і їхні міжнаціональні контексти у межах колишньої Австро-Угорщини (“Література австро-українського П’ємонту”, “Артур Шніцлер в інтер’єрі українського символізму”), література і нація (“Щоб нація жила…”), міжлітературні взаємини (“Про Євгена Маланюка, вписаного в польський пейзаж”), література в системі мистецтв (“Жива й всеосяжна єдність”), імагологія (“Євген Маланюк сьогодні і завтра”), інтертекстуальність (“Пам’ять тексту”), проблеми перекладу (“Сівач на три поля”) та ін.
Перебравшись до столиці, О. Астаф’єв влився в чужий для себе світ, та його фігура не загубилася в тіні великих сучасників, не злилася з ними та іншими. Сьогодні, читаючи “Орнаменти слова”, я намагаюся зрозуміти й прочитати в О. Астаф’єва те, що залишилося нерозгаданим у роки, коли він жив і творив у Борщеві, Зборові, Тернополі, Львові. Приємно, що Олександр відчуває глибокий, містичний зв’язок із рідною землею, він невіддільний від тернополян, їхньої духовної енергії, прагнень, здобутків, тому талановиті книги наших земляків не залишаються поза його увагою. В книзі вміщено статті про творчість Миколи Ткачука (“У вимірах інтерпретації”, “Літературознавчий дискурс Миколи Ткачука”), Зоряни Лановик (“Перша біблійна праця з герменевтики”), Володимира Антофійчука (“Про літературні євангелія в українському одязі”), Мирослави Гнатюк (“Аналіз рукописів: від народження твору до народження письменника”), Романа Семкова (“Її величність Іронія”), Ігоря Котика (“З криниці ірраціонального”).
Наш земляк наче дерево, що корінням вростається якомога глибше й міцніше у рідний тернопільський край, прагне увібрати в себе якомога більше його живих соків, щоб кроною знову поринути в міжкультурну атмосферу своїх інтелектуальних і естетичних змагань. Під час його приїздів до Тернополя ми часто зустрічаємося, довго розмовляємо, обговорюємо нові книги, фільми, художні виставки й театральні постановки. Але тепер ми вже ніби переносимося в минуле: згадуємо нашу першу зустріч у Перепельниках, із прикрістю залишаючи майбутнє, звертаємо увагу на наше спільне минуле і приємними спогадами намагаємося замінити втрату наших очікувань і нереалізованих задумів. У своїх устремліннях, ілюзіях, настроях, намірах Олександр майже не змінився. Він, як каже про нього у післямові до книги упорядник, “сягнув справжніх вершин у багатьох ділянках”, але при цьому сам собі торував дорогу й ніколи не будував кар’єри на чужих стражданнях.
