Під такою назвою у Національному музеї Тараса Шевченка відбулася виставка скульптури й живопису митців Національної спілки художників України. Вона вразила багатством індивідуальних стилів і розмаїттям ідейно-художнього змісту. Назву проекту дав художник А. Марчук, який представив на цій виставці кілька останніх своїх робіт.
Олеся ПОНОМАРЕНКО
Холодно-зелені та сині барви його “динамічних” і “зелених” пейзажних та інтелектуально-абстрактних сюжетних картин овіяні елегійними настроями вечорового смутку, споглядального натхнення: “Весняний ноктюрн” (2012 р., полотно, олія), “Замріяна” (2011 р.). Його диптих “Краєвид І” (2009 р.) і “Краєвид ІІ” перегукується з поезією Я. А. Мамонтова 1918 р. “Вікно в сад”.
Настрій могутнього пробудження природи, іще такого таємничого, але вже сповненого гомоном бурхливих річок, несуть картини Анатолія Зорка. Це краєвиди помежів’я двох пір року — зими й весни. Живописець уміє зберегти свіжість перших вражень етюдів із натури й цікаво застосовує прийом діагонального компонування. Його реалістично переконливі пейзажі писані широкими енергійними мазками. При спогляданні на віддалі легко розрізняєш краєвиди, що прочитуються зліва направо — і навпаки. Окрім відчуття мінливості кольорових відтінків картин “Передчуття весни” (2005 р., полотно, олія), “Останній сніг” (2008 р.), “Подих весни” (2007 р.), “Весна” (2012 р.), “Рожева весна” (2008 р.), “Київська весна” (2008 р.) із розквітаючою горою перед Андріївським собором, порослою чагарником, “Весняний день” (2011 р.) глядач, розташувавшись ліворуч або праворуч і повільно рухаючись до центру і від центру вздовж живописного полотна, бачить, як змінюється відображення гілля дерев у воді, як річка стає каламутнішою, як розпливаються або тонше мережаться гілки на дзеркальному спокійному плесі. Художник показує весняне відродження світу в його первісній природній красі. Про це хочеться сказати словами Б.-І. Антонича: “Під шкаралущею землі булькочуть рвійні води…” Тонке відчуття міри і в компонуванні краєвидів А. Зорка: І—ІІ плани виповнюють дерева, звивисті річки з пологими чи невисокими крутими берегами; похмуре небо виписане в академічній рівній манері лакування, що була притаманна ще художниці Київської школи живопису Л. Морозовій, весняну синь неба наповнює рух, річки — вирування; невисокі білі сільські хатки-мазанки гармонійно вписуються у довкілля. Подекуди художник вдається до декоративних вкраплень кольору. Неолюднений сільський пейзаж ранньої весни, день. На городі вже сходить сніг і відкриває різнобарвні збляклі клапті землі. І раптом — ясно-жовта пляма: суглинок чи жмуток соломи, що не втратила кольору. Природністю ракурсів живої натури вражають і тематичні картини А. Зорка, часто-густо теж неолюднені, позбавлені відчуття буденної побутової метушні (“Конячка”, 2012 р.).
Сивасто-біле тло натюрмортів А. Зорка прокладене густими мазками й пронизане відчуттями світлотіні та простору. З цього “місива фарби”, мов живі, вимальовуються різноманітні перші весняні квіти і цвіт дерев різних порід: “Квітне черемха” (2007 р.), “Першоцвіт”, “Світлий натюрморт” (2010 р.). Окрім пролісків тут крокуси, фіалки, вербові котики, первоцвіт… Глядач, рухаючись уздовж перед картиною, може легко спостерігати за тим, як ніжно-бузкові мереживні тіні гілок і стебел змінюватимуть свої ракурси. А. Зорко — перший український художник, який представив свої роботи у Кореї.
І. Пантелемонова у своєму живописі поєднує насичені яскраві кольори і площинність, саме отой “добрий” наївний стиль народної картини з бароковими поступовістю переходу і поєднання веселкового спектра відтінків, ілюзійністю видива й настрою, багатозначністю звертання поглядом і жестом: “Рибний день” (2012 р., полотно, олія), “Теревеньки” (2009 р.), “Всесвіт на двох” (2010 р.), “Ой прийшла весна, ой прийшла красна” (2012 р.). Ці сюжети по-новому втілюють українські язичницькі символи. Біла риба-виз у первісному морі, відома з давніх українських колядок, веде із соколом-деміургом розмову про добре й шанобливе ставлення членів родини одне до одного. Але білий сокіл Інни Пантелемонової сидить не на вершечку зеленого прадерева, а на древку невода. Кожна з жінок на полотні художниці упіймала по величезній рибині у свій “рибний день” і тримає її обома руками. Одна з рибин біла. Цікаво, що в українській народній поезії великодній тиждень називається ще й білим, а сам білий колір зосереджує в собі символіку світотворення чи весняного відродження світу в його первозданній красі.
Інна Пантелемонова продовжує традиції майстринь народної картини ХХ ст., зокрема найяскравішої серед них Анастасії Рак, зображуючи на одному полотні по кілька пар з органічного світу, які за своєю здатністю до високих почуттів уподібнюються до двох закоханих людей. Однак кольорова гама художниці часто набуває імпресіоністичного звучання і передає настрій чи індивідуальні враження. Вечорова блакить “Всесвіту на двох” створює контраст до золотого світіння щасливих облич (ясно-жовтого кольору) закоханих дівчини й парубка, огортає і наповнює силуети коника й конячки з “такими по-людському одухотвореними блакитними й синіми очима — від того, що вони разом. Однією з найприкметніших ознак народних картин 20-х рр. ХХ ст. було те, що вони створювалися на сюжети українських народних пісень або дуже популярних літературних творів. Картинам Інни Пантелемонової також дають назви українські народні ліричні пісні: “Ой летіли гуси…” (2012 р.), “Летіла зозуля…” (2006 р.), “Ой у вишневому саду…” (2012 р.) та літературні сюжети, які стали народними піснями: “Ніч яка місячна…” (2012 р.) М. Старицького. Ці картини — не звичайні ілюстрації до пісенних творів, а виявлення того глибинного народного світобачення, такого погляду на довкілля, який здатний органічно поєднати традиційні кетяги калини, дух ХІХ ст. — і сучасні джинси на босоногому парубкові; образ матері — захисниці суворої народної моралі в українському національному вбранні — і напівоголене зображення молодої закоханої пари. Півобличчя матері — спохмурніле, зеленавого кольору, інша половина ясніє радістю за щасливі миті життя рідної дитини. Прояснілі від щастя, радощів, духовного самовдосконалення обличчя Інна Пантелемонова наділяє золотим світінням, яке передає в жовтогарячих чи світло-жовтих барвах.
Художниця знайшла свою кольорову палітру в тих картинах, де поєднуються пурпурові, яскраво-червоні й жовтогарячі барви. Досить вдалі окремі картини, витримані в ясно-синіх і світло-жовтих кольорах. Картини Інни Пантелемонової переконують у влучності спостереження вченого-міфолога О. Потебні, що кольорові уявлення давніх українців походять від світла. До теми правічного художниця звертається в картині “Син Божий народився…” за сюжетом християнізованої давньої української колядки. Худібонька вітає малюка-Ісусика в обіймах Богородиці, а над ними в рушниках уже висить православна ікона “умилєнія-ніжності”, на якій Мати Божа пригортає маленького Христа-Сина. Побіч земного втілення Людини й Сина Божого стоїть випечена паска.
Пластичні образи української язичницької давнини, які навіюють відчуття злагоди і мудрого світоладу, постають у скульптурах З. Федика: “Трипільська Берегиня” (1997 р., червоне дерево, камінь), “Трипільські мойри” (2002 р.) — стилізовані скульптури трьох жінок, богинь долі, поєднані між собою, вирізьблені з червоного дерева і гладенько обтесані. Його ж бронзова “Сварга” (2011 р.) із чотирма заглибленнями-порожнинами чудово відтворює відчуття руху сонця по небу, пов’язаного з обертанням землі. Потребу зосередитися на чуттєвому аспекті віри, на саможертовності Христа в ім’я Спасіння людства, а не на міжконфесійних відмінностях християнства, виражає скульптура “Пієта” (2010 р., бронза, камінь), яка зображує Розп’яття Христа в обрамленні постатей трьох похилених над ним ченців. Допоясна скульптура І. Мазепи роботи З. Федика за композицією продовжує традицію портретів українських гетьманів на полотні, витворену у XVIII ст., перекидає місток до шевченківських образів виставки. Гетьман І. Мазепа наділив Я. Лизогуба маєтностями в Седневі на Чернігівщині. Так було започатковане спорудження садиби роду Лизогубів, гостюючи у нащадків якого — братів Андрія та Іллі Лизогубів, Т. Шевченко виконав їхні портрети і готував до друку повніше видання “Кобзаря”, на жаль, не здійснене. Сучасний вигляд садиби Я. Лизогуба (2012 р., полотно, олія) змалював А. Зорко. Невисока довгаста будівля у рожевих відсвітах надвечірнього сонця розташована у затишному лісопарку. Тепер тут Будинок творчості та відпочинку Національної спілки художників України.
Продовжуючи мистецькі традиції Шевченкового “Автопортрета зі свічкою” 1860 р., виконаного в техніці офорту-акватинти, Зиновій Федик зобразив Шевченка на повний зріст із піднесеною в лівій руці свічкою у скульптурі “Апостол правди і науки” (1989 р.). Справжніми скарбами виставки з погляду пропорційності й високого артистизму постави є скульптурні зображення Т. Шевченка і Г. Сковороди на повний зріст роботи Дениса та Івана Дідурів.
Щоразу неповторні за м’якою кольоровою гамою пейзажі ранньої весни на Наддніпрянщині В. Гарбуза. Сміливо звучать декоративні, зазвичай імпресіоністичні ясно-рожеві кольори осяяного вранішнім чи надвечірнім сонцем гілля у поєднанні з м’якою зеленню та бузковими чи блакитними барвами неба. І на всьому, мов білі світлячки — спалахи настрою художника.
Усі ці різні за авторством, стилями і технікою виконання полотна й скульптури київських художників створили в залах Національного музею Т. Г. Шевченка напрочуд гармонійну лірично-мрійливу мелодію весни.
