Байдужі — «шоста колона» неовалуєвців

Зіткнення в парламенті навколо питання про засади мовної політики в нашій державі — свідчення аморальності доморощених політиканів і деградації самого суспільства, яке не подолало хиб, успадкованих від тоталітарного режиму. На що сподіваються українофоби, агресивні виконавці настанов кадебістського керівництва сусідньої держави? Насамперед на обивательську байдужість, яка вразила живі клітини національного організму.

Олег ГРИНІВ,
доктор філософських наук, професор,
м. Львів

Польський професор запитує свого колегу з України: “Чому ви, українці, такі немічні? Чому дозволяєте україножерам збиткуватися над собою?” Не дорікає, а уболіває: все-таки польська еліта зробила висновки з власної історії, розуміє, що без вільної України вільна Польща не зможе існувати. Вікова ворожнеча між сусідами відходить у минуле. Кому вона на користь? Хіба не зрозуміло? Від чвар між українцями і поляками виграла третя держава, яка покорила й розшматувала спочатку Україну, а потім Польщу.
Інакше кажучи, польська еліта одужує від мініімперіалізму, що неодмінно пов’язаний із чванливими претензіями на українські землі. Сподіваюся, що з часом такого висновку дійде національна еліта в сусідній північно-східній державі, а Україна заживе з Росією як національною демократичною державою на таких засадах, як, наприклад, Канада зі США. Але нинішня Москва своїх імперіалістичних планів не полишила. Здоровий глузд запитав би: навіщо це, коли власний народ живе у злиднях? Чи не варто подумати про нинішнє покоління? Російський історик Сергій Соловйов, що по материнській лінії походить із роду нашого мудреця Григорія Сковороди, звернув увагу на парадокс: коли в Європі феодалізм доживав останні роки, в Росії ще більше посилювали феодальну залежність селян у найзвироднілішій формі кріпацтва. Це було результатом манії величності імперського керівництва до загарбань чужих земель, що вимагала численної армії, яку треба було годувати, одягати, озброювати. Отак далекі від політики кріпаки ставали заручниками божевільних ідей державних керманичів.
Подібна ситуація в сусідній державі нині. Кадебістське керівництво перетворює власний народ на заручника імперських планів. Кремлівські зверхники зі шкіри лізуть, щоб спростувати досвід історії, який підтверджує: ЩЕ ЖОДНА ІМПЕРІЯ НЕ ВІДНОВИЛАСЯ! Висновок підтвердила світова історія, починаючи від часів Олександра Македонського. Європейські держави втратили свої колонії в ХХ столітті. Зрештою, Російська імперія вже двічі (1917 і 1991 рр.) розпадалася за сімдесят чотири роки. Навіщо склеювати розбитий горщик? Та тут гору бере не глузд, а хворобливі амбіції.
Чого тільки не випробували кремлівські голови та їхня антиукраїнська креатура з “п’ятої колони” в нашій державі за останні двадцять років! І все летіло шкереберть із печерських пагорбів! Співдружність Незалежних Держав довела неефективність і не перетворилася в московський зашморг для України! В інші неоімперські структури з домінуванням Москви наша держава воліє не входити! Хіба вигідно донецьким олігархам залежати від волі й ласки кадебістського чиновництва, коли вони мають необмежені можливості грабувати український народ під його національним прапором?
Кримінальні кровопивці добре знають, що їхній злочинній діяльності прийде край тоді, коли український народ усвідомить себе національною спільнотою з національними інтересами! Такий народ не допустить, щоб до парламенту обирали його ворогів, українофобів, щоб уряд складався з українофобів, щоб у конфесійних структурах панували українофоби! Не допустить — і квит! Отож вороги незалежної Української держави випробовують різні експерименти. Мета проста: не допустити національного самоусвідомлення населення нашої держави, прищепити йому бацили байдужості. Визискувачі нагадують тарганів: вони бояться світла. Найлегше визискувати темних людей! А темнота веде до байдужості! Байдужість — соломинка для потопельників з табору неовалуєвців! Байдужі — підпомогачі “шостої колони”! Щоб така колона збільшувалася чисельно, треба нав’язати українцям нехіть до всього національного, утримувати в “межовій ситуації”, як відомо з філософії західноєвропейського екзистенціалізму, цебто на межі життя і смерті. У стані такої крайньої скрути знедолена людина думає тільки про виживання, власне кажучи, вона втрачає людські якості, бо турбується лише про біологічні потреби.
Прошу пробачення в тих колег, які так зневажливо ставляться до населення нашої держави, таврують його як бидло. Гадаю інакше. Чи маємо право картати сліпця, який не бачить, що перед ним прірва? Визнаймо, панове інтелігенти, також власну провину за те, що байдужість уразила національний організм.
Звинувачувати наше населення в тому, що воно ще не стало повноцінною нацією, не маємо права! Насамперед зважмо, що саме це населення, яке упродовж століть виховувало дітей як майбутнє нації, своїм плугом окультурювало “Дике поле”, зберігало рідну мову, яку відшліфували національні лицарі на Хортиці, передавало поколінням рідну пісню і — найголовніше! — через віки неволі 1991 року на першогрудневому Всенародному референдумі виявило бажання жити в незалежній національній державі Україні! Коли компрадорська бандоолігархія брала за горло українця, він вийшов на Майдан. Вийшов і переміг! На жаль, провідництво зневажило народ — розпочало гризню, бо не могло поділити прибуткові місця біля державного корита. У цивілізованих країнах завше на перше місце ставлять не групові (партійні) інтереси, а інтереси нації. Запитаймо поляка, хто він такий, почуємо горду відповідь: “Я — поляк!” Чи не такими були українці зразу після Помаранчевої революції?
Скажу без жодного лукавства: “Ми маємо чим пишатися!”. Наше слово “Майдан” увійшло в усі мови цивілізованих народів, як символ звитяжної безкровної революції. Українці започаткували новий тип революції — революції мирної, ненасильницької, революції Духа! Прихід такої революції передбачив наш великий творець “Собору” Олесь Гончар у своїх “Щоденниках”. Помаранчевий колір змінив колір червоний, колір соціальних революцій! Нашого Президента зустрічали європейські парламентарі з шаликами помаранчевого кольору. Настала нова ера в історії України — помаранчева ера!
Хай зубоскали хихочуть, а факт залишається фактом! Помаранчеву революцію виграв народ, а претенденти на провідників оганьбили чисті пориви нації! Саме через них наш виборець знову почав байдужіти до політики, відчужуватися від держави.  Реванш українофобських груп? Так! Вони зуміли перегрупуватися, скористатися недолугістю хворобливих і навіть пихатих політиканів, які стояли на сцені у дні Помаранчевої революції. Вони прагнули посади, не задумуючись, чи спроможні нести тягар влади. Некомпетентність деяких висуванців просто вражала, особливо від партії, лідер якої ще на початку дев’яностих став символом залізобетонної компартійної політики як вожак “групи-239” у парламенті. Сівши в теплі фотелі, нові урядники відчужилися від народу. Відверто кажучи, деякі неофіти не знали, що  мають робити, щоб сподобатися виборцям: виходити на ковзанку в спортивних костюмах чи висаджувати деревця в парку. Зрештою, гризня за посади, за першість у майбутніх президентських виборах, ненормальні взаємини найвищих посадовців  полегшила реванш тих, кого вони обіцяли посадити в тюрми. Не посадили, а тепер садять їх, дивуючи цивілізовану Європу своїм зухвальством на судових процесах, “вибірковим правосуддям”: противникам присуджують найвищі терміни  тюремного ув’язнення, а своїм однопартійцям прощають набагато тяжчі провини. На такому політичному ґрунті міг виникнути безпрецедентний для цивілізованого світу феномен зрадництва у парламенті, аморальний за своєю суттю. Гадаю, що ним немає підстав хвалитися жодній стороні, бо одна група привела до парламенту продажних політиканів, а інша — зіграла  на їхній безпринципності, грошолюбстві  і страху перед загрозою втратити нечесно нажите майно. Отож бачили очі кого купували!
Програш тимчасовий! Такі звитяги, як на Майдані, не забуваються, надихають народ.
Саме на байдужих розраховують автори засад мовної політики в Україні Вадим Колесніченко, якого професор Тімоті Снайдер з Єльського університету звинувачує в порушенні авторських прав, і Сергій Ківалов, претендент на “телезірку”, бо з’являється щодня перед телеглядачами з голослівною тирадою… українською. Обидва українофоби віддані Росії, але не пропонують посилити, за прикладом своїх кремлівських кадебістських хазяїв, в Україні роль державної мови. Що виходить? У Російській Федерації, у складі якої багато національних автономій, має бути одна державна мова, бо інакше, за твердженням її керманичів, полінаціональна імперія розвалиться, а в унітарній Україні, — чи не для її державного зміцнення? — треба запровадити аж тринадцять (!?) регіональних мов. А все зводиться до підступу: російська мова як регіональна має витіснити українську, цебто державну.
Зауважу, що в Україні російській мові ніщо не загрожує: вона домінує в усіх гуманітарних сферах. Із десяти книг, що видані в Україні, українськомовна лише одна, а з десяти газет тільки три державною мовою. Отак страждає російська мова на теренах нашої держави! Чи не час нашим культурно-просвітницьким організаціям і партіям, які трактуються як патріотичні, подолати відчуження від народу? Чому партійні активісти згадують про народ лише тоді, коли надходять вибори?
Така епізодична пропагандивна робота не дає очікуваного результату. Виборці дезорієнтовані, не знають, за кого голосувати. Чи випадково міським головою в столиці аж двічі вибирали Черновецького? Уперше пенсіонери спокусилися на пакети з гречкою, цукром, консервами і ще дечим. Хто не побачив, як хазяйнує міський керманич, безталанний у виконанні службових обов’язків і занадто винахідливий, коли йшлося про торгівлю землею, про будівництво на місці історичних пам’яток та інші джерела наживи. Виборці пенсійного віку не приховували, чому голосують знову за Леоніда Михайловича: “Бачите, крадуть усі, але від того щось і нам перепаде”. “Щось перепадало”, а міський керманич розпоряджався мільйонами. Як постраждав за часів його кермування княжий Київ! Розповідають, що побудовані навпроти святих храмів сучасні будівлі тільки називаються готелями, а мають дещо інше призначення. До речі, в цьому благодійник не оригінальний! Подібне було й до нього!
Чому наша еліта боїться виборця, діє формально? Ось провели на Софійському майдані віче. Навідалося кілька сотень учасників. Слухали чи не слухали — більше розмовляли про різні буденні справи. Навіщо слухати? Оратори одні й ті самі, теревенять про одне й те саме вже двадцять років. А як їх чекають люди в обласних центрах, містечках і селах! Не приїжджають, гадають, що достатньо порозмовляти з народом з екранів телебачення.
Щоб урізноманітнити патріотичне виховання, політики, фахові й аматори, проводять у столиці “круглі столи” з різних питань нашого політичного чи суспільного життя. Знову — ті самі оратори! На телебаченні повідомили про патріотичний захід — і цим обмежилися!
Між народом і політиками — “китайський мур”! Мій колега в Києві постійно наголошує, що українці програють в Інтернеті. Правда — не заперечити! Наші інтелектуали не тільки не викладають своїх поглядів на сайтах, а й не реагують на ворожі підступи. Таку відчуженість від Інтернету треба подолати, інакше ми залишатимемося на інформаційних задвірках. Хоч Інтернетом користується лише певне коло людей, але саме від них залежить значною мірою політичний, інтелектуальний і духовний клімат у державі.
Гірше те, що цілі суспільні верстви позбавлені достовірної інформації, користуються різними чутками, байдужі до політичного життя. Саме на таких верствах нашого населення мають намір спекулювати українофоби перед виборами. Хіба не маємо прикладів? Приміром, не всі християни розуміють, що Російська Православна Церква, яка приховується під назвою “Української Православної Церкви”, не виражає інтересів українського народу, а фактично функціонує як політична інституція, слухняне знаряддя Кремля.
Подолати байдужість нашим людям не дає змоги й те, що занепала робота культурно-просвітницьких закладів у населених пунктах. Якби в них працювали місцеві осередки “Просвіти”, електоральна культура людей як складова частина політичної культури створила б передумови для подолання політичного анальфабетизму широких верств населення. На жаль, до сільського мешканця не доходять такі газети, як “Слово Просвіти”, “Літературна Україна”, інші патріотичні політичні видання.
Вражає байдужість не тільки мешканців віддалених населених пунктів. У столиці незалежної України досі вулиці й площі названі для увічнення більшовицьких діячів, які боролися проти українського народу, — і таке становище не турбує їхніх мешканців.
Ніхто з нас не має права мовчати, коли українофоби ганять нашу мову, нашу історію, нашу культуру. Водночас треба допомагати співгромадянам відчути залежність їхнього становища від виконання громадянських обов’язків, бо вони формують політичне життя в нашому суспільстві, майбутнє нашої держави.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment