Як нищили пам’ять

Іван ГУЛЕЙ,
м. Тернопіль

Я дуже задоволений статтями, які друкує газета. Наприклад, у “Слові Просвіти” (ч. 12 за 2012 р.) прочитав допис Павла Подобєда “Знайти хорунжого”. У ньому йдеться про бій 28 серпня 1920 року поблизу села Комарівка на Дністрі. Тоді там поранили хорунжого Тихона Хилюка. Козаки перенесли його через Дністер до міста Нижніва (тепер село Тлумацького району Івано-Франківської області). 29 серпня 1920 року хорунжий помер. Поховали його на міському греко-католицькому цвинтарі. За совєтів усі військові поховання на тому цвинтарі розорали. Серед них і могила Хилюка. Так знищували нашу історичну пам’ять.
Пам’яті й пам’яток не стало. Ніхто ні в Комарівці, ні в Нижневі не знає про серпневі бої армії УНР на Дністрі з більшовицькими військами. Батьки, ті, що знали про це, боялися переповідати дітям про такі події. Тепер нове покоління українців навчається у школах Комарівки, Нижнева, там працюють і вчителі історії. Дуже важливою може стати для патріотичного виховання діточок оця розповідь “Знайти хорунжого”, та, на жаль, вчителі у Комарівці не передплачують “СП”.
Я 29 років викладав історію у школі в селі Гончарівці, що за 4 км від Комарівки. Учителів Комарівської школи добре знаю. 2010 року в тернопільському видавництві “Воля” надруковано книжку “Монастирища у боротьбі за незалежність України”, великого формату, обсягом 574 сторінки. В ній описано події визвольних змагань у селах Монастириського району. На сторінках 337—341 — події в Комарівці. Історичну пам’ять у тому селі загублено, заглушено, заборонено. Як і скрізь Автори “Монастирища…” — учитель історії з м. Монастириськ Петро Козубський і я. Тяжко нам доводилося при зборі матеріалів до цієї книжки. Але і він дає малий результат навіть тепер, коли книжка побачила світ. Підросло молоде покоління, абсолютно ізольоване від свого історичного минулого.
Я присвятив себе краєзнавчим пошукам, які можуть ще комусь допомогти, тому вирішив спиратися на Вашу газету. Підготував публікацію “Моє відкриття Софії Русової”. Мої враження від її “Щоденника”, про який чомусь ніхто з тих авторів, що писали про неї, і не згадав, а це надзвичайно важливий документ.
Зберігаю статтю “Просвітяни Дрогобича” (“Слово Просвіти”, ч. 39, 2010 р.) про нашого галицького письменника Тимофія Бордуляка і його внука Тимофія. Бордуляк від 1890-го до 1893 року був священиком у селі Заставцях теперішнього Монастириського району Тернопільської області, там написав деякі твори. Живучи у Монастириськах і дізнавшись про це, 1995 року я відвідав те село і зайшов до вчителя Миколи Павловича Новицького, 1914 р. н., тоді вже пенсіонера-краєзнавця, з яким я листувався. Він показав мені хату, в якій мешкав цей священик-письменник, і те місце, де була колись стара церква, в якій служив панотець. Більше нічого не знав. Очевидно, пам’ять про отця довгий час була під забороною. Система випалювання історичної пам’яті, як і у випадку з хорунжим Тихоном Хилюком, діяла безвідмовно. І все ж, щось збереглося. У селі Великий Ходачків, у якому Тимофій Бордуляк прожив багато років, є його музей.
Ось так і сходяться несподівано життєві дороги Софії Русової з Чернігівщини і Тимофія Бордуляка з Галичини. Вони самовіддано любили український народ. Коли я вчився у Кам’янці-Подільському, про Русову мовчали. Чи знали наші педагоги щось про неї — невідомо. Може, хтось і знав, та боявся про це говорити. Не згадували й Івана Огієнка (митрополита Іларіона), ректора Кам’янець-Подільського педагогічного університету. Софія Русова, Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська ходила вулицями Кам’янця. Вони зустрічалися, спілкувалися, діяли разом. Чому ж про них забули на довгі десятиліття?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment