Закон мовного ВЕЛИКОдержавства: ідеологія, міф, утопія

mova-4Проект закону “Про засади державної мовної політики” (автори якого — С. Ківалов і В. Колесніченко) став черговою спробою внутрішньо, за мовною ознакою поділити українське суспільство. З одного боку, він утілює передвиборні обіцянки Партії регіонів про впровадження російської мови в Україні як другої державної. А отже, цей законопроект, який нібито має впорядкувати ситуацію з мовною політикою відповідно до європейських норм, насправді лише етап на шляху до утвердження російської мови як державної.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ

З другого боку, болючість мовного питання напередодні чергових парламентських виборів здатна викликати величезну хвилю незадоволення, яка знову-таки буде спрямована проти Партії регіонів. Попри те, що законопроект, як запевняють його автори, має вивести мовну ситуацію в Україні на інший рівень, він тільки провокує чергову хвилю агресії в суспільстві. Що важливо, критика ухваленого в першому читанні у Верховній Раді законопроекту викликала величезні обурення з боку російськомовних людей, які на знак протесту перейшли на українську мову. Чому законопроект, який нібито має “стабілізувати” і “врегулювати” ситуацію, насправді є формою перенесення її у площину політики?
Нагадаю, ще 1 січня 2006 року набула чинності Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин, яку Україна ратифікувала 1996 року. У Законі про ратифікацію Хартії Україна визнала регіональними мовами або мовами меншин білоруську, болгарську, гагаузьку, грецьку, єврейську, кримськотатарську, молдавську, німецьку, польську, російську, румунську, словацьку та угорську мови. Проте попри удавану європейську риторику мовної толерантності, авторам законопроекту йдеться не стільки про справжні “мови меншин”, скільки про російську мову, про що відверто сказано в пояснювальній записці з обґрунтуванням законопроекту. Цитую: “…у 2006—2007 рр. понад 20 місцевих рад сходу та півдня України прийняли рішення про надання російській мові статусу офіційної або регіональної мови в межах своєї адміністративної одиниці. Проте більшість цих рішень були опротестовані прокуратурою і скасовані судами. На новий рівень розгляду питання мови піднялося      1 березня 2008 року на ІІ-му Всеукраїнському з’їзді депутатів усіх рівнів у Сєверодонецьку Луганської області. Декілька тисяч депутатів різних рівнів закликали не допустити перегляд Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин та схвалили “Декларацію прав російської культури та культур інших народів України”. Отже, пояснювальна записка показує справжні мотивації її авторів. Ідеться не про закріплення прав за мовами національних меншин, а лобіювання російської мови, яка в Україні історично відіграє значно іншу роль, ніж польська, румунська, болгарська, угорська чи словацька мови. Відповідно, годі чекати від цього законопроекту поліпшення в політиці щодо національних меншин, натомість можна говорити про спробу втягнути Україну у простір “Русского міра”.
Останнім часом це поняття потребує більшої аргументації, бо може скластися враження, що “Русскій мір” — це простір російської культури, до якої, зокрема, дотична і культура українська. Ніхто не заперечуватиме того факту, що до російської мови зверталися українські письменники (проте важливо аналізувати умови такого звернення; часом це відбувалося внаслідок належності України до імперії). Важливо розуміти, що “Русскій мір” — цілковито ідеологічний конструкт, своєрідна месіаністична ідеологема, яка базується на ірраціональних засновках. “Русскій мір” вбачає свої джерела в Київській Русі, супроти волі історії й здорового глузду, його ідеологи об’єднують Московське царство й Київську Русь. Апологети “Русского міра” відмовляються визнавати давність Київської Русі як українського етнічного й духовного простору, вони наполягають на антиісторичних підходах, ставлячи в центр геополітичної історії Москву й російську культуру, проводячи знак рівності між поняттями “російський” і “руський”. “Русскій мір” має спільні ідеологічні інтенції з концепціями панславізму чи панмонголізму, чи паносманізму. За всіма цими назвами стоять розроблені ідеологічні (утопічно-міфологічні) світоглядні моделі, які керуються антираціональними (й антинаціональними) законами. Ідеологи таких “великих проектів” не визнають історичного мислення, вони не розуміють закладеного навіть у шкільних підручниках і усталеного в Європі та Америці розуміння “нації”. Всі ці “великі проекти” понаднаціональні, вони орієнтовані на злиття національних організмів у один спільний простір. Проте тут криється й небезпека: насправді в кожному з таких просторів існує (правда, це намагаються всіляким чином приховати) титульна культура й “титульна нація”, яка апріорно визнається вищою. Так, у міфологемі “Русского міра” російська культура дала поштовх розвиткові української та білоруської культур, Москва стала центром, який продукував життєдайні для інших культур імпульси. Тому розгляд української культури можливий лише у співвіднесеності з культурою “старшого брата”. Подібний хід думок втілює міфологічні засади ідеологічного мислення. Нагадаю, що такі історичні феномени, як нацизм у Німеччині, фашизм у Італії мали міфологічні засади, які не піддаються аналітичному розтлумаченню й аргументованому науковому доведенню.
Законопроект Ківалова-Колесніченка — прихована форма такої міфологічної “інсталяції”, яку хочуть встановити в Україні. Це важливий етап на шляху “Русского міра” в Україні, яка для ідеологів і “великих проектів”, і таких малих законопроектів (із великими амбіціями) постає Малоросією, меншим братом старшого брата, який буде силою, вогнем і мечем насаджувати свої правила гри. В такому разі жоден законопроект, який містить приховану інтенцію до встановлення імперської політики і який прокладає шлях до входження України в імперське тіло, не зближуватиме Україну з Європою. Річ у тому, що Росія має цілковито осібну програму державного розвитку, вона ніколи не претендувала на входження до ЄС, на відміну від України. Озвучені Україною прагнення увійти до Європейського Союзу мають підкріплюватися правовими ініціативами. А хіба можливо стати ближчими до Європи, якщо законопроект про державну мовну політику підштовхує Україну у простір російського імперського тіла (Росія ніколи не відмовлялася від імперської політики)?
Цей законопроект яскраво засвідчує ще одну проблему. Мовне багатоманіття може легко перетворитися на Вавилонську вежу, коли люди перестануть розуміти один одного. Тяжіння до мовної толерації може перетворитися на серйозну небезпеку. Сьогодні політичні керманичі європейських країн неодноразово наголошують на тому, що проект побудови мультикультурного суспільства не виправдав себе. Події в Норвегії, небажання вихідців із Пакистану чи Індії проходити інкультурацію в британському суспільстві тощо — все це сприяє “внутрішній федералізації” країн, утвердженню сепаратистських настроїв. Через впливи ззовні європейські країни втрачають своє обличчя; сегментуються, занепадає їхня мова та культура.
У проекті закону “Про засади державної мовної політики” чітко простежується один вектор: відхід від української мови як мови, що має об’єднувати різні сегменти суспільства. Українська мова втрачає свої пріоритетні права як мова держави. Як бути в цій ситуації, коли до державних органів почнуть надходити документи із регіонів, де затверджено регіональну мову, угорською, румунською, кримськотатарською, турецькою мовами? Зрештою, за умов нинішньої кризи в Україні суто з фінансово-економічних причин неможливо запровадити таку програму перекладу всіх державних документів усіма мовами країн ЄС, як це має місце в Брюсселі. Як бути державним органам влади, закладам освіти, медіа? Як забезпечити справді толерантне представлення всіх регіональних спільнот, які будуть сформовані?
Зрештою, навіть представлений законопроект засвідчує елементарне незнання української мови його авторів, у ньому наявні грубі помилки, як-от: у пояснювальній записці: “…лише таким чином відбувається компенсація за століття утисків української мови і це є єдино можливий спосіб побудувати українську державу, а їхні противники — російськомовні (румуномовні, венгеромовні, і так далі) громадяни” (що це за венгеромовці з’явилися в Україні? І, може, тепер треба писати не Угорщина українською, а Венгрія?); в самому законопроекті: “застосування принципу плюрилігвізму” (що за дивне поняття? Якщо “плюри” — латинський корінь “множини”, то від якого слова утворено “лігвізм”? — лігвище? Чи все-таки має бути “плюрилінгвізм”?). Отже, автори законопроекту на належному рівні не володіють навіть українською мовою, хоч і є держчиновниками, депутатами Верховної Ради. А чи можливо, щоб громадяни України добре опанували кілька регіональних мов, аби мати можливість вільно послуговуватися ними за потреби?
І це якщо взяти до уваги, що за двадцять років наші політики не спромоглися вивчити українську мову (кілька осіб із теперішньої провладної команди — приклади того, коли людина не може опанувати української мови)? А чи можлива така ситуація в Росії чи Польщі? Там будь-які заходи на підтримку мови національних меншин за сприяння держави все одно урочисто відкриватимуться лише державною мовою. А в нас державні чиновники й політики з екранів дозволяють собі послуговуватися мовою чужої держави? Невже ось це і є політика утвердження регіональних мов, яка насправді закріплюватиме право деяких громадян України поводитися й надалі без поваги до України? І, що цікаво, за всі ці двадцять років з екранів чомусь не чути румунської, турецької (а в нас є чимала община гагаузів), вірменської, угорської мов? Тоді для кого готується закон про державну мовну політику? Для ідеологів “Русского міра” в Україні?
Наприклад, нещодавно мені довелося побувати на відкритті Днів культури України у Щецині (північ Польщі). По-перше, всі офіційні заходи (а також мова ведучих під час концертів) провадилися лише польською мовою. По-друге, громадяни Польщі, які мають українське походження, пояснили, що означає підтримка мови нацменшин у Польщі: це один канал на регіональному телебаченні з регіональним мовленням. А в Україні більшість ефіру на провідних загальнодержавних рейтингових каналах (“Інтер”, “Україна” тощо) — російською мовою. І така політика сприяння російській мові відбувалася без жодних законів про мову протягом багатьох років.
У тексті законопроекту зазначено: “державна мова — закріплена законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики тощо”. Але чомусь у цьому пункті випущено “в засобах масової інформації”. У статті 22 “Мова у сфері інформатики” зазначено “1. Основними мовами інформатики в Україні є українська, російська та англійська мови. Комп’ютерні системи та їх програмне забезпечення, що використовуються органами державної влади і органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, установами та організаціями, повинні забезпечуватися можливістю обробляти україномовні, російськомовні та англомовні тексти. У державних комп’ютерних системах та їх програмному забезпеченні можуть вільно використовуватися інші мови”. Чому в окремих статтях нового законопроекту все замикається на російській мові і не беруться до уваги мови інших національних меншин?
У статті 23 “Мова у сфері культури” зазначено: “1. Держава, підкреслюючи важливість міжкультурного діалогу і багатомовності, дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, гарантує вільне використання регіональних мов або мов меншин у сфері культури, невтручання у творчу діяльність діячів культури і забезпечує реалізацію прав і культурних інтересів всіх мовних груп в Україні. 2. З метою широкого ознайомлення громадян України з досягненнями культури інших народів світу в Україні забезпечуються переклади і видання художньої, політичної, наукової й іншої літератури українською мовою, регіональними мовами або мовами меншин, іншими мовами”. Отже, йдеться про утвердження на державному рівні програм підтримки щодо “вільного використання регіональних мов”. У разі підтримки російськомовної культури існує величезний ризик марґіналізувати культуру українську (й передовсім українськомовну). Сьогодні книжковий ринок в Україні й так перенасичений продукцією з Росії, натомість передовсім українські видавці потребують реальних пільг із боку держави для популяризації української книжки. Це саме стосується і музичних виконавців, і виробників українського кіно.
Автори законопроекту нібито відштовхуються від намагання зруйнувати міф, який існує в Україні, мовляв, “російськомовні… громадяни — “п’ята колона”, манкурти, потенційно небезпечне явище для української державності”. Або ж: “В суспільстві сформувався абсолютно сфальшований міф в загальних рисах який можна описати так: іншомовний українець — не патріот — голосує за консервативні недержавницькі сили — сепаратист, потенційний зрадник або жертва дій зовнішніх сил”. Насамкінець автори проекту говорять, що “як одні, так і інші забувають, що на референдумі про проголошення незалежності України 1 грудня 1991 року 90,32 % громадян проголосувало “ЗА”. З них у Дніпропетровській області майже 91 %, у Донецькій — 77 %, Запорізькій — 81 %, Луганській — 84 %, Миколаївській — 89 %, Одеській — 85 %, м. Севастополі — 57 %, Харківській — 76 %, АР Крим — 54 %, Херсонській — 90 %. Це чи не єдиний раз коли українськомовна, російськомовна та іншомовна спільноти України голосували разом і настільки одностайно”. Кожне з цих тверджень потребує уточнень.
В Україні немає конфлікту між російськомовними й українськомовними громадянами. Конфлікт існує між різними ідеологічними проектами. Один із таких проектів — “Русскій мір”, який утверджує не лише право за російською мовою, а й прагнення розчинити Україну в імперському тілі Росії. Російська мова в Україні для однієї частини є формою понівечення національної культурної традиції. Україна ніколи не була “меншим братом” Росії, вона була насильницьки загарбана Російською імперією. Й саме імперія чинила тиск, аби знищити всі можливі форми національної незалежності, підкорити церкву, скарбницю, історію. Годі нагадувати про Валуєвський циркуляр та Емський указ. Зрештою, політика знищення національних основ української держави досягла свого апогею в 1930-ті роки, коли було знищено плеяду найвизначніших письменників, науковців, одне слово, тих, кого в європейській традиції узвичаєно називати інтелектуалами.
Безперечно, подібні звірства були в радянській системі і щодо представників російської культури. Але пропорції інші. Тому сьогодні будь-який розумний політик, який знається на історії України, ніколи б не погодився підтримати проект державної мовної політики, який ніяк не допомагає українській мові здобути свій належний статус. Хтось може заперечити і сказати, що якби українська мова була справді життєствердною, то ніщо б їй не завадило й вона могла б розвиватися на конкурентних засадах. Насправді ця теза, яка сьогодні активно побутує в медіа й на різних форумах, походить від незнання ситуації. За українською мовою було закріплено статус (імідж) другорядної мови, яка не може повноцінно використовуватися в науці, у високих технологіях, у бізнесі, в медицині, в культурі, в медіа… Для такого погляду було достатньо поштовхів в історії: окремі мовні шари вилучали, забороняли, були створені спеціальні таблиці, які мали заборонити використання тих або тих лексем. За двадцять років незалежності так і не було розроблено національної доктрини не просто збереження, а підняття престижу української мови серед громадян України. Якщо Росія фінансує величезну кількість проектів за кордоном, пов’язаних із розвитком російської мови, якщо Іспанія утверджує свою мову через Інститут Сервантеса, Британія через Британську раду, Німеччина через Ґете-Інститут, то Україна не має жодних центрів за кордоном, які б сприяли популяризації української мови та культури, часто бібліотеки посольств і консульств України за кордоном вражають скромністю.
Об’єднання російськомовних та українськомовних українців під час референдуму 1991 року відбулося саме тому, що українці як нація відчули неспроможність життя в радянському імперському тілі за принципами комунізму. І референдум став поштовхом до впровадження політики національної солідарності, консолідації. Натомість у незалежній Україні пострадянська риторика була надзвичайно потужна, почали впроваджуватися механізми, які не віддаляли Україну від СРСР, а створювали міф прекрасного минулого. Не було сконструйовано спільної національної європейської історичної ідентичності через провокаційну або ж просто непродуману державну політику, передовсім у мовному питанні.
Сьогодні антинауково й безвідповідально прирівнювати російськомовних до національної меншини, надаючи право на утвердження статусу регіональної за російською мовою. Російська мова в Україні — далеко не завжди ознака наявності етнічних росіян, яким потрібне закріплене державою право на збереження своїх культурних традицій і мовних прав. Для нашої держави, і в жодному разі не потрібно підміняти ці поняття, російська мова — це спадок російсько-радянської імперської політики, який викривляє національну ідентичність, який не дає можливості вибудувати національну політику в Україні. Все це перетворює Україну для зовнішнього світу на незрозумілу сіру пляму, яка існує на орбіті Росії.
Одна з вад представленого законопроекту в тому, що він не бере до уваги напрацювань сучасної мовознавчої науки, передовсім соціолінгвістики, позаяк авторам його не відоме таке поняття, як “мовна стійкість”. Новий закон остаточно може зруйнувати це поняття, але руйнація відбуватиметься переважно на матеріалі української мови. Соціолінгвістичні дослідження, зокрема проведені в Національному університеті “Києво-Могилянська академія” під керівництвом Лариси Масенко, засвідчили, що для українськомовних громадян України на півдні і на сході мовна стійкість постає розмитою. У Києві часто українськомовні переходять на російську мову, якщо до них звертаються російською. Натомість російськомовні зберігають свою мовну належність у відповідях на запитання українською мовою. Ба більше, часто російськомовні просять перейти (можливий також і психологічний тиск) співрозмовника на російську мову. Або ж можна пригадати нещодавній випадок, коли півзахисник збірної України та київського “Динамо” Олександр Алієв відмовився відповідати на запитання українською мовою одного з телеканалів. На запитання журналіста українською Алієв відповів: “Задавайте, пожалуйста, вопрос по-русски, я украинского не понимаю”. Чи допоможе новий проект закону розв’язати подібні конфлікти? Навпаки, він надаватиме всі права російській мові й нівелюватиме права української. Чи можлива така поведінка футболіста французької чи польської команд? В Україні гравець національної збірної може дозволити собі фактично зовсім нетолерантне (якщо не сказати хамське) ставлення до мови своєї держави, змушуючи журналіста вивчати мову іншої держави, аби проводити інтерв’ю. Навколо російської мови створено міф соціальної вищості, універсальної престижності. Зрештою, звичайно, це мова майже однієї шостої земної кулі (як колись казали), мова, яка не була переслідувана й заборонена. Натомість українська мова так і не здобула свого найширшого представлення в Україні за двадцять років. А проект закону про державну мовну політику остаточно може розділити Україну за мовною ознакою: українська залишиться переважно мовою Західної та центральної України, Східна та Південна Україна, незважаючи на значну частку українськомовних у регіонах, під тиском політичних ідеологічних чинників закріпить за собою статус регіональної російськомовної території, що сприятиме її дистанціюванню від України, тобто відвертому сепаратизму, який уже блукав у Сєверодонецьку 2004 року.
С. Ківалов і В. Колесніченко в пояснювальній записці навели справді вкрай промовистий факт референдуму 1991 року. Тоді Україна об’єдналася у спільному бажанні вийти з радянського духовно-культурного й політичного вакууму, здобувши Незалежність. Але цей факт передбачав утвердження власної національної ідентичності, для України прикладом могла б стати Польща, країна близька з багатьох причин. Натомість різні фактори всередині України перешкодили важливим процесам утвердження національної й державної самоідентифікації. Пропонований до затвердження у Верховній Раді законопроект “Про засади державної мовної політики” тільки погіршить ситуацію. Або ж призведе до остаточного розколу України й розпочне реальну громадянську війну, на порозі якої Україна нині стоїть.

Коментарі
Професор Давид Фрик (Університет Берклі, США): “Сполучені Штати — країна, в якій уже протягом ста років утверджуються принципи толерантності до мов національних меншин (із яких, як часом жартують, і складається наша держава), у політиці затверджено засади мультилінгвізму. Проте сьогодні в кількох південних регіонах маємо інтенсифікацію іспанської мови. Це пов’язано із тим, що в тих регіонах сформувалася величезна іспаномовна мексиканська або ж латиноамериканська громада, а історично деякі регіони належали Іспанії, як Флорида. Проте у Штатах офіційна мова — англійська. І в присутності громадянина США іспаномовні громадяни США ніколи не перейдуть на іспанську мову, хоча й можуть усіляким чином її популяризувати, виставляючи вивіски у крамницях іспанською мовою. Щось подібне, можливо, має бути і в Україні. Українська мова — державна, офіційна. І в Криму чи в будь-якому південному чи східному регіоні, коли мешканці чують українську мову, вони мають переходити на українську, спілкуючись між собою російською чи будь-якою іншою. Допоки цього не відбудеться, в Україні рано говорити про політику мультикультуралізму, яка б потурала регіональним мовам національних меншин. Спершу має бути сформована повага до української мови”.
Професор Вільям Нікел (Університет Чикаго, США): “Ми у Штатах сьогодні спостерігаємо за Україною як країною, де може розпочатися громадянська війна на мовному ґрунті. Російська мова, наскільки можу стверджувати, має негативний вплив на розвиток української. У громадян — носіїв української мови — відбувається змішування мовних кодів. Вихідці з українськомовних регіонів, потрапляючи в російськомовні ситуації, переходять на російську. Це можна пояснити ідеологічною політикою, за якою російська мова позиціонувалася як вища, краща, елітніша, функціональніша. Тому російськомовні часто зберігають свою мову в українськомовному регіоні, бо спрацьовує мовна стійкість, що підтримується психологічними установками. Насправді, російська мова в Україні — лише варіант російської мови, адаптований українцями, тобто це своєрідна лінгва-франка, мова ненормативна. Тому в Україні мовна політика має сприяти утвердженню престижності за українською мовою, а не розвиткові російської мови для українських громадян. Звичайно, я не кажу про справді російську діаспору в Україні, яка прагне зберегти свою російську мову”.
Професор Етан Поллок (Університет Брауна, США): “Мені здається, що пропонований законопроект про державну мовну політику в Україні сьогодні є більше політичним рішенням, ніж фаховим мовознавчим. Цей закон відображатиме не реальну мовну ситуацію, а спонукатиме Україну до поділу за мовною ознакою. На жаль, Україна належить до нестабільного соціально-економічного регіону, з хисткою політикою, яка за останні два роки кардинально відійшла від демократичних тенденцій. Це помічають західні експерти, але, на жаль, наскільки я розумію, це не бере до уваги українська влада, думаючи, що всі претензії Європи і США надумані. Президент у будь-якому разі має ветувати закон про державну мовну політику, аби зберегти Україну монолітною. Цей закон нині не на часі, бо Україна не зробила всіх потрібних кроків для утвердження себе як незалежної монолітної про-європейської держави, в якій поважають свою мову та історію. Але такий закон буде потрібний після офіційного прийняття України в ЄС”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment