«Благословенний день твого пришестя»

Минуло сорок днів, відколи не стало визначного дослідника образотворчої спадщини Тараса Шевченка, мистецтвознавця, музейника, поета Володимира Яцюка. Ще не віриться, ще не попускає жаль і не дає говорити розлого. Подаємо добірку коротких роздумів, спогадів Володимирових друзів, колег та добірку його віршів.

Непоправна втрата
У Національному музеї Тараса Шевченка є своя, притаманна лише йому “музейна магія”. Будь-хто, попрацювавши тут, переймається духовною аурою та унікальністю цього музейного закладу.
Шевченкознавець, заслужений діяч культури України Володимир Макарович Яцюк був патріотом музею Шевченка, фанатом-подвижником музейної справи в Україні. Cьогодні не можна знайти заміну В. Яцюку — мистецтвознавцю, досліднику, автору монографій і науково-популярних альбомів, а найперше — талановитому музейнику. Ця втрата для української культури величезна, непоправна.
За понад 35 років роботи у Шевченковому домі для Володимира Макаровича музей став рідною домівкою, тут його оточували колеги-однодумці, поруч із ним завжди була його “музейна родина” і найголовніше — його улюблена праця в дослідженні образотворчої спадщини Тараса Шевченка.
Для Володимира Макаровича написання концепції та подальша побудова експозиції — чи музейної, чи виставкової — завжди була в радість. І кожна тематична виставка, натхненником і керівником якої був В. Яцюк, ставала віхою у діяльності Національного музею Тараса Шевченка, а також Меморіального музею-гауптвахти в Оренбурзі, Національного історико-культурного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка”. Ця праця була високо поцінована — за побудову експозиції Національного музею Тараса Шевченка 1989 року В. Яцюку було вручено Грамоту Верховної Ради УРСР.
Енциклопедичність знань, що стосувалися питань шевченкознавства, вражала всіх, хто спілкувався з В. Яцюком. Цей дослідник був одним із небагатьох наукових співробітників, який так глибоко вивчив музейну фондову колекцію, опанував величезний інформаційний пласт, що стосувався життя і творчості Шевченка, а також його сучасників і послідовників.
Володимир Яцюк був із когорти українських музейників, які у складний для закладу час боролися за виживання музею Тараса Шевченка, приймали відвідувачів, несли шевченківське натхненне слово шанувальникам його творчої спадщини, організовували різноманітні культурно-масові заходи.
Наталя ГРЯЗНОВА,
багаторічний науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка

Академік шевченкознавства
Доля
Його робоча кімната-кабінет — ікони, світлини, живопис, листівки, на яких близьке йому ХІХ ст. І тому власні кошти витрачав на те, щоб мати біля себе речі дорогих йому Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Миколи Костомарова…
Дослідження малярства Шевченка стало сенсом його життя. Долею. Упродовж 40 років. Із дня у день. Із року в рік. Вранці він першим приходив до Національного музею Тараса Шевченка і дуже часто виходив останнім. І нерідко працював у вихідні — по суботах і неділях, та ще й прихопивши тижнів зо два відпустки. Бо належав до того дуже вузького кола обраних, до яких сковородинівська сентенція про “сродну працю” прикладається абсолютно.
Муза
Він мав радість і втіху від своєї праці. І натхнення. Поетична муза прийшла до нього в юності. В її полоні він був до останніх днів. Володю! Твій вірш, який ти читав у ірпінській оселі, коли за вікном цвіли вишні, читав змученим голосом, читав, люблячи кожне слово, пам’ятатиму. Назавжди.
Слава
Кар’єра, звання, регалії, нагороди — це не про нього. Не в цьому він бачив своє призначення. У поліформатній армії офіційних шевченкознавців він не був ні командармом, ні генералом, ні полковником, ні навіть лейтенантом. Він був рядовим. Із когорти тих рядових, що вартують цілої армії.
Свого часу цей рядовий був номінований на Шевченківську премію. Але… Генерали-академіки не прощають рядовим їхньої, заробленої тяжкою чесною працею, слави. Бог суддя генералам…
А це та єдина регалія, яка мала б увінчати труд справжнього подвижника-шевченкознавця.
“Несподівано суддя прийде і діла кожного явлені будуть…”
Десятки, сотні сторінок досліджень В. Яцюка, де не вкрадені, не позичені, а власні думки і відкриття, — це той неоціненний скарб, який він приніс у національну скарбницю шевченкознавства. Без пафосу і помпи. Без литавр і пустослів’я. Так, як належить справжньому трудівникові.
Реноме музею, його науковий потенціал і рівень упродовж 40 років визначався тим, що у його стінах працює В. Яцюк. Музейний люд вибагливий і химерний. Але для всіх Володимир Яцюк був авторитетом. В осиротілих стінах музею він залишиться таким назавжди.
Наталя КЛИМЕНКО,
Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка в 2005—2012 рр.

Спогади студентських літ
Пригадую Володю Яцюка зі студентських літ. Наприкінці 1960-х років парубок, щойно демобілізований з армії, з’явився в педінституті ім. М. Горького й одразу привернув увагу не лише своєю спортивною зовнішністю та вродою, а й неабияким інтелектом. Вразило те, що Володя, не вагаючись, перейшов із російського відділення на українське саме тоді, коли українська мова та література була не в пошані на противагу російській, перед якою комуністична система завзято відкривала перспективні шляхи.
Неординарність Володі проявлялася й завжди впадала у вічі. Наполегливий, він лишався надзвичайно тактовним. Ніхто навіть не запідозрював у ньому поета. До речі, найкращі вірші були написані у студентські роки, пов’язані з його світлою закоханістю у Світлану Кошову, що стала йому дружиною на все життя. Так само прихованими виявилися його протестантські настрої, якими переймалося бунтівне шістдесятництво. В. Яцюк, як більшість студентів, брав участь в акціях біля пам’ятника Т. Шевченка, у розповсюдженні самвидаву, зокрема праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І. Дзюби. Нині зрозуміло, що в ній нема нічого крамольного, а в ті роки можна було позбутися права на диплом. Зазвичай студенти про людське око грали в карти, кожен із них по черзі читав машинопис, віддрукований на цигарковому папері. Серед них виявився “сексот”, здається, на прізвище Голуб. Пізніше він не без задоволення зізнався про свою “пильність”, сподіваючись шокувати Володю, але той умів володіти собою, не показувати своїх переживань, зустрічаючись із подібними провокаторами. Пізніше йому така витримка пішла на користь під час роботи в музеї Тараса Шевченка, адже він добре знав, що за музейниками й архівістами стежило пильне, потворне око КДБ. Очевидно, тому захопився колекціонуванням, що, з погляду влади, не було крамолою, але вивело науковця до нового розуміння неординарної постаті    Т. Шевченка в матеріалізованій народній рецепції (пластика, листівки тощо).
Перед цим В. Яцюк випробував себе у ролі вчителя у селі Феневичі, мав авторитет серед учнів і педагогів, сформував футбольну команду, яка здобувала призи на спортивних змаганнях. Однак школа не влаштовувала його неспокійну натуру. Тому дипломований учитель став метробудівником, захоплювався своєю нелегкою роботою. Проте вона не задовольняла його інтелектуальних і духовних запитів, що сфокусувалися на постаті Т. Шевченка. Осмислення малярської спадщини митця для В. Яцюка було не просто покликанням. Він із дивовижною одержимістю відстежував кожну деталь творчої біографії гравера-академіка, який вільно почувався у будь-якому жанрі образотворчого мистецтва, часто експериментував. В. Яцюк критично переглядав авторитетні судження інших дослідників, прагнув сам дійти істини, тому його спостереження часто збігалися з фактами малярської практики Т. Шевченка, а не уявленнями про них. Ішлося не тільки про аналіз окремих полотен, гравюр чи сепій, а й ретельне відстеження творчого шляху Т. Шевченка у Петербурзі, Оренбурзі, Мангишлаку тощо.
Володимир Яцюк не зациклювався тільки на науці, мав широке коло інтересів — від футболу до музики. Умів і любив відпочивати, захоплював своєю життєвою енергією інших.
Юрій КОВАЛІВ,
доктор філологічних наук, професор

Жива колекція Володимира Яцюка
В енциклопедичному довіднику “Художники України” (Київ, 2006) Володимира Яцюка названо “мистецтвознавцем, поетом, колекціонером”. Задля повноти образу до цих означень варто додати ще й “музейник”, бо саме в царині музейної діяльності він проявив себе глибоким дослідником і яскравим популяризатором української національної спадщини.
Про наукові та колекціонерські зацікавлення шевченкознавця Володимира Яцюка промовисто оповідає засобами малої графіки його книжковий знак роботи Володимира Гарбуза. На ньому — персоніфіковане зображення козака-бандуриста в поєднанні зі стилізованим обрамленням і текстом: “Збираниця В. Яцюка: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Василь Тарновський, Ганна Барвінок, Амвросій Ждаха, Опанас Сластьон (книги — листівки — медалі)”.
Цей перелік персоналій і видів колекціонування не повний, бо відображає лише певний часовий зріз Яцюкових зацікавлень, їхня різнобічність особливо виразно виявилася в тематичних виставках, що їх організовував Володимир Яцюк на матеріалах своєї збірки й де експонувалася графіка Льва Жемчужнікова, Фотія Красицького, Амвросія Ждахи, Петра Холодного, Василя Масютина, Миколи Бутовича, книжки та поштові картки з автографами Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Марка Вовчка, Олександра Кониського, Івана Франка, Дмитра Яворницького, Бориса Грінченка, Михайла Грушевського, Михайла Коцюбинського, Сергія Єфремова, Миколи Зерова.
Подвижницька праця Володимира Яцюка і в розшуку безцінних реліквій — пам’яток української культури, і в дослідженні цього багатющого пласту відкриває нові обшири перед дослідниками, дає можливість вдумливому сучаснику осмислити феномен Шевченка, повніше осягнути його вже понад півторастолітню присутність в українському світі.
Ігор ЛІХОВИЙ,
заслужений працівник культури України

Ішов своєю дорогою
Пам’ятаю, як Володимир Макарович прийшов працювати до музею Тараса Шевченка. Молодий, повний енергії, він одразу став своїм у колективі. Поважаючи попередників-шевченкознавців, усе ж пішов своєю дорогою в науці. Йому було дано бачити те, що пройшло повз увагу інших дослідників. Він мав виняткове чуття, якого часто не мають дипломовані мистецтвознавці. А все тому, що любив свою справу, любив Шевченка, його поезію, малярство. Коли Володя почав колекціонувати шевченківські листівки і значки, багато хто з музейників скептично поставився до цього. Нині колекції Яцюка стали унікальними, адже він не лише збирав раритетні знімки, видання, книги, він вводив їх у науковий обіг, публікував, виставляв. Скільки виставок було влаштовано в стінах Національного музею на базі зібраних Володимиром Яцюком матеріалів! Їх достатньо, щоб створити музей Куліша чи кирило-мефодіївців.
Надія НАУМОВА,
завідувач Меморіального будинку-музею Т. Шевченка на Пріорці

Шевченківські реліквії у Варшаві
На прохання польських кінематографів (для фільму Єжи Гофмана “Україна”) нам, музейникам, необхідно було підготувати текстовий матеріал про боротьбу за незалежну Україну і роль у цьому Шевченка, надати ілюстративний матеріал козацької доби, ХVІІІ і ХІХ століть. За роботу взялися Володимир Яцюк, Надія Наумова і я. Ми перегорнули величезну кількість літератури: книжок, альбомів, документів. Гарно попрацювали, але вдячність режисера й продюсера перевершила всі наші сподівання. Вони запросили нас на десять днів до Польщі. Побувати у Варшаві, побачити оригінальні офортні дошки Тараса Шевченка до “Живописної України”, оригінальні малюнки художника і попрацювати в архіві, та ще й із таким знавцем малярської спадщини, як Володимир Яцюк — це мрія, до того ж Надія Наумова володіє польською мовою.
І ось у вересні ми уже у Варшаві. Було тепло і сонячно. Нам подобалося все: пам’ятник молодому Шевченкові у Варшаві українського скульптора Анатолія Куща, варшавські музеї і галереї, замки, привітні поляки, навіть Вісла з її глинистою водою. Володимир Яцюк був ліричний, якийсь особливий, читав поезію, весь час усміхався у пишні вуса, можливо, через те, що потрапив до своєї прабатьківщини по лінії матері.
Але треба було подивитися на нього у Національній бібліотеці і Національному музеї, коли ми оглядали оригінальні офортні дошки Шевченка і малюнки, коли опрацьовували архів. Володимир Макарович зовсім змінився: став прискіпливим, очі горіли, контролював Надію Наумову, чи вона правильно переклала, чи правильно перенесла всі записи. Ніби між іншим, надав ґрунтовну консультацію про матеріали Броніслава Залєського у нашому музеї завідувачці сектора графіки Національної бібліотеки у Варшаві. Звичайно, він собі уже, мабуть, сформулював статтю про малярські твори Тараса Шевченка у Польщі, бо всі необхідні зображення, ксерокси із польських видань привіз до Києва.
Надзвичайно цікава публікація зі спостереженнями Володимира Макаровича з’явилася у журналі “Київська Русь”, кн. 3, 2007 р. під назвою “Про Шевченківські реліквії у Варшаві”.
Надія ОРЛОВА,
завідувач музею-філії Національного музею Тараса Шевченка

У колі незвичайних людей
Сьогодні у вранішній електричці до Києва хтось до мене озвався. І в голосі, і в доторку щось тривожне, нетерпеливе.
Озираюся — Володимир Дросенко, науковець музею Кирила Стеценка на Фастівщині.
— Яцюк… Макарович… Це правда?
Що маю відповісти?.. Знаю, що чоловік читає часописи, які й озвалися на нашу втрату. А Володимир, краєзнавець, розповідає, як звернувся колись до Яцюка по консультацію.
— Одну світлину по Фастівцю треба було ідентифікувати, і я від нього вмить отримав усю інформацію.
Звісно, про ту археографічну експедицію на Переп’ят Яцюк знав усе і… ще більше. Та хіба лише про неї! Скільки розмов, скільки спогадів за цих сорок днів! Роман Коваль, готуючи свою книгу про скульптора Михайла Гаврилка, талановитого митця, що через лихолітні обставини явлений нам сьогодні здебільшого як медальєр, саме завдяки Яцюковим дослідженням і його збірці шевченківської фалеристики зміг вповні розкрити цю тему. І ніколи не забудеться, з яким захопленням слухав розповідь Володі на останній виставці його збірки професор Василь Васильович Яременко, сам великий бібліофіл і збирач стародруків та рідкісних видань.
Філокартія, фалеристика, книгозбірня… Була ще одна Яцюкова “збірка”. Він її не пошукував, вона збиралася сама. Це коло незвичайних людей, яких вабила велика обізнаність, високість захоплень, чарівна зичливість цього незабутнього чоловіка.
Василь ПОРТЯК,
письменник, кінодраматург

Віч-на-віч із Шевченком
Володимир Яцюк. Кабінетний вчений. Анахорет, що з восьмої ранку сидить у невеличкому кабінетику вікнами в бузок. Якою радістю горять очі, як він схиляє голову набік, витанцьовуючи при цьому “степ”, коли виходить друком нова його книжка… “Віч-на-віч із Шевченком” — одна з найкращих. Віч-на-віч із Шевченком — його життєве кредо. А історія його життя — дослідницьке подвижництво.
“Іди покажу, яку цяцьку знайшов”, — зазирає він. Іскриться радістю, аж блискітки у перламутрових вусах, — значить, якась небачена або омріяна штука (раритет!) потрапила в силове поле Яцюка. Так і складалася його мозаїка цілості: багатогранна Яцюкіана. Скільки наукового люду отримує консультації, скільки він дає напрямків до пошуків, навіть тоді, коли викликає полеміку. Бо ж у дискусії знаходиться істина.
Володька Яцюк. Саме так він підписав мені 2010 р. свою книжку поезій. Великий життєлюб, який, тільки-но тепліли Дніпрові води, щоранку ходив плавати, і вже на початку червня — засмаглий до чорноти. А його звичка бешкетника — тримати музейних колег (переважно жіночої статі) в тонусі: ідеш, замислившись, і раптом збоку чи позаду — бадьоренький такий собачий гавкіт… І знаєш Макаровичеву звичку — і все одно… підстрибуєш. Яцюк — це життя в усіх його проявах — одвічному діалозі з Музою, любов’ю до онуків; синіми ірисами, що будь-якої пори року даруються колежанкам з нагоди свят; розповідями, як учора вигадав рецепт смачної страви…
І мало кому, навіть із давніх колег, було відомо, як часто йому боліло. Про це — у поетичній збірці; це довелося відчути всім навесні 2011 р., коли пішов син Тарас…
Відчиняються двері музейної наукової бібліотеки, а на порозі — у білому халаті — босий! — засмаглий В. М. Енергетичний згусток. А може, він у дворику музею, за флігелем, курить під горіхом на лавці. Замислений як Мамай. Такий же веселий і бувалий. Вічний.
Тетяна ЧУЙКО,
заступник генерального директора Національного музею Тараса Шевченка з наукової роботи

Курортні пригоди
Було це 1990 року, я тільки-но прийшла працювати до Державного ще тоді музею Т. Г. Шевченка.
Готуючись водити екскурсії, я користувалася книжками, автори яких були тут поруч, я бачила їх щодня, разом із ними перебувала у стінах музею. Серед них був і Володимир Макарович, автор праць “Живопис — моя професія: Шевченкознавчі етюди”, “Рукою власною — Тарас Шевченко”, “Офорти Т. Шевченка: “Мальовнича Україна”. Мені, двадцятичотирилітній, здавалося, що ці люди якісь особливі. Влітку мені та Володимиру Макаровичу профспілка виділила путівки на базу відпочинку до Очакова. Отже, я зі своїм подружжям, а Володимир Макарович зі своєю дружиною та двома дітками вирушили на “курорт”.
Щоранку я бачила Володимира Макаровича на пляжі. Він сідав під дерев’яний “грибок” і щось писав до свого блокнота. Попрацювавши, ішов плавати. Одягав яскраво-синю гумову шапочку на своє кучеряве волосся і запливав так далеко, що на обрії виднілася лише невелика синя крапочка. Після пляжу всі дружно рушали на обід і по дорозі купували кавуни. Це був час тотального дефіциту і за кавунами стояла величезна черга. Продавець подавала кожному покупцю той кавун, який їй потрапляв до рук, і відмовлялася вибирати. Коли підійшла черга Володимира Макаровича, він щось дуже тихо з лагідною усмішкою сказав, вона вибрала для нього найбільший і найкращий кавун.
Юлія ШИЛЕНКО,
головний зберігач Національного музею Тараса Шевченка

Вдячний долі за співпрацю
Я вдячний долі, Господу, що був знайомий і навіть деякий час співпрацював із Володимиром Макаровичем Яцюком. Це був вчений-енциклопедист, глибокий дослідник творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша і його дружини Ганни Барвінок, “Гані”, як він часто любив говорити про неї.
Мені, моїм колегам, співробітникам Міжнародного Енциклопедичного Бюро з фізики довелося співпрацювати з Володимиром Макаровичем — допомагали у створенні книги “Малярство і графіка Тараса Шевченка”, оригінал-макет якої виготовила Олена Нужна, а Володимир Мозирський редагував.
Володимир Макарович брав активну участь у підготовці до видання книги “Подвижники нації. Іван Пулюй, Пантелеймон Куліш”, яка вийшла за моєю загальною редакцією. Згодом ми з ним видали книгу “Ганна Барвінок” до 170-річчя від дня її народження. До слова, моя дочка Олена Нужна допомагала Володимиру Макаровичу у виданні збірки його віршів “Відлуння”. Останнім часом Володимир Макарович допомагав нам із Василем Яременком готувати до видання твори Ганни Барвінок та досліджувати її творчість.
Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ,
доктор фізико-математичних наук, професор
Володимир ЯЦЮК

Передчуття
Матері Шевченка присвячується
Ще тільки-но у захололім небі
Дзьобало сонце цяточку весни
І марились землі вишневі крила,
А голим вітам соло солов’я.
Намарно стріхи вже лелек шукали
Порожніми очима чорних гнізд…
Ще й обріїв не цілували птахи.

І тихо, й сумно, бо і душу, й пісню
Приспала перелюбниця-зима,
В колисочці неволі вколисала.
Тверезо, тоскно — уселенський піст.
Лиш іноді надсадно попідтинню
Хрипіло змерзле слово кобзаря
Під передзвін похмільної бандури.

А їй наснились губи немовляти
І двійко безборонних рученят,
А хлопчику у материнім лоні
Так славно снились ягідки грудей.
Іще чекала Катерина сина,
Але уже вдивлялась Україна
У карий смуток маминих очей.

Пам’яті Пантелеймона Куліша
Схололий хутір стих, в передчутті
Здригнулися дуби, коріння кленів
Заворушилось, поступившись місцем
Тому, хто посадив їх край галяви.

Він помирав, але душа ніяк
Покинуть грішне тіло не хотіла.
Його рука, немов крило, легка
Писала в злеті заповітне слово.

Та раптом і вона поволі впала
Уперше і востаннє так безсило
В долоні неутішної дружини,
І гордий птах схрестив на грудях крила.

А вже, як відридала самота,
Дві пари воликів поволеньки йшли цугом,
Не поспіхом везли, бо саме так
Господар їх любив ходить за плугом.

Поклали в домовину олівець,
Паперу трохи і смушеву шапку.
Ну от і все, по всьому рішенець,
Пора налити поминальну чарку

За того, хто, дійшовши схилу літ,
Не похилився од хули й огуди,
Хто прочитав нам Новий Заповіт,
І наше слово нас судити буде.

Він вірував у слово повсякчас,
Плекав його і так натхненно слухав
Те слово праведне, що боронило нас
Од злих сусідів і од рабства Духа.

Воно в молитві слалось до небес
Крізь віко ґрат і домовинні мури,
Аби диявол мороку пощез,
Аби зійшов шляхетний бог культури.

Ми й досі не сплатили борг йому,
Хоч знову й знов не подаємо виду.
Пройшло століття, та нема кому
Відправити достойну панахиду.

***
Як шуліка, я люблю ліси.
Я люблю стрункі високі сосни.
Я люблю високі голоси.
Як шуліка, я люблю високе.

Я низьким душі не обкарнав.
Я ні з ким одвік не був жорстоким,
А тебе, налякану, украв
Задля щастя, муки і мороки.

Я уздрів тебе посеред хвиль
Долею розбещеного моря.
Срібна моя, чаєчко, не квиль,
Зачекай-но, політаймо поряд.

Не сахайся щастя, не тремти,
Не кигич мені про несумісність.
Нагадай, як зомлівала ти
На суничнім сонячнім узліссі.

Любокрила, перекриль біду,
Хай “прощай” переболить у “драстуй”.
Скоро з піднебесся упаду,
Аби знов тебе у моря красти.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment