Пам’ять, яка об’єднує

motherland-kiev22 червня 1941 року о 3-й годині 15 хвилин почалося вторгнення військ гітлерівської Німеччини до Радянського Союзу. З цього вторгнення, супроводжуваного авіаударами, почалася німецько-радянська війна, що в радянській історіографії отримала назву Великої Вітчизняної. Лінія фронту прокотилася через усю територію сучасної України двічі — в 1941 і 1943—1944 роках. Війна залишила свій відбиток на кожній українській родині. Прямі людські втрати України, за оцінками Інституту історії України НАНУ, 8—10 мільйонів осіб. Напередодні трагічної дати початку війни ми завітали до Меморіального комплексу “Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років”.

Розповісти про музей ми попросили Наталю Олександрівну ШЕВЧЕНКО — вченого секретаря Меморіального комплексу “Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років”.

— З якими науково-дослідними установами й організаціями співпрацює музей в Україні і за кордоном?
— Найтісніша співпраця у нас з Інститутом історії України НАНУ, з вищими навчальними закладами, зокрема з НПУ ім. М. Драгоманова, КНУ ім. Т. Шевченка, а також із профільними музеями, такими, як Музей Корсунь-Шевченківської битви, Національний музей історії України, Музей героїчної оборони і визволення Севастополя, більшістю обласних історичних музеїв та ін. Така співпраця триває вже багато років. Це організація та проведення наукових конференцій, семінарів, круглих столів тощо. Члени нашої вченої та науково-методичної ради — наукові консультанти з цих установ, які допомагають, інколи спрямовують нашу роботу.
Із 1996 року співпрацюємо з музеєм “Берлін-Карлсхорст”, з Центральним музеєм Збройних сил Російської Федерації, Центральним музеєм Великої Вітчизняної війни (м. Москва), Музеєм історії Великої Вітчизняної війни (м. Мінськ), Музеєм Другої світової війни (м. Гданськ). Нещодавно наші науковці брали участь у  роботі Міжнародного конгресу “Нацистські репресії і знищення сіл у роки Другої світової війни”, що відбувся у Словаччині та Білорусі. Надзвичайно цікава спільна зі словаками художньо-реліквійна виставка, яка представляла наших партизан — учасників словацького національного повстання і словацьке мистецтво про війну.
— Чи часто музей отримує нові експонати?
— Один із головних пріоритетів нашої роботи — наукове комплектування. Ця дуже складна робота має кілька напрямків. По-перше, це співпраця працівників музею з ветеранами та членами їхніх родин. Раніше у нас були планові експедиції, які передбачали відвідання місць боїв, спілкування з ветеранами, фіксацію їхніх спогадів, а тепер, через брак коштів, маємо лише наукові відрядження. Від 1974 року, коли було відкрито музей, зібрали понад 300 тисяч реліквій. Також співпрацюємо з радами ветеранів, конкретними людьми, їздимо до них. Допомагають нам пошукові організації, загони, окремі пошуковці. Є колекціонери, які дарують експонати. Ще один напрям — придбання експонатів. У нас є фондова закупівельна комісія, яка визначає цінність експоната, виділяє на нього кошти.
За наказом міністра оборони України усі повідомлення про загиблих (майже 2 млн одиниць), які зберігалися у військкоматах, передали музею. І тепер спеціальний відділ нашого меморіального комплексу створює всеукраїнську електронну базу загиблих у роки Великої Вітчизняної війни. Якщо раніше на запити громадян відповідали  військкомати, то тепер цим займаємося ми. За п’ять місяців поточного року ми відповіли на 440 запитів і встановили долі 42 загиблих, про яких родини не мали жодної інформації.
Щороку у фонди музею надходить до 5000 музейних одиниць. Так, 2010 року через комісію з повернення культурних цінностей до нас надійшли листи з Австрії, які 1941 року були взяті як трофей у Кам’янці-Подільському та зберігалися в австрійському архіві. Уже знайшли 470 адресатів, яким через 70 років вручили листи з 1941-го. Окрім того, ми співпрацюємо з різноманітними програмами з пошуку людей, зокрема й телевізійними.
— Хто відвідувачі вашого музею? Скільки їх, з яких вони країн, які їхні враження після побаченого?
— Щороку музей відвідує понад 700 тисяч осіб, а з часу створення його відвідало понад 26 мільйонів із майже 200 країн. Зараз до нас приходить переважно молодь (70 %). У неї є інтерес до минулого, отже, буде й майбутнє!
Дуже люблять нас іноземці. Так, нашу “персоніфіковану історію” високо оцінив британський дипломат. Надзвичайний і повноважний посол Великої Британії в Україні Лі Тернер давно цікавиться воєнною тематикою, відвідав майже всі музеї, присвячені Другій світовій війні в світі. Він заявив, що наш музей — один із найкращих. Йому дуже сподобалося, що ми намагаємося показати війну через людські долі. Пам’ять об’єднує нас.
— Як змінилася експозиція музею протягом останніх років?
— Не нав’язуючи відвідувачам жодної ідеології, ми демонструємо експонати такими, як вони є: дивіться, читайте, аналізуйте, робіть висновки. Якщо вас якесь питання цікавить глибше — звертайтеся до наукової літератури, мемуарів, архівів. Ми підштовхуємо людей до навчання. На базі музею відбуваються семінари для майбутніх науковців, курсантів. Вони кажуть, що саме тут — справжня наука.
Наша експозиція жива. Вона постійно змінюється. Щороку в наших планах і зміни головної експозиції, і багато різноманітних тематичних виставок із фондосховищ. Біля цих виставок проводимо певні інформаційні заходи для школярів, інших відвідувачів. Цього року повністю оновлено перший зал нашої експозиції — “Початок Другої світової війни”, до якого увійшло багато нових музейних предметів. У інших залах є певні розділи експозиції, які повністю оновлені. На жаль, маємо серйозні проблеми з приміщеннями для зберігання фондів, але намагаємося їх вирішити.

Про день 22 червня 1941 року у скарбницях музею спілкуємося з Іриною Петрівною ВасильЄвою — завідувачем відділу Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років.

— За задумом художника зали розміщено один за одним і в них представлено всі періоди війни. Перша зала розповідає про початок Другої світової війни з 1939 до 1941 року. Тут ми бачимо німецький чобіт, який крокує Європою до кордонів СРСР, і мотоцикл, знайдений у Криму, відреставрований і подарований музею кілька років тому громадянином Бельгії Мартіном Богартом.
Початку німецько-радянського періоду війни присвячено окремий зал. Тут у центрі експозиції рештки хати, знищеної снарядом, безіменні фотографії, валіза, побутові речі. Біженці на фотозбільшенні з негативу 1941 року кореспондента Михайла Мельника. Вони йдуть дорогами війни і не знають, що попереду…
Отже, на світанку 22 червня літаки Люфтваффе бомбардували окремі території Радянського Союзу. У зверненні до радянського народу, яке пролунало опівдні 22 червня, називалися Житомир, Севастополь, Київ, Каунас, але насправді цих міст було значно більше. Крім того, ворог бомбардував не тільки міста, а й прикордонні ділянки, військові об’єкти. Перші бомби у Києві впали на завод “Більшовик”, на територію, де сьогодні завод ім. Антонова, аеропорт “Жуляни”.
Розповідаємо ми і про прикордонників, які захищали наші західні рубежі, про війська прикриття державного кордону, які теж брали участь у цих боях. Багато хто на заставах так і не дізнався: це була війна чи просто якийсь локальний конфлікт. Маємо в експозиції дуже цікавий документ — грамоту Героя Радянського Союзу Кузьми Олександровича Семенченка, командувача 19-ї танкової дивізії, датовану 1941 роком. Він — один із перших українців, хто під час війни був удостоєний цього звання за те, що  пораненим керував боєм, а згодом вивів з оточення свою дивізію.
22 червня розпочалася й загальна мобілізація: готувалися списки, виписувалися повістки, добровольці шикувалися в черги біля військкоматів. У нас зберігаються списки призовників, датовані 23 червня 1941 року. Цього дня люди вже вирушали до військових частин. До вересня 1941 року, коли Київ окупували, на фронт пішло 200 тисяч киян.
— Чи швидко просувалися частини Вермахту на Схід? Чи легко їм було захопити Київ?
— Саме під Києвом німецькі війська затрималися на 2,5 місяці, тут їхній план бліцкригу дав тріщину. 11 липня війська противника вже стояли на річці Ірпінь. А потім почалася оборона Києва, і лише 19 вересня окупанти змогли увійти в місто. Зараз нарікають, що під час оборони Києва були дуже великі втрати, що командування припустилося помилок, через які війська потрапили в оточення. Але саме оборона Києва, затримавши на тривалий час просування ворога, дозволила евакуювати на схід промислові підприємства, кадрових робітників, які створили там базу, де налагодили виробництво зброї, військової техніки, боєприпасів. І вже 1943 року ми побачили повне панування нашої авіації.
Окрім того, для штурму Києва були зняті війська з центрального, московського напрямку Вермахту, що, безперечно, мало вплив і на майбутні військові дії під Москвою.
— Чи є зараз якісь нові факти про перші місяці війни, що раніше не були відомі або замовчувалися?
— Хоч і кажуть, що війна ще дуже мало досліджена, але навряд чи знайдеться зараз якась раніше не відома подія. Сьогодні ми разом із пошуковцями досліджуємо “людський фактор”: окремі долі, імена загиблих, ще невідомі. У цьому сенсі ми ще й досі на цій війні, бо не поховали свого останнього солдата.
До нас звертаються пошуковці, які знаходять людські останки на місцях боїв. До 1942 року солдатам ще видавали спеціальні медальйони, в яких зберігалася інформація про них. Вони недосконалі, не закривалися герметично, на відміну від тих жетонів, що були у німців. Проте нашим реставраторам вдається прочитати інформацію, збережену таким чином. Є серед них і не заповнені. Писар не завжди встигав це зробити, а виписати “смертник” самому собі вважалося поганою прикметою. 1942 року медальйони скасували. Але нам щороку вдається встановити по кілька десятків імен загиблих, хоча пошуковці знаходять і перепоховують значно більше людей. Так, у Кончі-Заспі створено “народний меморіал”, де вже поховано понад 600 людей, знайдених у такий спосіб. Зараз ми проводимо роботу, щоб це кладовище взяла під опіку держава.
Проблемним питанням війни у нас була присвячена нещодавня виставка. Це зокрема проблема “пропалих безвісти”, яка пов’язана безпосередньо з відміною медальйонів. Це і діяльність польових військкоматів, які набирали людей, що гинули у сусідньому ж селі. Ще одне питання — депортація народів, зокрема кримських татар.
— Розкажіть детальніше, як музей збирає інформацію про долі учасників війни.
— У березні цього року музей оголосив про початок гуманітарного проекту “Родинна пам’ять про війну”. Ми звернулися до людей з проханням згадати родинні історії про те, як війна вплинула на їхнє життя: хто воював, хто був у тилу, хто на окупованих територіях, що пережили.          І люди присилають, приносять не тільки свої надзвичайно зворушливі спогади, а й сімейні реліквії, які берегли багато років. У межах проекту у нас передбачена низка заходів. Зараз, наприклад, триває виставка “Родинна пам’ять про війну: Малакови”, яка представляє колекцію однієї з найвідоміших київських родин. Багатьох людей наш проект спонукає до пошуків. Вони йдуть до родичів, хто ще пам’ятає той час, розпитують про пережите, детально все записують. Так зберігається родинна історія. Окремі листи вже представлено у вигляді невеликої виставки, яку розширимо.

Спілкувався
Євген БУКЕТ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment