Що протиставити негативу з телеящика — значки чи нормальне дитяче мовлення? Продовження теми публікації “Піратство в телеефірі” (“СП”, ч. 6 за 2012 р.)
Петро АНТОНЕНКО
Телебачення — той набуток цивілізації, коли виникає запитання: а чи благо це взагалі? Чудово було б, аби існувало воно без негативу. На жаль, поки що не виходить. Тож іноді хочеться поставити перед телеекраном напис: “Обережно: отрута!”, особливо якщо перед ним діти.
Щось треба робити і державі, і громадськості. Державні структури зайшли з бюрократичного боку. У цьому можна було переконатися, побувавши нещодавно на круглому столі, який провела “Міжвідомча робоча група з розробки та впровадження національної системи позначок для захисту дітей від інформації, що може зашкодити їхньому здоров’ю і розвитку”. Спробуйте-но на одному подиху прочитати довжелезну назву цієї “групи” і ви матимете уявлення, що таке бюрократичний формалізм. Його більш ніж достатньо. Група має “Календарний план роботи”, провела перед цим уже два засідання, “п’ятиповерховий” порядок денний яких не цитуватиму, бо присплю читача. Між тим, ця група утворена під егідою Адміністрації Президента і при Національній Раді з питань телебачення і радіомовлення. А на цьому засіданні довелося вислухати й такі велемудрі доповіді, як, наприклад, “Нормативні та самоорганізаційні орієнтири батьків щодо захисту дітей від потенційного шкідливого телеконтенту” або “Уявлення батьків щодо графічних версій позначок негативного телеконтенту”. З чого можна зробити висновок: сама робоча група утворена довкола одного-єдиного вузенького сегмента серйозної проблеми теленебезпеки — впровадження значків на телеекрані, якими фіксують доступність тих чи інших передач для певних аудиторій. Ви бачите ці значки на екранах, особливо у вечірній і нічний час — ці трикутнички, квадрати, кола. Отож саме впровадження їх, та ще й за якимись європейськими нормами, і вийшло на перший план, замість обговорення тривожної ситуації з дитячим мовленням взагалі. Втім, ця тривога прохоплювалася у виступах учасників круглого столу, на який Нацрада запросила навіть керівників обласних телерадіоорганізацій. Бо не значками єдиними визначається ця проблема — отрута з телеекрана.
Чого варта констатація на самому початку дискусії голови Нацради Володимира Манжосова, котрий зазначив, що “телебачення має дуже потужний психічний вплив на дітей”, і сумно додав: “Не існує системи захисту дітей від негативу телебачення”. І далі голова таки вийшов на тему протиставлення негативу з телеекрана нормальному і потужному дитячому мовленню в Україні. Згадав про розроблений “Проект Положення про дитяче мовлення”, про те, що Нацрада категорично не погоджується, коли якийсь мовник зменшує кількість дитячого телеефіру.
Розмову продовжила заступник голови Нацради Ірина Опилат, зазначивши, що у нас тепер не один дитячий канал “Малятко”, а цілих шість. Правда, констатувала, що 43 % часу дитячого мовлення — це лише мультфільми, ще 30 % — “озвучені картинки”, і лише 3 % — документальні фільми для дітей і підлітків, притому майже всі зарубіжного виробництва. А дітей, які в сім’ях стають дедалі самотнішими, більше тягне саме до телевізора, перед яким дехто проводить більше часу, ніж у школі.
Різний підхід до справи чиновників і представників громадськості засвідчили два виступи. Спершу директор департаменту Держкомтелерадіо Сергій Абрамов сипав цифрами, говорячи, як у нас росте кількість дитячого ефіру, його вже, мовляв, аж 10 % від загального мовлення (цифра, на думку фахівців, доволі завищена), запевняв, що на державних телеканалах (маються на увазі й місцеві студії) більш жорсткий контроль за чистотою ефіру, і тут ставлять заслін смакуванню насилля, наркоманії, алкоголізму на екрані. Частково так і є, особливо, якщо порівнювати з вакханалією на приватних каналах, але ж саме вони у нас давно домінують в ефірі.
А от представниця Фонду “Відкрита політика” Ірина Жданова доволі критично заявила, що давно час вводити санкції проти виробників телепродукту, який відверто згубно діє на психіку людей, особливо дітей і підлітків. Прикладів за кордоном немало, коли отруювачів ефіру не просто нещадно штрафують, а й широко сповіщають про це громадськість. У нас же варто Національній комісії з питань суспільної моралі несміло вказати на отруювачів телепростору, відразу ж ґвалт: “Цензура!” При цьому забувають, що у найдемократичніших країнах існує суспільний і державний контроль за телепродукцією. “А чому на противагу “чорнусі” й “порнусі” на екранах не розвивати нормальне мовлення”, — зазначила І. Жданова. Як приклад — прекрасний всеукраїнський фестиваль дитячої та юнацької телевізійної творчості “Кришталеві джерела”. Попри те, що він проходить під егідою Нацради, цікаві документальні фільми, телепрограми, створені юними, нечасто потрапляють у наш ефір.
Діти, підлітки дедалі частіше пересідають від телеекрана до монітора комп’ютера і поринають в Інтернет. А там — те ж саме, якщо не гірше. Тому учасники дискусії підкреслювали, що треба говорити про весь обшир аудіовізуальних послуг, а це телебачення, Інтернет, кіно, відеопродукція на DVD.
Непростим виявилося й питання впровадження європейської системи попереджувальних знаків на телеекрані. В Європі йде певна уніфікація цієї системи. Але як про неї можна говорити, коли в різних країнах різний менталітет, звичаї, традиції, релігія. Ось простий приклад. Йдеться про нав’язливе поширення в суспільстві інформації про статеві збочення, особливо гомосексуалізм. Варто сказати про це критичне слово, як тебе тут же звинувачують у “гомофобії”, нетолерантності. Але ж ідеться не про толерантне ставлення до геїв, а про те, що суспільству вульгарно нав’язується, по суті, пропагується це явище. Відтак моральна планка падає. То яка тут “уніфікація” попереджувальної системи значків? На наші екрани можуть випустити бридотний фільм із прославлянням геїв, який за “уніфікованими” євронормами позначать, як цілком доступний для дитячої і підліткової аудиторії. То чи не слід уважніше придивитися до цих “уніфікованих” норм?
Небезпека з телеефіру посилюється ще й тим, що це відбувається на тлі тривожних явищ у сімейному вихованні. Батьки віддаляються від дітей. Саме про це говорив на круглому столі Уповноважений з прав дитини при Президентові України Юрій Павленко. Він прокоментував доволі тривожні результати соціологічного дослідження. У житейській суєті батьки дедалі більше залишають дітей в обіймах телеящика, Інтернету, вулиці. На одне й те ж запитання, чи достатньо часу проводять батьки з дітьми, ті й інші дали при опитуванні протилежні відповіді, хоча запитання ставилися в одній і тій же родині. “Недостатньо”, — стверджують діти. “Достатньо”, — кажуть батьки, виділяючи лічені години (чи й хвилини!) на спілкування з дитиною. Взагалі, те, що засвідчило це дослідження, — окрема й серйозна проблема. Можна лише додати тривожну статистику, коли батьки не просто зриваються на крики й лайку щодо своїх дітей, а й б’ють їх, знущаються фізично. Насилля на екрані накладається на насилля в сім’ї.
Загалом же хочеться запитати у посадовців, причетних до нашого телеефіру, медіапростору: чи про те ми говоримо? Чи тему значків на екрані варто так натхненно й довго обговорювати? Чи не час уже братися за розвиток дитячого мовлення в Україні? Натомість бачимо інше. Повернімося до публікації “Піратство в телеефірі”. У ній ішлося про сумний стан дитячого мовлення в країні і конкретно — про вульгарний “наїзд”, який чинить Національна рада з питань телебачення і радіомовлення на телеканал “Малятко”, по суті, єдиний до останнього часу дитячий всеукраїнський канал (що вийде з нових задекларованих каналів — ще побачимо). Чудовий просвітницький телеканал останній рік працює під постійною загрозою закриття. Ці проблеми мені, як журналістові, вдалося озвучити на круглому столі. Юрій Павленко отримав число “Слова Просвіти” з цією публікацією і пообіцяв розібратися в ситуації. Що ж, побачимо. Так само чекаємо на реакцію Нацради, керівники якої були організаторами тієї велемудрої розмови про “значки”. Може, щось скажуть і не лише про значки, а й загалом про стан нашого дитячого телеефіру. Чи нам доведеться ставити вже не значки на екрані, а стіну перед телевізором?
