Богдан ГОРИНЬ
Рафаель Багаутдінов знаний і незнаний. Доля. Творчість. Оточення: Монографія-колаж / Проект та упорядкування С. Йовенко. — Київ.: Український письменник, 2012. — 329 с.
Спостерігаючи за тим, що діється в українському парламенті, з болем усвідомлюємо, як не люблять Україну деякі політичні “енки” (не хочу називати їхніх прізвищ), скільки сил вони докладають, щоб Україна не мала своєї історії, культури, мови, мистецтва, як цинічно протиставляють себе тому народу, серед якого живуть. Але є велика радість, коли згадуємо багатьох вихідців з інших етносів, котрі, наче компенсуючи втрати, відкривають українській нації своє любляче серце, нічого не вимагаючи за свою любов. Таких прикладів у нашій історії — від найдавніших часів і понині — дуже багато. Це і шляхтич Станіслав Мрозовицький — військовий і політичний діяч часів Хмельниччини, оспіваний у народних піснях як Морозенко, за яким “Україна плаче”, виходець зі шляхетського роду видатний історик В’ячеслав Липинський, політичний і військовий діяч — архікнязь і ерцгерцог Австро-Угорщини Вільгельм Габсбург, що прибрав ім’я Василь Вишиваний, не говорячи про багатьох діячів різних царин культури, зокрема письменників. Україна перед ними у великому боргу, як і перед етнічним татарином Рафаелем Багаутдіновим — людиною, яка знає й розуміє страдницький шлях України, близький до страдницької долі його народу.
У кінці 90-х рр. північноатлантична асамблея проводила в Казані семінар, в якому я брав участь як голова української парламентської делегації. Учасники семінару дізналися, що майже чотиримільйонний Татарстан порівну поділений на татарське й нетатарське населення (за переписом — татар 49 відсотків). Така ситуація була в Естонії, Латвії, інших республіках, а у п’ятнадцятимільйонному Казахстані проживало всього 5 мільйонів казахів — все це результат імперської політики Москви, вінцем якої був, як і в Україні, страшний голодомор-етноцид, що забрав більшу половину казахського етносу. Крім відвертого обміну думок й гостинності, з якою нас приймали татари, мені назавжди запам’ятається зустріч із муфтієм, котрий повів делегацію у мечеть, і, пригощаючи медом й вином, докладно розповів про трагедію татарської нації в мовному й релігійному аспектах, про те, як Татарстан із труднощами повертається до своїх національних і релігійних традицій. Під час довірливих розмов із татарськими опозиційними політиками я відчув велику тугу татар за власною державною незалежністю і почув від них готовність до боротьби: “Ми виборюватимемо незалежність, але не так, як це робить Чечня”. Імперську політику Кремля вповні відчула на собі вся родина Багаутдінових. Доля закинула Рафаеля Багаутдінова — сина репресованих батьків в Україну, де він акліматизувався, полюбив українців, а українці полюбили його. Буває так, що в людини дві матері — та, що народила, і та, що виховала. Татарстан народив, а Україна виховала, у серці, душі художника живуть дві батьківщини, тому він водночас український і татарський художник.
Під всіма оглядами Рафаель Махмутович — унікальна творча особистість з унікальною долею. Велику справу здійснила Світлана Йовенко, реалізувавши через видавництво “Український письменник” власний проект монографії-колажу “Рафаель Багаутдінов знаний і незнаний” (упорядкування та редакція С. Йовенко). Своєрідне новітнє жанрове утворення — “колаж” має великі можливості дати образ людини в усій повноті, усій багатогранності й складності, в усіх її вимірах, що й потверджує це неординарне видання.
Книга мудро побудована. Якщо вдатися до метафори, її архітектоніка нагадує храм, у якому, крім оздоби (іконостаси форзаців, велика кількість кольорових і чорно-білих світлин, репродукції картин) чути розмаїті голоси, що один одного змінюють, доповнюють, надаючи храму повноти духовного життя.
Дане художником інтерв’ю Марині Бондаренко, статті мистецтвознавців Леоніда Владича, Валентини Рубан, письменників Михайла Слабошпицького та Валентини Давиденко кожний по-своєму вводить спраглих за красою й духовністю у храм книги. Все тут обдумано, відповідним чином розставлено. Написана на одному емоційному подиху стаття В. Давиденко з акцентами, що Рафаель Махмутович починав як графік, проілюструвавши до сорока книг, перейшов до акварелі, а на початку 80-х — до олійного живопису зі своєю пуантилістичною манерою тісно поєднана з наступними публікаціями. В поміщеному уривку з роману Слабошпицького “Автопортрет художника в зрілості” є згадка про письменника Василя Барку, а вже на наступній сторінці — епічний, по-філософськи заглиблений голос самого Барки, котрий, осмислюючи творчість Рафаеля Багаутдінова, зупинив увагу на портреті “замордованого великого поета-в’язня Василя Стуса”, поруч — репродукція композиції з розп’ятим поетом. Колючий дріт обвиває його руки й тіло. Серед пагорбів виглядають голови мучеників і сім поминальних свічок. Це реквієм по убієнних. Композиція, яку можна б назвати “Розп’ятий Стус” — чи не єдиний твір із трагедійним змістом і настроєм, але без розп’яття храм — не храм, бо мусили бути ті, що заплатили життям, щоб можна було насолоджуватися красою, осмислювати в пейзажах таїну природи, розгадувати в портретованих їхню емоційну й інтелектуальну сутність.
У створеному Світланою Йовенко колажному храмі книги можна почути чимало цікавих спостережень, глибоких думок про життєвий і творчий шлях художника, побачити репродукції творів, що випромінюють радість життя. Кожен голос у цьому храмі книги додає щось нове про життєвий і творчий шлях митця та його родину. Від Лілії Максименко дізнаємося, що син Рафаеля Махмутовича — Рустем висвятився на греко-католицького священика й нині диякон греко-католицької церкви у Києві. Марина Бондаренко штрих-пунктиром розповіла про трагічну долю батька Рафаеля, колишнього секретаря обкому комсомолу, розстріляного чекістами, про його дружину, засуджену на 15 років мордовських концтаборів, про долю двох синів, котрих відправили у дитячу колонію на Кіровоградщину, й про те, як опинилися вони у Києві.
На завершення — монументальний, деталізований, з вкрапленням терпких деталей розпис Світлани Йовенко у збудованому нею храмі книги. Поминаючи все, що стосується брата художника Рема Багаутдінова (це окрема тема), вслухаємося у цікаву оповідь про історію написання Рафаелем Махмутовичем портретів Василя Стуса, Івана Дзюби, Євгена Гуцала, Олега Чорногуза, Валентини Гончар, Раїси Харитонової та багатьох інших — вдячний матеріал для дослідження психології творчості митця.
Неможливо розповісти про все побачене й почуте у колажному храмі книги. Треба на якусь годину відкласти всі справи й побути у цьому храмі особисто. Це велика радість для душі й багатий матеріал для аналітичних роздумів.
Тож вітаю Світлану Йовенко, котра збудувала для улюбленого митця цей чудовий колажний храм. Вітаю Рафаеля Махмутовича з виходом на безхмарну орбіту заслуженої слави й бажаю усім шанувальникам мистецтва радості від знайомства з книгою, що так всебічно розкриває життєву й творчу долю унікального митця.
