“Вища сила не дозволяє мені жити інакше”
— Під завісу 2011 року Ви відсвяткували свій перший полудень віку. З’явилися Ваші нові книги: поетична — “Сім вінків сонетів”, що побачила світ у видавництві “Книги XXI”, та прозово-поетична — “Гойра”, що вийшла у видавництві “Букрек”. Чи можна вважати їх своєрідним підсумком зробленого?
— Кожна книжка — певний підсумок. Але для мене вихід цих книжок швидше щасливий випадок, оскільки на видання бодай однієї не було грошей. Рукопис прозово-поетичної “Гойри” “Букрек” видав власним коштом, а збірка “Сім вінків сонетів” — проект моєї доньки Лесі Воронюк, яка її ілюструвала та знайшла спонсорів. До свого ювілею отримала у подарунок дві книжки й театралізовану поетичну виставу “Віра” за участю народної артистки України Лідії Жук, заслуженого артиста України Євгена Нищука, обласного симфонічного оркестру під орудою Йосипа Созанського та хорового колективу “Резонанс”, яким керує Андрій Плішка.
Я була справді щаслива і натхненна цими святами, які подарували мені родина, друзі, колеги. Іноді перегортаю у пам’яті події тих грудневих днів 2011 року, переглядаю фото, відео і тішуся: скільки у мене друзів, однодумців! Оце і є підсумок того, як ти жив, як ставився до людей, ким ти був для них, які цінності сповідував. Правда, на жодній моїй ювілейній оказії не було представників влади. І це теж показник. І я цим пишаюся. Хоч пишатися, за Божими законами, непристойно, але це моє пишання не пихате, а щире, щасливе, крилате. Тепер мені про ті події нагадують пелюстки із майже 900 троянд, які зберігаю у величезній скляній вазі. Мої друзі жартують, що приходитимуть до мене на вино з троянд.
— Чому проза? Це данина моді чи поклик душі, якій бракує простору для відкриття?
— Моя проза — це ракушняк, який залишився на дні пам’яті після бурхливих сплесків поетичних емоцій. Поезія — річ миттєва, її завжди треба ловити, як вітер. Проза — спресоване з мушлів каміння (моє рідне село лежить у пониззі крем’яної корони з каменю — ракушняку), яке висівається, як сіль, як висівки з петльового борошна. Каміння “росте” повільно, ось до півсотні років з’явилося кілька таких злитків і в мене. Але треба ще півстоліття, аби встигнути записати нагромаджене, та не складене у прозорі копиці (те, що хочеться зафіксувати, лежить, як покоси під дощем і сонцем, а скласти все ніколи).
Редакторська робота та вічні революції забирають і час, і сили. Але я не виправдовуюся, що встигла мало. Таки мало. Не кидалась у експериментальну літературу, не приставала до модних течій. Жила і живу, як мої земляки, — осідло і за циклічним колообігом. Літую. Чекаю на осінь. Сподіваюся, вона буде довгою і теплою (як традиційно у нас на Буковині). Але ця моя заземленість тримала мене на прив’язі (у доброму розумінні) і, водночас, не давала зійти на кон’юнктуру, стати заручницею у лжеукраїнських проектах, на побігеньках у партійних чи кримінальних бонз. Часом мені спадає на думку, що через таке затворництво моїм нащадкам доведеться іти в найми. І я цього по-людськи боюся. Але якась вища сила не дозволяє мені жити інакше. Ні, я далека від того, аби вважати себе дуже вже праведною (праведність належить лише Богові і його небесному войську). Навіть упевнена, що за моєю труною йтиме менше людей, ніж за вправним кримінальним авторитетом. Просто у мені так влаштований той подністрянський менталітет — шукаю красивого у всьому: у стосунках, у побуті, у природі. Не сприймаю копирсання в органах ні в журналістиці, ні в літературі.
“Українське мистецтво здатне керувати
свідомістю”
— Як Ви охарактеризували б взаємини влади і преси, влади і митців?
— На 90 % влада працює проти незалежної преси і національного мистецтва. (90 % — це сумарне число по державі). Так, десь глибоко, в самій ще утробі нового часу (незалежності), з’являлися зав’язі паритетних стосунків. Та їх убив мороз безкінечних зрад і політичних ігрищ, зав’язаних не стільки на власне політиці, скільки на бажанні надприбутків. Тому в українську культуру нічого не вкладали, її не розкручували. Бо вона — складна, вимагає зусиль, інтелекту, емоцій, гармонії. Вона вибаглива і цнотлива, досконала і занурлива, як поетичне кіно. Українське мистецтво здатне керувати свідомістю. І в цьому його основна біда. Зі свідомістю народу змагаються ті, хто хоче легко і безболісно керувати робочою силою, тобто засобом здобування доходів. Тому на українське на всіх рівнях поставлено табу.
Часом для затикання очевидного блюзнірства комусь із митців дають подачку у вигляді державної нагороди: кому премію, кому орден, мовляв, бачите, у нас все на прикметі. Та ніхто не дбає про процес творення культурного пласту. Легше, коли українська інтелігенція поневіряється по закордонах, інша — спивається, сторговується, стоїть по різні боки однієї барикади під різними прапорами. Залишається висмоктати з території останні мізки, а згодом і саму територію.
— Ваш погляд на мовний простір України?
— Це питання глобальне і потребує монографій. Скажу лише, що спекуляція на мовному питанні нині спрацює не на руку провокаторам. Для донецьких і луганських шахтарів нині двомовність не актуальна. Вони хочуть стабільності і перспективи, як і кожен із нас. Закон про мови нацменшин, який скомпілювали регіонали, у разі ухвали в другому читанні, похитне і так примарну міцність їхньої влади, бо завтра апелювати до націй і народностей буде нічим. Треба показувати якість адміністрування, а не фонтани слини з трибуни.
“У нас справжні
інтелігенти залишилися
на маргінесі”
— Сьогодні Ви письменниця, головний редактор газети і голова обласної організації Національної спілки письменників України — всі ці посади вимагають відповідної громадянської позиції у питаннях, пов’язаних із національною політикою та духовним відродженням нації. Чи вдається Вам обстоювати їх?
— Вдається. Це сенс мого життя і моєї родини, моїх друзів і колег. Я не міняю партійних шаликів, тому завжди можу бути відвертою. Уникаю демонстративності, тому можу бути вільна від відробітків та “взаємозаліків”. Не уявляю себе поза національним простором, ніколи не змирюся з тими, кому все одно — де жити і як розмовляти, що читати, де вкласти свої інтелектуальні і матеріальні статки. Мені гірко лише те, що ми, українці, в Україні завжди виявляємось у меншості (вже навіть наші столичні телеведучі нині відродили термін меншовики). Їх, тих, що з нами змагаються на витривалість і перспективу, завжди більше, вони уміють об’єднатися на певних критичних акцентах. Українці ж за своєю натурою міряють усе і вся по собі: не готові першими дати відкоша, зачинити хвіртку, стрельнути. Тому нам і варять зупу, підпаливши нашу ж чуприну.
— Яка роль національної еліти у розбудові нашої держави?
— Я спершу скажу не про роль, а про амбіції. Наше суспільство сьогодні кинули в зовсім іншу дискусію. Нині не йдеться про якісь святі речі, про відродження культури, розвої мистецтва, про високі ідеї. Зранку до ночі на всіх телеканалах і шпальтах часописів обговорюють політичні ситуації та владні міжусобиці. Немає людини, яка б сьогодні не знала політиків, не знала, хто з ким боровся чи бореться на політичному і владному олімпі. Ті, хто витворив у собі інтелігента, або ті, хто чудом зберіг себе, нині розчиняються в цій дуже складній ситуації. Адже сьогодні представники еліти здебільшого переймаються власним прізвищем в ореолі слави, тим, який вигляд вони мають у якомусь там процесі. Але ж це дуже тимчасово і примарно. Оплесків чи доброго слова тим часом нікому не шкода. Коли митець працює лише на своє “Я”, обходить важкі й гострі кути, відгороджується від народу, плекає пиху — він не є носієм культури, він служить гордині. А роль національної еліти — у вмінні об’єднувати зусилля, вчити, виховувати молоду націю, бути взірцем. Хай ця місія тиха, непримітна, але послідовна, ретельна, як роль учителя молодших класів: навчити абетки, писати, висловлювати думки, орієнтуватися у просторі, бути людяним. Це заквашування національного тіста — у тих, хто народжується на нашій землі — роль еліти. Вона має бути присутня у всіх видах і жанрах мистецтва, освіті, медицині, побуті. Українець має відчувати, що він у всьому красивий, мудрий, жаданий, затребуваний, що з ним рахуються, його чують, за нього вболівають. Це — місія еліти. Якщо ж еліта вирішила панувати на тлі духовної убогості й матеріальної скрути народу — це елементарне мародерство. З огляду на таку ситуацію, питання, пов’язані з місцем національної еліти в сучасному українському суспільстві, треба обговорювати.
— Сьогодні вкотре намагаються об’єднати інтелігенцію. Чи здатна вона бути поводирем нації нині?
— Інтелігент має бути жертовним. (Може, це звучить у наш час наївно, можливо, це мої патріархальні погляди). Має жити впевнено і радісно. Наш інтелігент опечалений. Тому розмови про те, що він має бути поводирем нації, викликають навіть усмішку. Бо статус інтелігента нині поза всяким статусом. Бо у нас сьогодні, коли йдеться про інтелігенцію чи еліту, то, як правило, ми бачимо на телеекранах переважно VIP-осіб, людей багатих і при владі. Чому б, скажімо, не лише митцям, а й представникам влади не прагнути стати елітою? У них для цього є всі важелі — чудові робочі місця, технічне обладнання, інформаційні джерела, доступ до світових матеріальних і духовних цінностей. Живи і працюй, здобувай престиж своєму імені, щоб про тебе згодом не казали “за царя Тимка”. Проте ні, влада не хоче чи не здатна виношувати у собі доброго генія. Найнята на посаду служити народові за добрі гроші — вона з нами воює. Ось зовсім свіжий приклад — боротьба за чернівецькі книгарні. Проти рейдерської “реорганізації” виступили самі працівники книгарень, письменники, журналісти, науковці, студентство. А депутати більшістю голосів не поступилися людям, а ухвалили рейдерську “реорганізацію”. (Комунальне майно належить не кому іншому, а територіальній громаді).
Прикро, але так звана політична еліта не те що не може впоратися з роллю національної еліти, вона є її антиподом. Не може бути доброчинним парламент, який не має питомого числа інтелігенції — вчителів, медиків, письменників, художників, інженерів, винахідників. Не можна творити законодавство і чекати від нього плодів, орієнтуючись на лобіювання персональних або ж кланових інтересів. Так можна перехитрити самих себе і на старість опинитися у драконячих умовах співіснування, коли страшно буде вийти з хати, коли вкрадене нині одними завтра перекрадуть інші — міцніші і проворніші. Роль національної еліти має виконувати кожен, хто хоче мати своє продовження у нащадках (за Біблією, мати життя вічне). Допоки ж у нас ти VIP-осіба, або — ніхто. Тому про решту інтелігентів-чорноробів, які виховують у школах, вишах майбутнє України, лікують, охороняють нашу державу, примножують мистецькі, наукові, технічні здобутки нашої країни, — про них ніхто навіть не згадує, хіба що у дні професійних свят. При цьому дивляться на них, як на жебраків. У нас справжні інтелігенти нині на маргінесі. Вони не вміють лицемірити, брехати, хапати, красти, а живуть совісно. Тому їх викинули на узбіччя. А через що? Через їхнє сумління. Бо совістю нації завжди була еліта, яку становили люди інтелігентні не тільки за статусом, а й за способом мислення і життя. І в цьому трагедія українського суспільства. І тут треба бити на сполох.
— Що найбільше болить сьогодні?
— Мені здається, що з кожним днем дедалі швидше збігає час. Ще майже ніде не була, майже нічого не бачила. А хочеться бути в кожному українському селі, зайти до кожної хати, поспілкуватися з людьми, надивитись на тамтешні сади, господарку, криниці, вікна, рушники, ікони. Наспіватися пісень, наслухатися птахів. Усе це мені дуже часто лише сниться. Боюся прийти і не застати когось десь у хаті. Ох, болить мені ця боязнь.
Спілкувалася
Марія ВИШНЕВСЬКА
Довідка “СП”
Віра Китайгородська народилася 5 грудня 1961 року в селі Нагоряни Кельменецького району Чернівецької області. Закінчила філологічний факультет Чернівецького університету. Член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України.
Володар журналістської відзнаки “Золоте перо”, заслужений працівник культури України.
Працювала в газетах “Будівельник Буковини”, “Джерела Буковини”, “Молодий буковинець”. З 1997 року очолює обласну газету “Буковинське віче”, а 2003 року створила й очолила газету для дітей “Дзвіночок”. Пише поезії, прозові, публіцистичні та критичні твори. Є автором поетичних книг “Виноградна колиска”, “Сонце вночі”, “Декаданс”, “Ловіння вітру”, “Безконечник”. Водночас займається вишиванням, ткацтвом, колекціонує вишивані і ткацькі зразки буковинських строїв. При редакції газети “Буковинське віче” заснувала “Мистецьку вітальню”. Формує музейну експозицію ужиткового мистецтва Буковини. Підготувала до виходу у світ альбом “Буковинське ткацтво. Золотої ниті не згубіть”.
За поезією Віри Китайгородської створено вистави “Туга за майбутнім. Проста історія.” та “Віра”, які поставили в Чернівецькому академічному музично-драматичному театрі імені О. Кобилянської.
У березні 2011 року Віра Китайгородська за збірку віршів “Сім вінків сонетів” стала першою “Княгинею роси”, лауреатом премії ім. Тараса Мельничука “Князь роси”. Нині пані Віра очолює Чернівецьку обласну організацію Національної спілки письменників України.
