Закон із подвійним дном для нас писався у Москві?

Услід за прес-конференцією, що провело два тижні тому за результатами розширеного зібрання ВУТ “Просвіта”, де просвітяни разом із громадськістю обговорювали загрозу антиконституційного заколоту, яким є, по суті, проголосований у першому читанні мовний законопроект Партії регіонів, підтриманий комуністами і групою зрадників, 21 червня в агенції УНІАН відбувся ще один захід. Цього разу із ґрунтовним аналізом документа і дій навколо його “просування” перед журналістами виступили представники української науки: Іван Ющук, професор, завідувач кафедри Київського міжнародного університету, член Центрального правління ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; доктор філологічних наук, академік, директор Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України, колишній віце-прем’єр-міністр України, народний депутат другого скликання Микола Жулинський; доктор філологічних наук, академік АВШ України, професор НУ “Києво-Могилянська академія” Лариса Масенко; старший викладач кафедри міжнародного права і спеціально-правових наук НУ “Києво-Могилянська академія”, експерт Центру політико-правових реформ Олексій Курінний. Усі вони, до речі, українці, але родом з різних місцевостей України й близького зарубіжжя: з Рівненщини, Києва, Донбасу і навіть із Саратовської області РФ.

Микола ЦИМБАЛЮК

— Говорячи про суспільно важливі справи, ми повинні все називати своїми іменами, прямо й відверто, — наголосив І. П. Ющук, — досить нам бути, пробачте, толерантними там, де йдеться про доленосне питання: бути чи не бути. Я з повною відповідальністю заявляю, що законопроект “Про засади державної мовної політики”, ухвалений Верховною Радою в першому читанні, — документ з подвійним дном, підступний, брехливий. У кожній його статті, у кожному рядку аж сичить великоросійська шовіністична зверхність і зневага до незалежної України, її Конституції, міжнародних законів, до українського народу.
Уже сама назва документа “Про засади державної мовної політики” та рядок у Преамбулі “Цим законом визначаються засади державної мовної політики в Україні” виявляють прагнення авторів підмінити Конституцію України — Основний Закон! — своїм законопроектом. Засади, як тлумачить Словник української мови, — це вихідне, головне положення. Головне положення міститься в Конституції, в статті 10: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 року конкретизував це положення: “Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя”. Тим часом про це рішення Конституційного Суду України в законопроекті жодного слова, ніби його й не існувало…
У статті 10 Конституції України вжито два базові терміни: державна мова і мови національних меншин (до речі, російську мову як одну з мов національних меншин тут названо спеціально, щоб у подальшому не було непорозумінь щодо статусу російської мови в Україні). Тим часом другий базовий конституційний термін мови національних меншин у законопроекті відсутній, його замінено висловом “регіональні мови і мови меншин”, який у міжнародному праві не має термінологічного значення. Така підміна понять укладачам законопроекту потрібна була, щоб зневажнити право нації на рідну, національну мову, закріплене в міжнародних правових документах, й утвердити наслідки тривалого панування в Україні російської мови, яка невдовзі після 1654 року із союзницької перетворилася на окупаційну. І особливо її окупаційний характер виявився після кривавого встановлення в Україні так званої радянської влади. “Я знал, что Стус националист, потому что он всегда говорит по-украински”, — заявляв один зі свідків на суді над поетом Василем Стусом. Відповідно до законопроекту виходить, що нищення української мови в Україні й насаджування російської протягом століть Російською імперією в її царському і радянському варіантах, уже не злочин, а такі собі інтелектуальні вправи. Що це треба розуміти саме так, свідчить і стаття 3 законопроекту, у якій зречення рідної мови узаконюється (це називається евфемістично зміна мовних уподобань) і підноситься до розряду чеснот. Манкурти й перевертні — в особливій пошані…
Не можу обійти ще один парадокс. У статті 20 законопроекту правильно й відповідно до міжнародних правових норм зазначено, що знання державної мови необхідне для інтеграції в українське суспільство. І ось як, наприклад, забезпечує це знання державної мови стаття 20 законопроекту, частина восьма: “У державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах із навчанням регіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональними мовами (за винятком української мови та літератури, вивчення яких ведеться українською мовою)”. Добре, що хоч таке застереження зроблено, бо в деяких школах Криму й вивчення української мови та літератури проводять російською, тобто регіональною, мовою. Щоправда, колись було, що дітей і зовсім звільняли від вивчення української мови. Тим часом навчання в таких школах, відповідно до Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту (1996 рік), повинно бути двомовним: половина предметів має викладатися державною мовою, половина — мовою національної меншини.
Законопроект плутаний, важкий для читання, а ще важчий для розуміння. Хоч його мета цілком прозора — довершити зросійщення України, яке почав ще Олексій Михайлович. А потім Петро І, Катерина ІІ, Валуєв і т. ін.
— Російськомовний Донбас — міф. Навіть дані з російської статистики свідчать, — з цього почав свій виступ донеччанин О. В. Курінний, — що Донбас був переважно українським і українськомовним. Після війни 1941—45 рр., а надто вже в часи незалежності України, область піддано інтенсивній русифікації. Так само й Луганщину.
Щодо законопроекту Колесніченка—Ківалова, то він є, по-суті, другою спробою переформатувати, радикально змінити мовне законодавство України, фарисейськи посилаючись на зобов’язання перед Європейською хартією регіональних або міноритарних мов, яку ми ратифікували. А також приведенням українського законодавства до світових стандартів у сфері мовної політики, як офіційно зазначено. Перша провокативна і скандальна спроба була здійснена восени 2010 р. провладною більшістю: Єфремовим (Партія регіонів), Симоненком (Компартія), Гриневецьким (Блок Литвина). Нинішній законопроект, ухвалений у першому читанні, має незначні відмінності від документа, який вони підготували. Але всі ці відмінності процесуального характеру і конкретного правозастосування. “Про засади державної мовної політики” жодним чином не є правомірним і не відповідає Конституції і всьому чинному законодавству України. Цей законопроект, як і попередній, ламає схему гармонійного розвитку мовної сфери. Суперечить він і досвідові національного законодавства наших європейських сусідів — Польщі й Словаччини, які вважають себе європейськими демократичними державами.
Ще кілька слів щодо неконституційності. Згідно з ч. 2 ст. 8 Конституції України, її положення — це норми прямої дії. Вони безпосередньо звернені до судів, органів судочинства. Це означає, що ці норми не абстрактні, декларативні. Перечитайте ще раз ст. 10 Основного Закону України: “…в усіх сферах суспільного життя”. Це обов’язок держави. І ст. 11, на що чомусь, як правило, рідко звертають увагу: “Держава сприяє консолідації та розвитку української нації і її історичної свідомості, традицій і культури та розвитку національних меншин України і корінних народів”. Тут очевидно, що українська нація вживається в етнічному розумінні, що є синонімічним поняттю “українці”, тобто етнічної більшості населення нашої держави, яка за даними перепису України 2001 р. становить 78 %. А за даними соціологічних опитувань, зокрема фонду “Демократичні ініціативи”, фонду “Общественное мнение-Украина” — 81–84 % населення. Тобто, очевидно, що згідно з принципами ст. 10 і ст. 11 Конституції України будь-які спроби механічної зміни (законодавчого, на рівні законів): деталізація, доповнення цих положень у напрямі запровадження офіційної двомовності, будь-якого підвищення статусу російської мови, нівелювання можливості вжитку української суперечить духу права. Це засвідчило й рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р.: “…обов’язок держави — сприяти відродженню і поширенню української мови”. Відповідно передбачено й різний статус української як державної й мов національних меншин.
Л. Т. Масенко, спираючись на фактологічні дані, довела, що законопроект Колесніченка—Ківалова спрямований на руйнацію Української держави, на розкол населення за мовною ознакою, на загострення ситуації в державі, на конфлікти в суспільстві:
— Оскільки цей законопроект посилається на Європейську хартію регіональних або міноритарних мов, — говорила вона, — то зупинюся на історії хартії і її ратифікації в Україні. Цей європейський документ був ухвалений з шляхетною метою збереження тих мов, яким загрожує знищення, які вже мають дуже мало носіїв. Він був ухвалений в Європі 1992 р. Чимало фахівців виступало проти впровадження Хартії, тому що вона викличе регіоналізацію в Європі і, власне, може загрожувати національним державам. Наприклад, така держава як Франція категорично відмовилася ратифікувати Хартію.
Отже, ще в Хартії був закладений певний конфліктний елемент. Німецькі славісти розповідали нашим науковцям, що найбільший тиск на Україну (щоб якнайшвидше її ратифікувала) з усіх країн чинила Росія. До речі, вона сама Хартію так і не ратифікувала, хоча на її території дуже багато мов національних меншин, які потребують захисту. Тому не дивуюся і погоджуюся з тими фахівцями, які стверджують, що законопроект Колесніченка—Ківалова писався у Москві. Оскільки провокативні заходи Москви щодо введення в Україні російської як другої державної не мали успіху (бо треба 300 голосів для внесення змін до Конституції, а стільки навіть ця Верховна Рада не може набрати), то відповідно використали цей європейський документ, вдавшись до тиску та обману. Це давно випробувані методи російської політики, особливо радянського періоду. Вони базувалися і базуються на фальшуванні, підтасовках. Пригадаймо радянські часи: була нібито Конституція (демократична!), а насправді це була жахлива тоталітарна країна.
Така ж ситуація з цим антиконституційним законопроектом. До речі, так було й раніше, за президентства Кучми. Він постійно тиснув, подавав на ратифікацію законопроекти у вигідному варіанті для Москви і русифікаторів. Так була введена російська мова в перелік мов, які підлягають дії Хартії. Це абсурдно, бо російська не є мовою вимираючою чи реліктовою національної меншини і це повністю суперечить духу Хартії. Але тоді Адміністрація Президента, яку очолювали В. Медведчук і В. Литвин, наполягла і документ ухвалили.
Цим відразу скористалися міські та обласні ради сходу і півдня України. Одні за одними вони ухвалили рішення про використання російської мови в своїх регіонах. При цьому вдаючись до відвертих підтасовок. Наприклад, у рішенні Харківської облради в преамбулі записано, що, мовляв, російська завжди була на Харківщині історично найбільш поширеною. Це твердження не відповідає дійсності, бо поширилася вона уже в радянський час, у післявоєнний період, а історично на Слобожанщині переважали українці й українська мова. Частина прокуратур скасували ці рішення як неконституційні. На жаль, нині знову використано цей документ із такою наполегливістю, якщо не сказати з нахабством.
Попередній мовний законопроект Єфремова—Гриневецького—Симоненка негативно оцінили європейські структури, українські науковці, громадські організації. Його змушені були відхилити. Але документ Ківалова—Колесніченка списаний, слово в слово, з попереднього. І саме його провладній більшості вдалося “продавити”. Отож вказівка сусідньої держави з руйнації нашої держави виконується…
М. Г. Жулинський згадав, що законопроект про захист української мови, розроблений науковцями, давно був уже готовий і подавався не лише президентові, а й нашій опозиції. Але й донині на нього ніхто не зважає. Микола Григорович навів також конкретні приклади того, як європейські країни, зокрема Франція, захищає мовні права титульної нації — французів. На це працюють не лише Національні Збори, Сенат, виконавча влада, а все законодавство. Бо розуміють значення державної мови у збереженні нації і незалежності їхньої держави. Європейці не можуть втямити, як українці дозволяють представникам іншої, чужої держави заправляти в їхньому національному домі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment