«Прочитаймо тую славу…»

Беру до рук ошатну, розкішно видану нову книгу Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею. Історичний нарис”. Із обкладинки дивиться гострим проникливим поглядом просто мені в душу вродливий, із мужнім вольовим обличчям чоловік у гарній вишитій сорочці. Потрапляю в магію цього погляду і швидше хочу дізнатися, ХТО він — цей невідомий мені герой нової книги невтомного дослідника нашої багатостраждальної української історії ХХ століття? Читаю далі: “Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Серія “Отаманія ХХ століття”. Видано у Вінниці на ДП “Державна картографічна фабрика” 2011 року.

Емма БАБЧУК,
заслужений журналіст України

Гортаю “віяло” сторінок, перебігаю очима заголовки, зачудовуюся кількістю вміщених на сторінках фотографій і якісним (що одразу кидається у вічі) художнім оформленням і розумію, що не відкладу книгу. Поки не прочитаю. Ага, ось іще одна “зачіпка” для небайдужих — процитую з останньої сторінки обкладинки: “Усі без винятку школярі і студенти СРСР знали, хто такий Сергій Лазо. Знали його як “героя громадянської війни”, якого спалили в топці паротяга білогвардійці. Сергія Лазо було гідно вшановано… його іменем названо села і міста, вулиці та площі в півсотні міст і сіл, а також райони, перевал, теплохід. Про нього написано книжки, знято фільми, створено оперу, на його честь складали пісні, випускали марки та листівки.
Чи школярі та студенти України знають, хто такий Михайло Гаврилко? Чи знають про нього історики, мистецтвознавці, професори, академіки, генерали, журналісти чи народні депутати України? Мабуть, уперше чують. А це ж видатний наш скульптор, художник, поет, вояк, якого 1920 року спалили в топці локомотива червоноармійці…”
Цей авторський докір нам, нині сущим у незалежній Україні, боляче шмагає по душі: а що ми, справді, знаємо про своє минуле, про своїх-таки, а не нав’язаних радянською школою героїв? Певно ж, Роман Коваль не ставить нам у вину ці прогалини у знаннях — він дає свідчення для Суду Історії, що відбувається нині, попри все, хоче хтось цього чи ні. Завдяки своєму великому досвіду, умінню працювати з архівними матеріалами, завдяки розумінню суспільно-політичних процесів, у яких вигранювалася наша українська доля, Роман Коваль стає вістовим Історії, зв’язківцем між поколіннями борців за волю України і нами, сьогоднішніми, та й прийдешніми також. Бо не повинна перериватись естафета людської пам’яті, якщо хочемо стати справді державним народом, свідомим своєї місії, свого призначення на цій землі. “Може, найважливішим з наших завдань як національної спільноти було, є і буде пізнати себе”, — сказав свого часу український поет Євген Маланюк. Це завдання не втратило своєї актуальності й сьогодні. І хтось мусить виносити ті джерела самопізнання нашого з відкритих нині сховищ, здмухуючи з них пил заборон і забуття.
Роману Ковалю це дано, навіть велено: іди, шукай і знаходь! Історія Визвольної боротьби українського народу першої половини ХХ століття — найбільш утаємниченої, суперечливої і жорстокої доби змагань за державність України беззастережно відкриває йому свої героїчні сторінки. А він, як невтомна бджола, працює: пише, видає книгу за книгою, щедро ділиться з нами своїми знахідками. Як радіожурналістка, згадаю насамперед напрочуд цікаві радіопередачі Романа Коваля: “Холодний Яр”, “Отамани гайдамацького краю”, “Кубанська Україна”, “Історія, яка не завершується”. Назвою однієї з його книг — “Багряні жнива Української революції” — можна означити загальну тематику всієї його дослідницької роботи, що стосується цього періоду нашої історії.
Уже близько 30 книг написано і видано. Серед них “Отаман святих і страшних”, “І нарекли його отаманом Орлом”, “Коли кулі співали. Отамани Холодного Яру і Чорного лісу”, “Отаман Зелений”, “Операція “Заповіт”, — усіх не назву. А ще ж понад 20 книг видрукував як співавтор чи упорядник або редактор. Додайте сюди ще й понад 1500 публікацій у газетах, часописах, альманахах, історичних календарях і написані ним сценарії до 7 документальних кінофільмів — і подивуєтеся працездатності Романа Коваля, невтомному ентузіазмові, що кличе його на такі, якщо хочете, творчі подвиги. І ось одна з найновіших книг цього потужного автора: “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, що так вразила мене. (Та й хіба тільки мене?) У ній — не лише трагічна доля талановитого Митця в інтер’єрі епохи, а й строго документальне літописання суспільно-політичних подій і явищ, за яких він формувався, діяв і боровся. “Це книга про українського героя. Кажу це без пафосу, без перебільшення. Це констатація, — пише сам автор. — У час СССР на це ім’я було накладене табу і навіть у діаспорній “Енциклопедії українознавства” Михайлові Гаврилку приділено менше півсотні слів — попри значний його мистецький спадок і заслуги в боротьбі за волю України”. І вже у 1990-ті роки, коли розпочалося активне повернення імен заборонених діячів української культури, першу згадку про Михайла Гаврилка опублікував полтавський мистецтвознавець Віталій Ханко (вони ж земляки!). Цілковито розвіяти темну хмару навколо цієї славетної постаті взявся з притаманним йому чуттям справді значимого і Роман Коваль. Про те, скільки праці довелося йому докласти, свідчать списки опрацьованих архівних джерел — і вітчизняних, і зарубіжних.
“Моя книга, сподіваюсь, викличе гордість і радість, що в нашій історії був такий козак, воїн-мистець, титан-правдоборець, а ще тепла і чуйна людина, яка все життя прожила у згоді із собою, — пише Роман Коваль. — Завойовники намагалися вкрасти в нас пам’ять про нього, вірного Шевченкового сина і гордого онука Святослава: нищили його пам’ятники, спалили не тільки малюнки, а і його самого. Але сліди оживають. Гаврилко повернувся з вогню!”
А я додам: “І повернув нам його передовсім саме пан Роман — автор цієї чудової книги-альбому”.
Спробую окреслити основні моменти з короткого, але такого полум’яного життя героя.
Народився Михайло Гаврилко 5 вересня 1882 року на хуторі Свинківка Рунівщинської волості Полтавського повіту Полтавської губернії в старокозацькій родині. Здобув освіту у Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. Гоголя. Улюбленим учителем був славетний Опанас Сластьон — “чудовий ілюстратор, бездоганний рисувальник і тонкий знавець козацького побуту”, як казав про нього Ілля Рєпін. Саме він познайомив своїх учнів з повним, без купюр, “Кобзарем” Тараса Шевченка, виданим у Празі. “І боязно, і радісно було нам читати цю огненну книгу. Як ми ховалися з нею, як переховували її. І тільки в найтіснішому гуртку, з усякою конспірацією, майже пошепки, читали її, виучували і дещо співали з неї”, — згадував Сластьон. Під його впливом Шевченкіана стала провідною темою життя і творчості Михайла Гаврилка.
Але бути прихильником Шевченка і не боротися проти царату могла тільки нещира людина, зауважує автор. Тож юнак з головою кинувся у вир революційної боротьби, взявши на карб гасло Миколи Міхновського “Одна, єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ”.
1904 року Михайло як кращий із малювання і скульптури одержує державну стипендію для продовження навчання у Санкт-Петербурзькій центральній школі технічного малювання барона Штігліца. Але й там гарячий, запальний козацький нащадок увійшов до нелегального товариства українських студентів, щоб “боротися за відлучення України від Росії”. Потрапив до в’язниці, був звільнений з “вовчим білетом” і тавром неблагонадійності. Не мав спокою хлопець і на Батьківщині, де провадив революційну агітацію, брав участь у селянських і молодіжних заворушеннях. Поширював і перевозив зі Львова і Чернівців нелегальну літературу для Революційної української партії.
“Одіссея революціонера була повна пригод, трусів, арештів, з яких він різними способами викручувався”, — пише Роман Коваль. Свої тривоги і переживання Михайло виливав у віршах.
Мене вже втретє душогуби
В холодні мури завдали.
Душа болить… А серце тліє,
Горить гаряча кров моя
Жагою помсти…
Вірші увійшли пізніше до його поетичної збірки “На румовищах”, виданої 1910 року. (Вона, до речі, теж уміщена в книзі, як і добрий відгук на неї Ігоря Калинця).
Щоб не “загриміти” до Сибіру, Михайло тікає до Австро-Угорщини. Опиняється у Львові. Отримує тут підтримку від Наукового товариства ім. Тараса Шевченка і стипендію від письменниці Наталії Кобринської для продовження навчання у Цісарській імператорській академії мистецтв у Кракові. На межі століть тут здобували освіту Іван Труш, Олекса Новаківський, Осип Курилас, Михайло Бойчук, Микола Бурачок, Осип Сорохтей та інші. Михайло навчається блискуче, одержує постійно відзнаки й нагороди на виставках за малюнки та скульптурні композиції. Тут Михайло заприятелював із В’ячеславом Липинським, Богданом Лепким і познайомився з майбутньою своєю дружиною Оленою Гордієвською, двоюрідною сестрою Соломії Крушельницької…
Особливо велику увагу приділяє Роман Коваль у своїй книзі Шевченкіані Михайла Гаврилка, а надто його участі у чотирьох конкурсах на кращий проект пам’ятника Кобзареві у Києві до його 100-літнього ювілею.
“Історія побудови пам’ятника Тарасу Шевченку у Києві — це не тільки історія всезростаючого народного благоговіння перед великим українським поетом, а й історія знущання над його світлою пам’яттю темних сил реакції в царській Росії”, — цитує він мистецтвознавця Андрія Німенка. У журі конкурсів призначалися люди, далекі від розуміння величі Шевченка, його генія. До участі запрошувалися здебільшого чужоземні митці. Точилися безкінечні суперечки щодо місця встановлення пам’ятника у Києві. І все ж Михайло Гаврилко “кидається у бій”. Тамуючи гордість, звернувся по допомогу й до митрополита Андрея Шептицького. Допомогла коштами також львівська “Просвіта”. І вже 15 лютого 1910 р. журі розглянуло Михайлів проект з таким авторським описом: “Т. Шевченко стоїть на п’єдесталі. Три постаті внизу: пробуджена Україна, оточена двома лицарями, провадить далі свій недокінчений історичний похід у чарівну країну грядущої слави і життя. Лицарі її виглядають такими, якими їх ворожі стріли поклали, як здавалось, на вічний сон, але чародій Тарас своїм чудодійним словом воскресив їх, і вони йдуть, вірні “Заповітові” Тарасовому, проложити дорогу Україні”.
Відчуваєте напругу творчої думки? Проект Михайла був відзначений другою премією, але це не було перемогою. Жорстока критика і нападки (часто від своїх-таки українських інтелігентів) не зламали Гаврилка: він узяв участь у другому конкурсі, де здобув третю премію. Скільки словесних баталій точилося навколо проектів пам’ятника “мазепинцю і бунтареві” в пресі — і як сміливо й пристрасно відбивався від “хулителів пророка” Михайло Гаврилко!
Наприкінці 1912 року він пише до друга: “Надходить конкурс в третій раз на пам’ятник Т. Шевченкові. Б’ю в останній раз в мої струни-нерви. Підпалюю і роздмухую невгасимий вулкан — моє серце. Гострю свого меча-кладенця — розум, щоб ударити гостро і влучно по ворожих головах і грудях. І з тим-то вогнем, ударом і музикою хочу викликати з тайного неладу і темної безвісти постать мною убожественого, ніжного, як дитина, і грізного, як гроза Перунова, батька Тараса”.
Але і цей конкурс журі провалило: влада й не збиралася споруджувати пам’ятник “занадто революційному поетові”. Про це свідчив і четвертий конкурс, іменний, міжнародний, до якого запросили єдиного українця — Михайла Гаврилка.
На жаль, переміг у цьому конкурсі італієць Антоніо Шіортіно, далекий від розуміння Тараса Шевченка. Його Шевченко нікому не загрожував, ні до чого не закликав, ні до кого не промовляв. Образа і глум над пам’яттю поета-художника! — відзначав художник Василь Кричевський. Ідея встановлення пам’ятника Кобзареві так і не була реалізована, а 5 лютого 1914 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії видав циркуляр з вимогою “заборонити прилюдне вшанування пам’яті поета”. Влада конфіскувала наклади “Кобзаря”, видрукувані до ювілею, а могилу Тараса у Каневі обсадила поліцією.
Відвів душу Михайло Гаврилко, коли виготовляв пам’ятник до ювілею Шевченка на Буковині, у Кіцманській гімназії, де панував український дух. Погруддя поета було виконане коштом учнів та вчителів гімназії. А журнал “Сяйво” повідомляв, що “бюст п. Гаврилкові удався в такій мірі, що він одержав замовлення на повторення цієї праці і тому одлив її із штучного каменя в числі кількох примірників”.
Свою майстерність скульптор встиг удосконалити в Парижі в студії Вільної художньої академії “Гранд Шом’єр” на Монпарнасі — у відомого скульптора Еміля Бурделя.
По всій Галичині й Буковині розійшлися медальйони з портретами Кобзаря, що їх наполегливо карбував у гіпсі й металі Михайло для народу. Був переконаний, що “Шевченко має як огненний маяк стояти над землею українською, розбиваючи пітьму, ведучи народ за собою до сонця нашої народної долі”.
Можливо, задовго розповідаю я вам, шановні читачі, про Шевченкову сторінку у творчості Михайла Гаврилка. Але в цьому “винен” сам Роман Коваль, що зібрав такі цікаві та цінні матеріали з його творчої біографії. Поринаєш в атмосферу боротьби, протистоянь і прагнень мистців прорвати сіті заборон навколо імені Кобзаря — і розумієш, чому кожна спроба українців відстояти своє, найдорожче, завжди викликала у влади таку жорстку реакцію і… страх.
Національне пробудження до українства ніколи не приходило легкою дорогою. Але бажання жити у своїй державі вже заволоділо умами інтелігенції і молоді, яка гуртувалася навколо неї у “Січах” і “Соколах” напередодні Першої світової війни. До багатьох прийшло усвідомлення, кажучи словами Михайла Грушевського, що “тільки тоді, коли… послужити створенню Великої України стане найвищим і найбільшим щастям для кожного свідомого українського громадянина по щирості і по совісті, — тоді тільки збудується ся Велика Україна, і український народ зможе сказати перед світом, що він послужив загальному ділу людства”.
Саме з такими переконаннями вийшли на арену політичної і збройної боротьби за Українську державу Українські Січові стрільці. “Коли вони вперше пройшли чіткими колонами вулицями Львова — під час маніфестації, присвяченої 100-літтю Тараса Шевченка — і почалася переломна епоха в думках галицьких українців, поставивши їх перед фактом невідкличної збройної боротьби за власну державність. Усі мусіли тепер зрозуміти, що епоха фразеології на Шевченківських концертах минулася, що тільки маршируючі сотні озброєних стрільців здійснять слова Шевченкового “Заповіту”. Всі відчули, що зближається рокова хвиля розправи з Москвою”, — писав свідок цих подій Степан Ріпецький.
Михайло Гаврилко взявся “творити збройну силу проти осоружного самодержавства”. Разом з Володимиром Старосольським, Оленою Степанів та Іваном Чмолою увійшов до мобілізаційного комітету, що об’єднав січові товариства. Почав свою службу Україні у першій бойовій сотні, що дістала назву “залізної”.
Роман Коваль подає нам справжню енциклопедію діяльності УСС — з іменами, описами боїв, поразок і перемог. Ми дізнаємося про участь Гаврилка в Союзі визволення України, де об’єдналися українські емігранти з Російської імперії на чолі з Дмитром Донцовим, Миколою Залізняком та Андрієм Жуком. На боротьбу з Росією організатори планували залучити “найпалкіші серця найкращих синів України” і Шевченковим словом будити в них оспалі серця. Михайла посилають проводити просвітницьку роботу у таборі для полонених російської армії в австрійському місті Фрайштадт, аби переконати їх у необхідності спільними зусиллями боротися за вільну Україну. Він читав полоненим твори Шевченка, Глібова, Руданського, читав лекції з історії України, шукав свідомих земляків своїх зі східних теренів і гуртував їх у лави однодумців. Невдовзі в таборі завирувало українське життя: хор, драмгурток, читальня, зазвучала українська мова.
А в боях на фронті чотар Гаврилко був взірцем відваги й сміливості.
Але його здібності агітатора і пропагандиста були більш потрібні для іншої важливої справи. Під час літнього наступу 1915 року німецькі та австро-угорські війська зайняли Львів, Холм, Володимир-Волинський, Ковель, Луцьк та інші українські міста. Союз визволення України вітав ці перемоги, маючи на меті звільнення з-під російської окупації українських земель на схід від річки Буг зі столицею Києвом. Волинь була практично спустошена російським військом… Австро-угорська влада дозволила на цих теренах діяльність комісаріатів СВУ — і робота закипіла.
“Українські січові стрільці пішли з українським словом на волинські села, проповідуючи живу українську визвольну ідею, будили народ, освідомлювали його, ширили українське друковане слово, часописи, книги, закладали товариства, хори, бібліотеки, а в кінці приступили до того найбільшого діла — до виховання нового, свідомого покоління, через закладення і введення широкої сітки українських шкіл.
Діяльність УСС по селах Волині — це найкраща, може, сторінка в історії стрілецтва. І одним з авторів цієї сторінки був полтавський козак Михайло Гаврилко”, — пише Роман Коваль.
Коли я читала книгу, все спадало на думку: “А кажуть, що один у полі не воїн!” Воїн, ще й який! Коли в нього гаряче серце, що прагне добра своєму народові! За рік Січові стрільці відкрили на Волині понад 150 українських народних шкіл, забезпечили їх українськими книгами і вчителями, хоч у деяких школах було по 8—10 учнів! І знову подумалось: “У роки такої розрухи, неволі і боротьби про майбутнє думали більше, ніж тепер, у вільній Україні, де “табачники” правлять бал і закривають малочисельні сільські школи, бо їм, бачте, потрібна “оптимізація”, а не “українізація”.
Нема на вас, панове, таких, як Михайло Гаврилко!
Не втримаюсь, аби не процитувати один сердитий Михайлів лист до президії СВУ: “Я ж вам говорив багато разів, що давайте нам історію України, а ви в своїх видавництвах всім займаєтесь, тілько не тим, що треба. Чом нема книжечок про Хмельницького, князя Святослава, про Мазепу, Виговського, Антона Головатого, а все видаєте якісь галилейські, хитро-мудроплетені, недоступні народові “публікації”. Видайте яку сотню тисяч історії України! Коли тільки кожний примірник буде прочитаний, то й то величезний успіх. Я рішуче домагаюся від вас сього!” Чи розуміє цю і нині злободенну потребу народу сьогоднішній міністр освіти, пропонуючи замінити “Історію України” будь-чим у школі? Риторичне запитання. На нього дасть, я певна, грізну відповідь сама Історія…
Не була прихильною до Михайла Гаврилка його доля. Випробувань подарувала, як кажуть, “по зав’язку”. Але цей великий патріот, справжній син свого народу ніколи не думав про себе. Мріяв малювати, творити скульптурні образи українських борців. Та козацька вольниця, що нуртувала в його гарячій крові, кинула його у вир боротьби: поміняв стек мистця на шаблю, яка щербилася у багатьох січах об ворожі голови. Одружився з коханою, але так недовго були вони разом: обов’язок кликав і бойова стрілецька сурма. З великою надією брав участь у формуванні військ УНР. Вишколював новобранців для українського війська, був командиром зв’язку 3-го полку Першої козацько-стрілецької дивізії.
І навіть тоді, коли вже “був за крок до своєї мрії стати викладачем Миргородського художньо-промислового інституту на рідній Полтавщині, сам зруйнував її, узявши участь у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського”, — резюмує автор.
Якими тільки крутоярами не ходила наша історія! Мрія про Самостійну Україну віддалялася — більшовики тероризували села, нав’язуючи люту московську владу.
Роман Коваль мовою документів розповідає про грізні селянські повстання, про діяльність численних загонів захисників свого права бути господарями на своїй землі. Ось текст листівки, вміщеної на сторінках книги: “Брати мої рідні! Батьки мої любі! Повстаньте! Годі спати, годі гинути під ярмом комуни! Геть комуну! Геть ярмо людське! Гляньте сміливо у вічі смерти! Не дайте загинути всім вільним українцям, не дайте пропасти з голодної смерті! Станьте стіною і не пустіть до себе палачів, які п’ють з нас кров хуже вампірів. Брате мій! Батьку мій рідний! Стань на боротьбу! Рідний наш брат і син поможе нам. Поможе і Бог, поможіть і ви!”
Разом з однодумцями Гаврилко створив Полтавський губернський повстанський комітет. Розшукав загін Федора Вовка, що мав дві сотні озброєних козаків, і умовив об’єднатися з іншими загонами для боротьби з більшовиками. Ця боротьба, як відомо, закінчилася поразкою. Чекісти арештували ватажків та багатьох учасників і засудили до розстрілу.
Михайло “загинув у печі локомотива, куди його вкинули большевики живим”, – стверджував його брат Степан.
“Трагедія сталася восени 1920 року. Ця смерть у печі локомотива на полтавському вокзалі була одним із жахливих наслідків антигетьманського повстання, вогонь якого спопелив Українську Державу та її синів, — пише Роман Коваль. — Михайло Гаврилко у прямому розумінні цього слова згорів у вогні Української революції”.
Зазнав непоправних втрат і мистецький спадок Гаврилка (про це ви дізнаєтесь із однойменного розділу книги, де зможете побачити фотокопії його скульптур, медальйонів, малюнків, портретів, шаржів — вражаюче!).
Я розумію, як нелегко було Романові Ковалю осягнути величну постать Михайла Гаврилка у всій його багатогранності — як митця, як вояка, як людину і як непохитного борця за волю України. Тому й погоджуюсь з авторським висновком: “Якби він та його однодумці здобули Українську державу — які б творчі ужинки святкував наш народ, скільки б підстав для гордості з’явилося! Та сталося інакше…”
Під час роботи над книжкою Роман Коваль познайомився з онуком свого героя Орестом Абрагамовичем — доктором медичних наук, професором Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, котрий довірив йому родинний архів. Власне, завдяки панові Орестові, а також Іванові Головацькому, Володимирові Яцюку, Вікторові Моренцю та Юркові Юзичу книга містить так багато світлин, часто якісних високохудожніх шедеврів фотомистецтва. Як чудово доповнюють вони все написане і як допомагають перенестися уявою в те далеке минуле!
А тут і нові адреси з’явилися, куди можна звернутися по матеріали, і самі матеріали: листування Михайла Гаврилка, газетні вирізки, прижиттєві публікації самого Михайла, відгуки й рецензії на його твори, документи, світлини та листівки з архівів та музеїв — безцінні свідчення епохи.
Роман Коваль знайшов, як на мене, геніальний вихід: помістив це все в другій частині книги — у семи додатках. Тут відлуння історії, яка надовго була закрита від народу у спецфондах та спецхранах. Правду тримають під замком ті, хто найбільше її боїться.
Цікаво було дізнатися і про родину Михайла Гаврилка: його вірну дружину Олену, яка чекала коханого чоловіка все життя, про їхню дочку Надію-Оксану, яка виросла без батька, про його онуків і правнуків. “В нашій родині багато втрачено, але збережено принципово найважливіше — ніхто з дітей, онуків митця та борця за Україну Михайла Гаврилка не осквернив його світлої пам’яті — серед нас немає і не було зрадників національної ідеї, членів КПРС, співпрацівників КДБ та інших силових структур, які служили і служать нашим ворогам. У сім’ї на галицькій гілці родини Михайла Гаврилка домінує любов до України, за яку він віддав своє життя”, — сказав Орест Остапович Абрагамович, онук митця.
Переконана, що книга Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” не залишить байдужими читачів, які цікавляться минулим свого народу, хочуть знати своїх справжніх героїв і правду про них.
Насамкінець скажу двоє слів про художнє оформлення книги (автор Євген Коваль). Продумана кожна деталь. Книгу хочеться взяти в руки — і це вже успіх. Роман Коваль сказав у відповідь на моє захоплення: “Таку літературу тільки так і треба видавати, щоб неможливо було не зупинитися біля неї, а зупинившись — купити, а купивши — прочитати й пізнати”.
Тож “прочитайте тую славу” — щирим і теплим серцем.
Сподіваюсь, книга буде гідно поцінована Україною.
Героям слава!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment