Лідія ОРЕЛ,
ст. науковий співробітник музею,
заслужений працівник культури України
Національний музей народної архітектури та побуту України розташований на мальовничих наддніпрянських пагорбах, де відчувається подих Київської Русі, на краю прадавнього Голосіївського лісу, поблизу села Пирогів. Музейний комплекс — ліси, узлісся, розлогі долини, байраки, ставки і давньоруські кургани. Тут збереглися давні літописні урочища — Феофанія, Пирогів, Китаїв, Церковщина, Городище, Хотів, Ярівці, Соловйове, Дьогтярка, Литвинове, Фіалкове, які тяжіють до літописної річки Віти. Згідно з дослідженнями науковців, саме тут є давня церква і печери, давніші, ніж на території Печерської Лаври.
Довкілля Музею, багате на пам’ятки археології палеоліту, трипільської, зарубинецької і давньоруської доби, дає підстави перетворити його на Національний заповідник “Давня Україна” (пропозиції архітектора С. Верговського).
Національний музей народної архітектури та побуту України (статус одержав у 2008 р.) — складне багатогалузеве господарство і водночас науковий центр. Це один із найбільших в Україні осередків дослідження, збереження і пропаганди пам’яток народної культури, зокрема архітектури, не тільки в Україні, а й за кордоном.
Потрапляючи в Музей, відвідувачі хочуть побачити будівлю з тієї місцевості, де народилися вони або їхні родичі. В Музеї подано узагальнені образи традиційної культури історико-етнографічних регіонів України. Кожне наше село з його історією, заняттям населення, побутом, народною культурою заслуговує на окрему монографію. У музеї створено мікросела: Середня Наддніпрянщина, південь України, Полтавщина і Слобожанщина, Полісся, Поділля, Карпати. Деякі з нинішніх музейних експонатів купували до Музею за згодою господарів і за ціною, яку вони визначали.
Церкви, вітряки часто передавали Музею в дар із надією, що там їх відремонтують і збережуть. Так, церкву с. Зелене на Тернопіллі з урочистостями передали Музею, оскільки в селі була інша діюча церква, а ця стояла багато років закритою. Коли люди с. Зелене приїхали в Музей і побачили відреставровану й освячену церкву, то були задоволені. Так само з церквою с. Дорогинка з Київщини (XVI ст.). Багато років вона стояла зачинена посеред села. Перші роки до Музею дорогинці приїжджали на храмове свято Михайла.
Невблаганний час залишив нам мало дерев’яних культових пам’яток. Церква святого Миколая (XV ст.) в с. Середнє Водяне на Закарпатті дійшла до нас перебудованою і дає уявлення лише про план і техніку зведення стін.
У Музеї встановлено одну з кращих пам’яток XVIII ст. — церкву Св. Параскеви с. Зарубинці з Черкащини. Цінною пам’яткою Полісся є церква XVIII ст. с. Кисоричі з Рівненщини. В експозиції “Поділля” встановлено одноверху церкву Св. Миколая 1817 року с. Зелене з Тернопілля. Церква Покрови з с. Капора із Закарпаття (1792 року) належить до лемківської школи культового будівництва.
В експозиції є хати, господарські будівлі (комори, токи, клуні, хліви, стайні, сажі, курники) та виробничі будівлі (вітряки, водяні млини, кузні та крупорушки).
Тут встановлено 18 вітряків із різних регіонів — стовпові (довкола вертикальної осі обертається весь корпус) і шатрові (коли проти вітру обертається лише верх). Біля деяких сіл на зручному, відкритому для всіх вітрів місці, стояло їх по кілька десятків. “Сиві від негоди, ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі, основою, хрестовиною тримаються чорної землі, а крилами жадають неба”, — так поетично про вітряки сказав М. Стельмах.
Згідно з типологією народної архітектури України, за генеральним планом на території Музею потрібно встановити близько 400 архітектурних пам’яток, які б дали повне уявлення про народне будівництво України.
У народному будівництві України здавна найпоширеніші дві техніки: зрубна і каркасна. У зруб найчастіше будували на Поліссі та в Карпатах. У зв’язку з вирубкою лісів рублені будівлі замінили на каркасні.
Для України типове безсистемне вуличне планування поселень. Наприклад, на Гуцульщині переважають розкидані села (групи садиб чи окремі садиби зводяться в горах на значній відстані одна від одної). Хутірна забудова відома в усій Україні. Ці особливості враховано при створенні експозиції Музею. Основна структурна одиниця експозицій — садиба, а в ній хата. Садибу комплектують згідно з тематичним планом, заняттями господаря.
В експозиції “Середня Наддніпрянщина” сформовано центр села з громадськими будівлями: сільська Управа (з холодною), церковно-приходська школа, шинок, церква.
Ще наприкінці XIX ст. в Україні не було нагальної потреби створювати музеї під відкритим небом. У першій половині XX ст. відбулися великі зміни в селі. Трагічні події в Україні (колективізація, Голодомор, новобудови сталінських п’ятирічок, шахти Донбасу) спричинили значний відтік сільського населення до міста, Друга світова війна — (понад 300 сіл було спалено) прискорили руйнування українського села.
Ідея зародження музею просто неба в Україні — насамперед розуміння і вболівання громадськості, прогресивної інтелігенції, які прагнули донести до майбутніх поколінь образ українського села з його традиційною культурою.
Завдяки зусиллям академіка Петра Тронька Музей народної архітектури та побуту України став реальністю. Він заснований 1969 року згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР. За рішенням виконкому Київської міськради для Музею виділили близько 150 га землі Хотівського радгоспу.
Урочисті закладини першої пам’ятки відбулися 1971 року. Це хата із с. Красна Понівка з Луганщини. Першу чергу Музею відкрили для відвідувачів у липні 1976 року. (Наддніпрянщина, Полтавщина і Слобожанщина, Поділля та Полісся — загалом 140 будівель-пам’яток). 1982 року відкрито експозицію “Закарпаття”.
На території Музею нині встановлено близько 300 пам’яток народної архітектури. У фондах зберігається понад 70 тисяч експонатів: народний одяг, тканини, меблі, знаряддя праці, вироби гончарів, бондарів, теслів, столярів, ковалів, народний живопис, розпис, музичні інструменти, дитячі іграшки тощо.
Жодний навчальний заклад не готував тоді фахівців для створення такого музею, на жаль, не готує й тепер. За справу взялися справжні ентузіасти, які любили й цінували народну культуру: В. Баранько, С. Верговський, Л. Гура, Н. Зозуля, В. Красенко, І. Мусатова, Л. Орел, В. Романов, Р. Свирида, С. Смолінський, С. Щербань та інші.
Пізніше до нас прийшли також небайдужі до народної культури працівники: Р. Кобальчинська, В. Бойченко, Н. Вовченко, С. Гайова, О. Громова, О. Доля, Н. Зяблюк, Л. Назаренко, І. Несен, Л. Пономар, Л. Симоненко, Г. Шафранська, К. Шемека, А. Главацький, Г. Карандєєва, Л. Главацька та інші.
Створюючи Музей, необхідно було вивчати літературні джерела, архіви, музейні колекції; спілкувалися з краєзнавцями, проходили своєрідні “університети” під час експедицій.
У 70-ті роки XX ст. ще можна було записати від старших людей відомості майже з усіх галузей традиційної культури. Паралельно із записами етнографічних відомостей ми виявляли й перевозили будівлі, різні речові пам’ятки.
Щоб створити правдивий інтер’єр хати чи іншої споруди певного регіону, потрібно мати наукове обґрунтування і самого інтер’єру, і показу того чи іншого заняття, ремесла господаря (ткацтва, гончарства, обробки дерева, плетіння виробів із різних матеріалів, землеробських, пасічницьких і рибальських знарядь).
Неабиякі труднощі у доборі експонатів, зокрема начиння, бажано того часу, що й сама будівля. У Музеї є хати XVI—початку XX ст. Зрозуміло, що хатніх речей і знарядь майже не збереглося, бо їхній вік набагато коротший. Проте, зважаючи на певний консерватизм старого побуту, особливо у віддалених, глухих селах, ми дійшли висновку, що традиційні предмети домашнього вжитку, виготовлені сільськими майстрами в XIX ст.—початку XX ст. за допомогою найпростіших знарядь і пристосувань, добре “вписуються” і в інтер’єр будівель XVI—XVIII ст.
Створюючи образ селянської садиби, важливо відтворити майновий стан її власника. Найбільш наочний показник — сама хата і садиба селянина, кількість господарських будівель і знарядь праці.
Виходячи з особливостей музейної експозиції, ми показуємо лише найнеобхідніші типові предмети.
Інтенсивна розбудова Музею тривала до середини 1980-х років. До цього часу в експозиції встановлено майже всі наявні сьогодні архітектурні експонати. Іноді відкривали нові інтер’єри. На жаль, так і не привели в дію виробничі будівлі й механізми. Пощастило церквам, чотири з них мають інтер’єри, а в поліській влаштовано виставку церковного начиння.
Останні два десятиліття через брак коштів значно зменшилася кількість польових експедицій, майже всі вони проводяться без транспорту, “своїм ходом”.
Південь України в експозиції представлений однією хатою та садибою. Гетьманщина, вся Лівобережна Україна не мають церкви, Волинь не має будівель ні з центральних, ні з південних районів. Не перевезено до Музею архітектурних експонатів із Київського Полісся, яке найбільше постраждало від аварії на ЧАЕС. Сьогодні Музей збагачується лише творами народного мистецтва сучасних майстрів.
Після того, як Музей позбавили державної охорони, міліції та пожежників, на його території згоріло 9 будівель.
Найважливіші наші проблеми: недостатнє фінансування, брак належної охорони, науково-реставраційної майстерні та найголовніше — збереження довкілля (охоронних зон), будівництво музейного комплексу (адміністративного приміщення, фондосховища, бібліотеки, екскурсбюро тощо).
Протягом 40 років Музей не мав належної уваги і підтримки з боку державних органів, покликаних керувати культурою, не має її і сьогодні. Нині відбувається масштабне руйнування статутних засад Музею як науково-дослідної і пам’яткоохоронної установи.
У квітні-травні цього року в Музеї змінили структуру та штатний розклад, через що об’єднали і скоротили науково-дослідні відділи, змінили їхні функції, створили нові адміністративні, юридичні, менеджерські та інші підрозділи. Наукових досліджень не заплановано, хоча без них пам’ятки народної культури залишаються духовно німими для сучасників і нащадків.
Усупереч статуту зруйновано існуючий регіональний принцип формування і діяльності науково-дослідних відділів, а водночас здійснено неправомірні перестановки досвідчених фахівців із великим стажем музейної роботи у певних регіонах — до інших регіонів; позбавлено наукового статусу відділ реставрації пам’яток; ліквідовано посаду вченого секретаря тощо.
Під приводом зміни структури і введення нового штатного розкладу позбавлено наукових посад співробітників, які створювали Музей (а це ветерани, заслужені працівники культури, лауреати премій), їм запропонували посади зберігачів і доглядачів. Натомість на посади звільнених науковців беруть людей без стажу і досвіду музейної роботи. Звільняли досвідчених працівників без пред’явлення претензій і зауважень до їхньої роботи, з порушенням законодавства про працю.
Обурені працівники музею звернулися з Відкритим листом до Прем’єр-міністра України М. Азарова, в якому просять відреагувати на ситуацію, що склалася. Адже такі зміни рівноцінні ліквідації музею як національної скарбниці духовної спадщини народу.
