Не поспішайте відділяти Донбас від України!

fgІрина МАГРИЦЬКА,
канд. філол. наук, доцент СНУ ім. В. Даля, м. Луганськ

Коли в середині 90-х я збирала в українських селах Луганщини матеріал для своєї дисертації на тему весільної лексики, то мріяла побувати на традиційному слобожанському весіллі. Саме тоді зрозуміла, що воно — частинка багатющого шару нашої культури, а його корені в давніх дохристиянських звичаях. Старші люди, з якими я спілкувалася, не лише відповідали на запитання щодо весільного обряду, а й описували саме весілля, співали пісні, які знали від бабусь.
Потім, вивчаючи книгу 1898 року видання “Жизнь и творчество крестьянъ Харьковской губерніи: Очерки по этнографіи края” (упорядник — начальник Харківського губернського статистичного комітету Василь Іванов, під керівництвом якого місцеві вчителі зібрали прекрасний етнографічний матеріал, зокрема й весільний, у 48 селах сучасної Північної Луганщини), помітила, що мої інформатори добре пам’ятають описане понад сто років тому.

Ковток української
автентики на Донбасі
А кілька днів тому мені пощастило побачити фрагмент весілля, яке малювала моя уява з розповідей стареньких співбесідників. У рамках Луганського обласного конкурсу Всеукраїнського фестивалю “Червона рута” демонстрували свої виступи не лише естрадні, а й фольклорні колективи; критеріями оцінки виступів останніх було виконання справжніх традиційних зразків автентичної народної творчості, що побутують у цьому регіоні, а також максимальна наближеність їх до виконання справжніми носіями традиційної народної культури.
У відбірному фольклорному конкурсі взяли участь сім колективів — шість із Луганської області й один із Донецької. Виступи моїх земляків журі забракувало, навіть не дослухавши їх до кінця, бо в них не було жодної автентики: хіба можна вважати автентичними саме для Слобожанщини поширені по всій Україні пісні “Ой у вишневому садочку”, “Ой на горі два дубки” тощо, та ще й без будь-якого місцевого забарвлення?
Перемогли в конкурсі гості з Донеччини. Різновіковий колектив із 15 осіб показав на сцені фрагмент українського весілля: парубоцький підвесілок — у тій формі, яка побутувала на південному сході України сто і двісті років тому. Поведінка учасників гурту природна, позбавлена театралізації, надуманих жестів і міміки, костюми, прикраси й ритуальні предмети органічні, й здавалося, що ти присутній на справжньому традиційному українському весіллі. А коли донеччани заспівали своїми могутніми голосами — у присутніх мороз пішов по шкірі.

Секрет успіху “Заграйярочок”
Донецький фольклорний гурт називається “Заграйярочки”. Це язичницька контамінація слів “загравати” (грати, водити хороводи на знак весняного пробудження природи й родючості) і “Ярило” (східнослов’янський бог Сонця). Керівник цього гурту — 42-річна Ірина Крюченко, родом з українського села Малинівка Волноваського р-ну (що неподалік від рідного села Івана Дзюби — Миколаївки). Ірина не має спеціальної музичної освіти, за фахом вона — ветеринарний лікар.
До фольклорної справи жінку підштовхнула її молодша донька Людмила. У 7-річному віці вчителі виявили в неї унікальний, з народним колоритом, голос, який перейшов їй від батька. А далі були щотижневі поїздки з дитиною до Донецька, за 100 км від села, на індивідуальні заняття з Миколою Ткачовим — колишнім диригентом Омського народного хору, заняття у фольклорних майстер-класах у Донецьку та Києві.
На пропозицію “підняти” народний ансамбль “Первоцвіт” у сусідній Златоустівці Ірина погодилася (це було 2005 року) і за 7 років зробила з нього колектив, який об’їздив усю Україну й перемагав на фольклорних фестивалях у Вінниці, Києві, Рівному, Івано-Франківську (за що й отримав звання народного). А за лаштунками перемог — важка щоденна праця не за гроші (усі ці роки отримувала від держави 1200 грн, лише цього року — 2000), а на ентузіазмі, за покликом серця. У вихідні брала з собою доньок — Любу й Людмилу й ходила з ними по сусідніх селах, розпитувала старих людей за власноруч складеним питальником, просила їх описати старовинні календарні й родинні обряди, показати вишиті речі, посуд тощо. Фіксувала почуте на аудіо та відео, а вночі обробляла. Важливо було записати все до дрібниць — навіть те, з якого боку на весіллі чіпляли квітку дівчатам-дружкам і хлопцям-боярам.
У творчому доробку колективу Ірини Крюченко — вистави з колядками, ягілками, веснянками, обжинковими піснями, є й рушниковий обряд, у якому представлено такі різновиди рушника, як утиральник, дитячий, святковий, хлібний, весільний, набожник, надвіконник, родильний (у нього загортали новонароджену дитинку). А віднедавна — підвесілок, сценарій для якого Ірина писала більше року, і коровайний.
Переїхавши з родиною у Волноваху, Ірина створила там пошуково-дослідницький фольклористичний гурт “Заграйярочки” (це 27 учасників-ентузіастів справи, як і сама керівниця). Вона набирає й веде підготовчу групу — діти від дитячого садка до 4 класу, співають ігрові народні пісні своєї місцевості; середня — учні 5—8 класів, які на два голоси співають у народному стилі; старша — учні старших класів і студенти; доросла — чоловіки і жінки, включно з бабусями! 18 колишніх учасників “Первоцвіту” і тепер їздять із Златоустівки на репетиції у Волноваху, жодна дитина за весь цей час не полишила улюбленої справи!
Люди самі шиють собі костюми, вишивають за старовинними зразками, кожна сорочка має свій візерунок і покрій.
Ця жінка закохана у свою роботу. Її чоловік Ігор із розумінням ставиться до улюбленої справи дружини, в усьому їй допомагає.

Чому Луганськ тут пасе задніх
На жаль, на Луганщині не знайшлося такого фольклориста, як Ірина Крюченко. Хоча спроби фіксації питомого українського фольклору в найсхіднішій області України були. Так, з власної ініціативи зібрала в 14 селах свого рідного Новопсковського району і видала за власний кошт 290 переважно автентичних пісень (обрядових, ліричних, козацьких, балад) учитель за освітою Тетяна Дем’яненко. А ось Луганський обласний центр народної творчості (Центр), завдання якого “відродження, збереження та розвиток фольклору”, нещодавно видав два аудіозбірники “Фольклорна скарбниця Луганщини”, у яких, за словами Ірини Крюченко, немає жодної автентики. Міркуйте, наскільки автентична пісня, в якій є такі слова:
До чого ж нещасная любов довела,
Через тебе, миленький, в больницю лягла.
Лежу я в больниці коло дверей –
Дайте телеграмоньку милому скорей.
На семінарі, який провів Центр після “Червоної рути”, учасники теж послухали записаний його співробітниками в селах Луганщини нібито самобутній фольклор. Гостя з Донеччини зауважила: “Коли я це почула, то вжахнулася. Це ж звичайна художня самодіяльність, яку культивували в радянський час! Мабуть, ці методисти просто не розуміють, що таке автентичний спів!” А щодо продемонстрованого на екрані фрагмента весілля з Луганщини вона зауважила: “Не можуть усі учасники весілля бути в однакових сорочках, і дівчина-наречена не могла бути з чубчиком (українські дівчата, за традицією, усе волосся заплітали в косу)!”
Натомість головний акцент у своїй “методичній” і “дослідницькій” роботі співробітники Центру (яких за штатним розписом аж 27!) роблять на доведенні “поліетнічності” краю і, головне — на суттєвій присутності на Луганщині російського етносу. Про це говорили фахівці Центру на тому семінарі, про це свідчать видані ними збірники. Так, у збірці “Народні пісні Луганщини” (2002 р.) вміщено 17 українських пісень і 33 російські; у “Фольклорній скарбниці Луганщини” (2007 р.) — 24 і 36 пісень. А із запропонованих на семінарі українських пісень було 3, російських — 5.
Натомість учені-діалектологи стверджують, що сіл із російськими говірками на Луганщині не більше 10 % (решта 90 % — українські), і поширені вони всього у трьох районах із 18. Якщо ж не знати цього і робити висновки за творчою продукцією Центру, то маємо зовсім іншу, спотворену етнічну картину Луганщини.
Щодо “поліетнічності” населення області, то цей термін абсолютно некоректний, бо понад 120 “етносів”, зареєстрованих на Луганщині під час останнього перепису (окрім українців, яких тут 58 %, і росіян, яких 39 %), складають разом усього 3 % населення області, які до того ж не автохтони.
Така неувага до української автентичної культури на Луганщині, як і спотворення мовно-етнічної мапи області, має логічне пояснення: Центр керується програмою “Патріот Луганщини”, яка спрямована на виховання містечкового, а не українського патріота… У зв’язку з цим постає слушне запитання: кому ж у такому випадку підіграють деякі відомі українські письменники, які також не вважають Донбас Україною?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment