Олег ОЛЬЖИЧ (1907—1944) Невідгадана сила

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Захочеш — і будеш.
          В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
О. Ольжич

Щоб зрозуміти Ольжича-поета, треба зрозуміти Ольжича-політика, археолога, публіциста, культуролога, літературного критика. Ольжича — учасника визвольної боротьби на два фронти, одного з керівників націоналістичного підпілля, для якого ідея нації  — основоположна ідея “суспільно-політичного думання і чину”.
Це важливо знати ще й тому, що Ольжич був людиною внутрішньої зібраності і самоорганізації, на все мав свій погляд, бачив явища і факти у всеохопності, володів даром системності й узагальнення в кожній із сфер, якої торкалася його неспокійна думка.
Звідси — чіткість формулювань і характеристик, афористичність, загалом — склад думання, які виказують людину твердої вдачі, цільну й відважну, певну мети й покликання.
Він і сам волів бачити себе надособистістю і, свідомо наражаючись на небезпеку, підтягував зрадливу плоть до незламності духу. “Незламному воякові” — так називається відомий цикл його віршів.
Либонь, спричинилися до цього й читання Ніцше та, за іронією долі — тріумфальна хода раннього фашизму, вітальною потугою якого захоплювалися багато видатних людей світу, а з-поміж українців — Євген Маланюк, не підозрюючи, чим та хода завершиться.
Але ще більше — злочинна реальність більшовизму, ще не прочахле відлуння недавньої боротьби, безпосередні контакти з її учасниками й чоловими, віра в неминучість справедливості і готовність її прискорити хай навіть і найдорожчою ціною.
Ольжич був поет і його індивідуальна вдача, природно, живилася романтичними уявленнями, навіяними літературою, звідки духовний зір вихоплював передусім героїчні характери.
Натура наступальна й цілеспрямована, що підпорядкувала життя одній ідеї, Ольжич випадає з поверхових уявлень про віршника як субстанцію хаотичну, крихку, підвладну перебігам настрою і захоплень.
Це підтвердження неординарності, але й привід для гірких роздумів про причини його дочасної смерті. Політика поглинула поета.
Інакше, власне, й не могло бути.
Олег Ольжич — особистість, мічена фатальним знаком долі уже хоча б тому, що та ж політика не тільки невід’ємна складова його творчості, а й джерело її.
Він добре знав українську історію, зокрема її негатив, і волів оцінювати події й факти “тверезо, а не через рожеві окуляри ідилії” (“Дух руїни”).
Але це не затьмарило ясності його зору, не похитнуло світоглядної стійкості, не викликало надриву й не штовхнуло на крайнощі, як Маланюка.
У нього був свій захисний ряд: Святослав, Данило Галицький, Виговський, Мазепа аж до сучасників, героїв змагань за незалежну Державу.
Людей такого складу Ольжич шукав і в світовій історії. І віддавав їм данину у віршах.
Усі вони в сукупності були йому за моральний імператив. Трагізм полягав у тому, що він наближав себе до них не тільки словом, а й дією.
Уже в юності Ольжич-поет кинув виклик смерті і послідовно вів цю лінію до кінця.
Це зауважили вже прозірливі сучасники: “Було в Ольжича якесь особливе прагнення Кінця” (О. Стефанович).
Він мав зухвалість оп’янятися смертю як жінкою, для нього вона підтвердження повнокров’я життя:
О, ця днина, як п’яне вино!
О, ця смерть,
як холодна блакить!
Як велично, що нам не дано
До тридцятого року дожить!
Ольжич помилився. Він прожив 37. Але написане ним це у 23! І тоді ж уява виштовхнула на поверхню образ рідкісної виразності, що міг би правити за мотто до його життєвого шляху:
Як колись, горіти і п’яніти,
Шоломом п’ючи,
І життя наопашки носити
На однім плечі.
Носити “життя наопашки” — той же виклик смерті. Але як сказано…
Він безмежно обіцяв як археолог і вже в юності домігся результатів, які помітили авторитетні фахівці.
Заняття археологією стимулювали його як поета, загострювали відчуття часу, доісторичного зокрема. Що й відбилося в поезії, наклало на неї свій колорит.
Як поет, Ольжич брав уроки у багатьох — Брюсова, Гумільова, Волошина, Буніна, європейських майстрів, але поборював впливи своєю життєвою силою.
Маланюк дивувався з його ранньої зрілості і цитував:
О, неба сірість, оливо води,
В густих туманах
обважнілі віти,
Страшна вагітність,
що несе плоди,
Які аж правнукам уздріти!
Ольжич не переймався тим, що його звинуватять у нескромності, називав себе поетом мужності, а свою поезію атестував як таку, що прагне подолати час і простір і вилитися у пафос нового поетичного символу.
Він волів бачити свій вірш суворим і стислим. Вірш цей переважно ямбічний, як і належить воїну від часів Архілоха.
Як літературний критик, Ольжич мав вроджене чуття на індивідуальне, неповторне і вмів його доказово виокремити. Писав про запашного як степові трави Мисика, в образах якого відбилася “тисячолітня мудрість і естетика селянської національної стихії”. Запевняв, і не безпідставно, що колишній чекіст Фальківський чи не найкращий український баталіст. Про Тичину писав як про явище, зроджене стихійним національним піднесенням. “Ясність доби розливається тут у радісну музику космосу,  світлий пантеїзм. Тичина цього часу надзвичайний і неповторний, майстер звуку. Його поезії викликають враження абсолютної нематеріяльности, видаючись в’язкою музичних тонів, — така надзвичайна є ніжність барв, невловимість образів та граціозність конструкції. Поезії цієї Тичининої збірки (“Соняшні кларнети” — В. Б.) нагадують найтонші мініятюри. Ліричний хист Тичини є неперевищений в українській поезії та знайде собі мало анальогій і в світовій літературі”.
Сам він, Ольжич, утверджував, звичайно ж, мілітарний тон, героїку духовности. “Войовнича неокласика” — таку назву має одна з його статей.
“Захочеш — і будеш” — у цьому чи не весь поет. “Нащо слова? Ми діло несемо” — це звучало як виклик. Ольжич явив себе словом і ділом, давши взірець рідкісної цільності характеру.
Ота його цільність, готовність до самопожертви, як і вражаюча багатоверстатність: археолог, поет, літературний критик, публіцист, політик, людина дії в ореолі шляхетності — певною мірою зашкодили об’єктивному поцінуванню його творчості. Надто по свіжих слідах загибелі.
Навіть проникливий В. Державин, автор статті “Олег Ольжич — поет національного героїзму” ба ні та й брав захмарний тон. То правда, що великий поет і великий мислитель мають глибокий чи й вирішальний вплив на національний світогляд. Як правда й те, що “життя й героїчна смерть Сократа поклали непроминущий відбиток на світогляд греко-римської античности”.
Неправда, коли критик не береться вирішувати, “чи має поезія Ольжича посісти в нашій національній літературі найближчого майбутнього таке керівне становище, як Шевченкова — за XIX сторіччя”.
Державин знає, що керівне становище Шевченка незрушне і дорівнятися до нього не дано нікому, але замагає емоційна хвиля. Одна “не та” нота тягне за собою таку ж іншу: “Ольжич, мабуть, єдиний майстер українського вірша, виразно обдарований епічним хистом”.
Добре, що є оте пом’якшувальне “мабуть”. Інакше б довелося заплющити очі на епічний хист Рильського, Бажана, Клена. Та й на інших.
В Ольжича своє заслужене місце в ієрархії цінностей. Хоча, звичайно ж, добре було б, якби його поезія правила “за нехибний дороговказ нашому національному письменству”. Та спершу маємо розібратися у господарстві поета.
Ольжич дуже незручний для тих, хто пишається: українська нація нікого не поневолювала. Для нього нездатність до експансії — свідчення слабкості, нежиттєздатності.
За Ольжичем, мілітаризм як світогляд облагороджує життя, утверджує відвагу, мужність, почуття честі й обов’язку.
Поет і національну культуру розглядав як таку, що “героїчно визначена”, позбавлена негацій народної психіки і традиції.
Можна твердити про певну звуженість зору. Але ця звуженість видає напругу борця, завжди готового до відсічі.
Подробиці загибелі Ольжича у концтаборі Саксенхаузен, окрім того, що його люто катували, невідомі.
Але сам факт його смерті там, звідки невдовзі вийшли на волю “поважніші за рангом” вороги нацизму, промовляє за те, що Ольжич тримався з лицарською гідністю і життям підтвердив незламність своїх принципів.
Археологія

Л. Мосендзові

Поважна мова врочистих вітрин.
Уривчасто-скупі її аннали.
“Ми жали хліб”. “Ми вигадали млин”.
“Ми знали мідь”.
“Ми завжди воювали”.

“Мене забито в чесному бою,
Поховано дбайливою сім’єю”.
Як не стояти так, як я стою
В просторій залі мудрого музею?

Так виразно ввижається мені
Болючими безсонними ночами:
Я жив колись в простому курені
Над озером з ясними берегами.

* * *

На трьох горбах під знаками орла
Ми кладемо прямі основи міста.
Видноколом утомленим лягла
Навколо нього далина імлиста.

О горда певність дужої руки,
Набряклих м’язів радісне щеміння
І дух — бадьорий, гострий і п’янкий —
Розколотого долотом каміння!

Зайнявся ранок, вечір зажеврів —
Горить червоно понад нами порох.
І ждуть жінки із стравою мужів
У білих, простих і важких уборах.

А в сутінках, коли пора кінчать,
Коли сурма усіх спочити кличе,
Ще довго на риштованнях стоять
Стрункі і невгомонні будівничі.

Ольбієць

Годі! І ліру кидаю на барсову шкуру.
Серце ледаче давно — як фіял без вина.
Пінявий трунок щасливо допито до дна,
Личить же усміхом
стрінути правду понуру.

В мене над ложем мій меч
в піхві, золотом битий.
Зойкнуло лезо й лягло
на брунатність колін.
Лезо — свічадо,
і в ньому мій вихід один —
Завтрашній похід,
зелені простори і скити.

Завтра ступатимеш полем.
А стріли, як злива.
Десь кочовник невідомий мою наклада.
В день такий смерть —
як цілюща холодна вода.
В день золотий і тяжкий,
як аттійська олива.

* * *

Пройшли пурпурні фінікійські дні,
Замкнувши цикль, і знову так потрохи
Згризає час суворо-мовчазні
Граніти легендарної епохи.

О, неба сірість, оливо води,
В густих туманах обважнілі віти,
Страшна вагітність, що несе плоди,
Які аж правнукам уздріти!

І ці стрункі, сухі чоловіки!
В їх простоті ясній, давноминулій
Чи ви пізнаєте, вгадаєте, який
З-посеред них є Сервій Туллій?

* * *

Дні зводяться і падають за кін
У тихе плесо синьки і цинобри.
Перетинає обриси країн
Невидимий і найгостріший обрій.

Лягли на перса зимної землі
Шляхи асфальтові, ясні і прості.
І невідкличні прагнення твої,
Як сонце у холодній високості.

Дні, що прийдуть, дні, що ідуть, лункі
Розкритим небом, згубою експльозій,
На них долоня зрілої руки,
Що ствердла й захолола на морозі.
* * *

Є. П.

Поцілуєш, різко і суворо,
А в очах — морозяна блакить,
А в очах — розриви і простори…
Ет, не нам, товаришу, любить!

Ще зіниці тугою розкриті
І сухі тривогою уста…
(Скоростріли мовкнуть, перегріті,
І кіннота лаву розгорта…)

В ухах досі ще п’янюче-лунко
Дзвін копит і скреготи землі…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хай дарують: в наших поцілунках
Наші хижі, спрагнені шаблі.

1930

* * *

Давнім трунком, терпкістю Каяли
Ці — і кров, і смерть.
Небо — княжі київські емалі.
Небо знову — твердь.

Знов не вгору несміливим зором —
В безкраї степів.
Жити повно, широко і скоро
І урвать, як спів.

Як колись, горіти і п’яніти,
Шоломом п’ючи,
І життя наопашки носити
На однім плечі.

1930

* * *

Знов вітри над землею, вітри,
І блакить, і розриви, і дим
Сонну землю черкає згори,
Смерть черкає крилом голубим.

Ширше груди! Повніше серця!
(Бо згориш від чекання, згориш!)
Чи була коли днина, як ця,
І дівочі уста принадніш?!

О, ця днина, як п’яне вино!
О,  ця смерть, як холодна блакить!
Як велично, що нам не дано
До тридцятого року дожить!

1930
* * *

Tertia post illam successit aenea proles.
Ovid. Metam. Lib. T. 125

Був же вік золотий, свіжі,
проткані сонцем діброви,
Мед приручених бджіл,
золотавість сп’янілого тіла,
Янтареві зірниці серни,
що не бачила крови,
І на вітах восковість плодів,
соковитих і спілих.

Та приходить вік срібний,
вік простий і ясно-тверезий.
В нього рівно всього,
горя й радости, праці й забави.
Віку мудро-буденний!
Але похитнулись терези,
Його срібні жита
вже у копах стоять попілавих.

Кров у наших криницях.
Реве здичавіла худоба.
Новороджені діти
спираються хижо на ноги.
І нелюдська жага
нападає мужів, як хороба,
І жінки безсоромні,
немов од напою міцного.

А земля — не земля,
тільки спечена цегла рудава.
І гуркочуть шляхи,
стугонять і гуркочуть кузні ці,
Коли плинуть по них,
пропливають бундючно, як пави,
Куті щирою міддю,
важкі бойові колісниці.

Коло мертвих джерел,
по мовчазних скелистих вертепах
Не мавки полохливі —
гніздяться огненні дракони.
Пнуться стіни твердинь
на горбах серед голого степу,
На хребтах, неприкрашені,
пнуться камінням червоним.

Віку міди, це ти,
це твоє ненасичене сонце
Нерухомо зависло, мутне,
над сухими борами
І бринить, і гуде, і гуде…
І здається, що сон це,
І здається, що захід —
це паща пекельної брами.

Там випраглість пустель,
плеса лави ліниво-кипучі,
Але надять ненатло
майбутнього люті ворота.
Загрузати в пісках,
обриватись з камінням із кручі
І поволі тонути
в потворних іржавих болотах.

І співати про зміїв,
і львів, і горіння одваги,
Про казкове руно, у таємному гаї укрите,
І, збираючись в збройні,
жорстокі і хижі ватаги,
Брати приступом замки
чи їх до кінця боронити.

Розливаючи кров,
у грабунках і ґвалтах без ліку,
У змаганні із світом,
у бою з самими собою,
Нам дано відділити
зле й добре, мале і велике,
І прославити вірність,
невинність і жертву героя.

Щоб, коли небеса
вкриє сталь воронена блискуча,
Сталь нової доби,
що завершує коло одвічне,
Холод віку заліза
мав взори нестерпно пекучі,
Взори того, що красне,
і того, що світло-величне.

Є незмінна земля,
і усе на ній зміна невпинна.
Золоте — на світанні,
за дня вітряного — срібляне,
Мідь розтоплена — озеро те ж,
в надвечірніх годинах,
І застигле залізо — вночі,
у холодних туманах.

Міцно куте з металів,
ще путо ніхто не роздер це.
Дня і місяця й року
чотири пори, а на гльобі —
В дужих карбах людське
неспокійне і жадібне серце,
І для нього судився
довічний почвірний колобіг.

Ганнібал в Італії

Він покотився з опалевих гір,
Важка лавина тіл людських і зброї,
Етрурії і Ляція простір
Роздерти бойових слонів сурмою.

І Требія. І Канни. І ганьба
Двох консулів перед лицем полону.
І кожний раз з Великого Горба
Нервовий марш нового легіону.

І скрута знову. Завтра чи тепер
Кінець, що наближається без стриму?
Здавалося, у попелі умер,
Погас вже гарячковий огник Риму.

Та клали новобранець і едил
На кожний шлях, що він по ньому рушив,
Щити, списи, важке залізо тіл
І крицеві холодні леза — душі.

Він спотикався, ранився об них,
І кров гаряча, як піски пустелі,
На горду землю в корчах кам’яних
Прорвалася, мов струмені веселі.

Тоді стара вовчиця язиком
Прибігла облизати чорний камінь.
Постояла, оглянулась кругом
І назирці побігла за полками.

* * *

У Цезаря, в одній з останніх книг
Про Галлію, холодній і прозорій,
Є незабутнє місце. Він обліг
Аварикум. В одвічному роздорі
Розтерзані галлійці на цей раз
Були невгнуті, і високі стіни,
Від варварів обсаджені гаразд,
Поборювать підкочено машини.
Бій був тугий, як, може, не один,
Всю ніч невгавна боротьба тривала,
І Цезар бачив, як одна з машин
Поцілила на мурі міста галла.

Умлівіч другий вискочив на труп,
Пристріляна машина стяла й цього.
Тоді став третій… І смертельну гру
До ранку спостерігано самого.
І війську, і для Цезаря вона
Лишилася на все незрозуміла.
Дух — крига і — стихія вогняна.
Плекання тіла — й спалювання тіла.

1935

Триптих

І

Данило

Гроза спивала вологість грозову,
Розвиті кучерявились луги.
Князь наказав збирати рать. І знову
Ясольда припадала до ноги.

Не борті, повні золотого меду,
Не чорні шкури оксамитних кун,
Не чеське срібло — сяйвом попереду
Огненна слава йде Войовнику.

До дна Каялу виллято далеку.
Та Див вже знову у верхах дерев.
І, вітрячи незнану небезпеку,
Навколо грізно кидається Лев.

II

Р. Б. 1668

Достигло літо, налилося жито.
І звідусіль чужі ідуть женці.
Живе ще Мати! Шабля у руці!
І спіле жито копитами збито.

Встають і сунуть — сіра сарана, —
Мов від посухи, вигора отчизна.
Це ти, здобута, мстишся, Смоленщизно,
І гетьман жар із розумом єдна.

І ще раз мовить хижо і охоче
Крива козацька вартівниця прав.
Не віримо у осінь! Розірвав
Навпіл її саму перун пророчий.

III

Зимовий похід

Ці кілометри щедрі без числа,
Що їх доперва за літа полічать.
Дзвінкі шляхи і постріли.  Імла
І вітер, що обпалює обличчя.

І кров. Ясна і свіжа на снігу,
Шабель тонких загашувана спрага.
Ти давнім барсом значиш крізь пургу
Примхливий слід — одвага і звитяга.

Позаду серпень. І чека Звіздаль,
Не місце страти — тріюмфальна брама.
Тепер вже піде у весняну даль
На все твій шлях, неугнуто і прямо.

Зимовник

З кедрових квадрів, тісно при собі,
Вона стоїть, простора і широка,
Ця хата з ґанком, що в його різьбі
Відбився блиск гетьманського барокка.

Кедрина курить мед. Чи це сплива
Ополудні розтоплена живиця?
Метелик заблудився. В’ється. Два!
Проміння ллється важко, як пшениця.

Ось полетіли прудко над гумном,
Де мазанок жовтогаряча глина
І де лани метнулись табуном
У збитий степ, наїжуючи спини.
Що там пасуться справжні табуни —
Твоя пиха, і втіха, і багатство,
Товаришу значковий кремезний,
Що голосний у Низового Братства.

Вертаєшся. У холодку садка —
Дзвінка, а то сором’язно-несміла,
З черешневими лицями дочка,
Південне, смагле, нетілесне тіло.

Та ти загаданий. Ти знов сьогодні снив
Про київські фортеці і святині,
Де в Академії ти маєш трьох синів,
Метких в диспутах, віршах і латині.

О, не для них є цей зимовник, ні!
В світлиці, де килими волохаті,
Три шаблі їх чекають на стіні,
Що пам’ятають Корсунь і Охматів.

* * *

Воно дощем спадає золотим
Тобі на серце — і життя щоденне
Здається святом, палацом — твій дім,
І кожне діло є благословенне.

І враз не стане. Курява дорог
Встає до сонця, і чорніє лик твій…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Земля широка. Мудрий в небі Бог.
І серце людське — мужнє і велике.

26.I.1941

* * *

Ні! Не білені стіни оці і затишне подвір’я.
Уночі висихають уста
від розкритого неба.
Тіло рівно горить.
І страшна, ще не збагнена правда
Розриває на ложі важкі і задихані груди.

Увижається шлях
під гарячим пополуднім сонцем,
Тупіт зморених ніг
в клубовинні червоного пилу,
Велелюдні торжища,
палаци, халупи і храми,
Отяжілі жерці, вояки,
і юрба, і каміння.

І простелеться шлях.
І прийдуть і халупи, і храми,
І у ямі між левів, і там, для потіхи бенкету,
Нестерпимо-сліпучою
буде остання хвилина
Обгорілому серцю,
що прагне солодкого чуда.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment