Круглий стіл із такою назвою відбувся наприкінці червня ц. р. Ініціатори — Донецький відділ Всеукраїнського об’єднання ветеранів (ВОВ) і Товариство бойків Донеччини.
Ірина МОЛЧАНОВА,
член НСЖУ, член ВОВ
Його відкрила Світлана Кузнєцова, заступник голови ДОА у справах національностей і релігій. Вона підкреслила: адміністрація області намагається допомагати у розвитку кожної з національностей, які замешкали в Донбасі в результаті переселень і депортації народів, яка відбувалася за радянських часів. Зокрема бойки були переселені на Донеччину 1951 року.
Віктор Прокопчук, голова Донецького ВОВ, повідомив, що до 1941 року майже 2 мільйони народності бойків жили в Карпатах на площі 15 тисяч квадратних кілометрів уздовж ріки Сян, займалися гірським землеробством, розводили коней, овець і волів, яких постачали для потреб Австрійського імператорського двору. Це працьовиті й волелюбні люди, побутувало навіть прислів’я: “З бойка служки не буде”. Саме бойки під керівництвом легендарного Захара Беркута колись зупинили монголо-татарську навалу в Карпатах, тоді ж частина з них переселилася до Полтавщини. Їхнім фольклором і патріархальним життям захоплювався Іван Франко. Нині є спроби дослідити походження сміливих горян, і більшість науковців схильна порівнювати їх із кельтами на підставі старовинних звичаїв, орнаментів вишивки, що містять вписані квадрати, і навіть особливостей крові. І ось цих невтомних трударів радянська влада взялася наполегливо знищувати, як тільки опинилася на теренах Західної України 1939 року. Понад півмільйона бойків були розпорошені по Україні з 1944 до 1951 року.
Про видатних бойків розповіла Людмила Болонова. Гетьман Петро Сагайдачний, президент ЗУНР Августин Волошин, провідник ОУН Степан Бандера — цих імен досить, щоб уславити будь-яку націю. А скільки вірних синів із Бойківщини стали до лав ОУН-УПА, захищаючи рідні землі! Інтелігенція Бойківщини, яка охоплювала Львівську, Івано-Франківську області, Закарпаття, частину Словаччини і Польщі, — завжди була національно свідома. У 1927—1929 роках інтелігенти створили у Самборі музей бойків, який проводив велику просвітницьку роботу, об’єднуючи націю, і протидіяв польській владі. При радянській владі музей і товариство бойків знищили, організаторів запроторили до Сибіру. Нині голова товариства бойків Любомир Сикора поновив цей етнічний осередок духовності.
Людмила Огнева, голова Донецького відділу Союзу Українок, розповіла присутнім про єдиного вояка УПА в Маріуполі, бойка Любомира Гудза (Орлика), що досі веде активну громадську діяльність. “Брязкіт мечів ліпший від слів” — про цей бойовий вислів бойків нагадав присутнім головний редактор газети “Україна козацька” Антін Бобир. Герой Відня Юрій Кульчицький не лише врятував столицю Австрії, а й привчив європейців пити каву. Славетні митці — письменник Іван Франко, художник Панас Заливаха, меценат Петро Яцик — назавжди залишаться у серцях вдячних українців.
Фахівець із геології Людмила Богун розповіла, що мешканці Карпат живуть у зоні підвищеної сейсмічності. Тому вони дуже емоційні, чутливі саме до зони народження у рідних горах, не прагнуть інших земель, але захищають власні від нападників. Відтак, насильне переселення бойків із гір у степові райони півдня України вплинуло на депортованих не лише різкою зміною кліматичних умов проживання, а й змінило їхню внутрішню, генетичну структуру.
Голова Спілки української молоді з Тельмановського району Віра Куцманд і вчителька села Мирне Ганна Лисенко повідомили, що нині в них мешкає 4—5 покоління переселенців. Ці чемні, культурні люди намагаються зберігати національні традиції, особливості мови. Вони пишуть вірші, де згадують важке минуле й співають чудових бойківських пісень. Жінки з ансамблю “Лілея” (Слав’янський район, кер. Н. Гудова), у чудових строях виконали пісні “Не ходи, козаче”, “Вишита калина”.
Дуже емоційно виступила студентка з с. Мічурине Ірина Петренко. “Я є втілення гасла “Схід і Захід разом”, бо в моїх жилах тече кров матусі-бойківчанки й татуся з Донеччини”, — наголосила дівчина. Після Другої світової війни обміни населенням були популярними у вирішенні проблеми національних меншин. Так, масові переселення українців із Польщі проводилося в чотири етапи: 1944—1946 рр. — “обмін населенням”; 1947 р. — акція “Вісла”; 1948 р. — демаркація державного кордону між СРСР і Польщею; 1951 р. — обмін ділянками державних територій. Загалом було переселено 543 тис. осіб.
Проведенню депортації 1951 року передував договір, укладений 15.02.1951 р., згідно з яким СРСР поступався Польській республіці ділянкою площею 480 кв. кілометрів у Дрогобицькій області, а взамін одержав таку ж за обсягом територію Люблінського воєводства.
Максименко Ольга із с. Званівка Артемівського району доповнила, що особливістю депортації 1951 року є виселення всіх мешканців, незважаючи на національну належність. До того ж, виселені були позбавлені права обирати місце майбутнього перебування. Таким чином компартійно-кадебістський режим вирішував кілька проблем: залюднював малозаселені степові райони Сталінської (Донецької), Херсонської, Миколаївської та Одеської областей; проводив денаціоналізацію і русифікацію переселенців; ліквідовував соціальну базу українського підпілля на виміняних територіях. Але незважаючи на всі труднощі, бойки досі зберігають свої звичаї, пісні та кулінарні уподобання. Група артемівських бойківчан зі Званівки це підтвердила виконанням переселенських пісень.
Голова Товариства бойків Донеччини Юрій Корнацький ознайомив присутніх із літературою про бойків, яку він збирає багато років, і запевнив активних співвітчизників, що сприятиме їхній участі у щорічному фестивалі “Бойківські фестини” в Карпатах. Світлана Кузнєцова зазначила, що Донецька обладміністрація надасть фінансову допомогу талановитим представникам Бойківщини на Донеччині. Мелодійні пісні бойківчан ще довго лунали в залі обласної бібліотеки ім. Н. Крупської, де проводився захід.
