Будяки та кропива

Шановна редакціє!
Не можу бути осторонь того, що відбувається в рідній Україні. Особливо турбує мене і друзів-однодумців нинішня мовна ситуація в державі.
Ганебний законопроект про двомовність не залишає свідомих громадян України спокійними за її подальшу долю.
Із цього приводу поділюся думками, а також нагадаю, як ставилися до рідної української мови і що конкретно робили (не лише говорили чи пропонували) наші попередники — видатні діячі культури в минулому, коли поневолення трудового народу супроводжувалося викоріненням української мови, боротьбою з нею.
Згадаймо, наприклад, Пантелеймона Куліша: “Проявляючи, — писав Олесь Гончар, — велику творчу енергію, майже фанатизм у подвижницькій праці з вироблення ідеології українського національного відродження, Куліш спрямовував зусилля на порятунок двох основних, на його думку, національних святинь — української мови й історичної пам’яті українського народу, яка  значною мірою в мові  і відображена, а також у літературі й історичних джерелах” (50 знаменитых украинских книг. Харьков, 2004).
А проводжаючи Великого Кобзаря в Україну для перепоховання у рідній землі, Пантелеймон Куліш у своїй промові сказав: “З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою! Та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та хай, помиляючись, почнуть говорити не позиченою мовою!..” (Олександр Кониський. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. К., 1991).
А сподвижник Т. Шевченка і П. Куліша, засновник Кирило-Мефодіївського товариства, видатний учений М. І. Костомаров перший у свій час звернувся до вивчення історії України, яку, на жаль, і до недавнього минулого вважали недоречною, одним із перших порушив питання про узаконення мови українського народу, його історії (Микола Костомаров. Галерея портретів. К., 1993).
Варто згадати і про ставлення до української мови видатних діячів російської культури на противагу діям уряду Росії в часи переслідування української мови.
Лев Толстой під час знайомства з Дмитром Яворницьким на запитання останнього “Чому ви, росіяни, забороняєте нашим дітям учитися в школах нашою мовою? Ви, великий художник російського слова, зрозумієте наше горе: наші діти, побувши кілька років у школі, виходять із неї з такою поганою, покаліченою мовою, що вона — ні українська, ні російська, а якась мішанина”, відповів: “А хто вам забороняє вчити ваших дітей вашою мовою? Забороняє вам не російський народ, а державний російський уряд на чолі з Побєдоносцевим… А кожний державний уряд є зло. Щодо мене, то я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, цвітисту й таку м’яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько…”
Тут Лев Миколайович почав читати напам’ять поему Шевченка “Наймичка” і читав гарно, з доброю вимовою і з правильними на словах наголосами, як би її читав і природний українець (Іван Шаповал. В пошуках скарбів. К., 1983).
Єдиним середовищем, в якому українська культура могла розвиватися, був театр. Вирішальним чинником його розвитку став дозвіл царського уряду (1881 року) послуговуватися на сцені українською мовою (Орест Субтельний. Україна. Історія. К., 1993).
Театр залишався єдиною установою, що діяла на маси, що вчила їх української мови, нагадувала про історичні традиції, будила пошану до української культури — і тим протидіяла русифікації, яка йшла через школи, урядові установи, військо і навіть церкву. Для піднесених національних настроїв тогочасні діячі використовували різні нагоди: концерти, вечірки, ювілеї письменників, Шевченкові панахиди. Серед цих діячів були М. Заньковецька, М. Кропивницький, І. Мар’яненко, брати Тобілевичі (М. Садовський, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський).
Любов Василівна Забашта (1918—1990), як і її кумир Тарас Григорович Шевченко, сповідувала красу української мови. Ось її поезія, що присвячена рідним Прилукам:
І виходить Наталка із хати,
І виносить вам кухоль води
І така в неї мова багата,
Хоч в словник її чисту введи.
І такі в неї вислови славні,
Хоч записуй їх зразу в роман…
А на завершення поетеса звертається до столичних читачів із закликом:
Не засиджуйся довго в столиці,
Приїзди у Прилуки мої,
Мова тут, як вода-срібляниця,
Як прозорі дзвінкі ручаї.
Для поетеси рідна мова, як “дарунок від нені”, як “скарб, якому не скласти ціни”.
Тему вкраїнського слова Любов Забашта продовжує і в інших творах. Так у поезії “Пророк” наголошує на тому, що Тарас Шевченко
…вродливую мову свою
зміг піднять
до найвищих висот,
Щоб повірив у себе народ…
і таким чином Великий Кобзар “…сягнув на століття вперед”.
На відміну від щирих шанувальників української мови сучасна “агентура Путіна та його бригадира Затуліна, — за висловом письменника Юрія Щербака, — твердо виконує план зі встановленням в Україні “русского міра”.
Ю. Щербак стверджує: “Мовний закон” — ганьба для Верховної Ради: її диригентів, тушок і тупих виконавців… Має рацію Сергій Головатий, кажучи, що “парламент — це критична маса холуїв, плебеїв і покидьків. Незалежно від свого регіонального кольорового, партійного чи безпартійного походження”.
Авторам законопроекту, “нікчемним людцям “п’ятої колони”, за висловом народного художника України Івана Марчука, “їхніх імен навіть не хочеться згадувати”, які ратують за введення російської мови як другої державної, хочу відповісти словами Великого Пророка:

Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане, — будяки
Та кропива — а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.

Анатолій РИЖЕНКО,
м. Прилуки

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment