Хіба українці байдужі до рідної мови? Чому взагалі така ситуація в мовному просторі України можлива, розмовляємо з професором кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, доктором філологічних наук Людмилою ТКАЧ.
— Чому прагнення до національного відродження не доходять до конкретних справ?
— А чому бабуся, яка приводила онука чи внучку до дитячого садка, замість того, аби вчити дитину рідної мови, наламувала свого язика російською, бо так вчать у садочку. Чому випускники сільських шкіл, опинившись у місті, забували мову рідної хати і своїх дітей віддавали в російські школи? Чому своїх дітей і досі називають Анжелами, Жаннами, Сніжанами, Моніками, Крістінами (не — Христинами!).
Хіба не парадокс, що захисту своєї мови потребує український народ (а це десятки мільйонів осіб), це ж не мова якогось племені з джунглів Амазонки?! Це розвинута літературна мова, що має тисячолітню культурно-писемну традицію й живе майже в центрі Європи. У значно менших за кількістю населення країнах Балтії, колишніх радянських республіках, політичні спекуляції довкола статусу російської мови не мали успіху (про що свідчить і недавній референдум у Латвії щодо статусу російської мови).
— Чим Ви як фахівець пояснюєте таку ситуацію? Чи знаходите якесь наукове обґрунтування?
— Це пояснення для нас, українців, на жаль, невтішне. Більше того, це навіть не моє пояснення. В ньому я поділяю ті думки, що їх українські письменники, філософи і громадські діячі висловили вже давно. Інша річ, що в наших високих умів ми ладні вчитися лише того, що нас не надто напружує, що не накладає обов’язків і тішить наше марнославство. Та почнімо з вірша Лесі Українки “Товаришці на спомин”, в якому є такі рядки: “Ми паралітики з блискучими очима, Великі духом, силою малі, Орлині крила чуєм за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі… Народ наш, мов дитя сліпеє зроду, Ніколи світа-сонця не видав, За ворогів іде в огонь і в воду, катам своїх поводарів оддав”.
Колись, в юності, коли я вперше почула ці рядки від вчительки української мови і літератури, навіть образилася: як можна сказати таке про свій народ, які ми паралітики? А тепер, маючи вже і свій досвід спостережень за відступністю й підступністю, слабкістю, зрадою, що давно стали нормою нашого життя, не сумніваюся, що Леся Українка мала рацію. Бо це лише ми дозволили, щоб її ім’я мав театр російської драми, при тому, що Леся Українка творила українську драматургію і творила її для того, щоб саме українцям допомогти знайти свою відповідь на питання “бути чи не бути”, і дати силу “бути!”.
Ліна Костенко про цю кричущу суперечність написала ще в 1989 р. Та хто дослухався до мудрого слова Ліни Костенко? Чи міністри культури, чи театральна громадськість, чи депутати від так званих патріотичних партій? Нікого це не хвилює навіть тепер.
У вірші Лесі Українки є й такі рядки: “Ми навіть власної не маєм хати. Усе відкрите в нас тюремним ключарям”. Хіба це не про нас, теперішніх? Дати сплюндрувати київські книгарні, які були окрасою Хрещатика ще за радянських часів, знищити книгарню “Поезія”, яку варто було б побудувати в серці Києва замість безликого “Глобуса”. Бо ж у всі ці сотні років поневолення хіба не українська поезія рятувала нас від національного знебуття? Хіба не поети першими платили трагічну ціну за право говорити від імені свого народу і словом свого народу? Така книгарня стала б місцем, куди зможе прийти чи поет-початківець, чи родина з дитиною, яка навчилася читати перші віршики. І все могло бути тут — і книгарня, і читальні зали, і кав’ярні, і дискусійні майданчики, і театральні лаштунки. Та нікому з наших “монопольних патріотів” така ідея навіть не спала на думку. І так поступово дожилися до ганебного розгрому книгарні “Сяйво” (хоч тепер, після величезних зусиль, її ніби й відновили), до розгрому майстерень митців на Андріївському узвозі, який перетворили в тирло, до вигнання української пісні (і за духом, і за словом) з радіо- й телеефірів, до зміни форматів періодичних видань, що мали б стати нашою національною гордістю — тижневика “Україна” (чудові публікації якого в період горбачовської перебудови швидко заповнювали інформаційний вакуум у темах української історії), журналу “Пам’ятки України”, який редагував Олександр Рибалко.
Нас задовольняє вторинний продукт — “Комсомольская правда в Украине”, “Аргументы и факты в Украине”, “Viva” — і т. ін.
А чудовий голос Раїси Кириченко? Де можна почути його сьогодні — з якої радіостанції? Втрат дуже багато. Скількох людей, по-справжньому, не за привілеї відданих українській культурі, ми втратили і втрачаємо мало не щодня. Бо в багатьох від цієї попсової задухи і кічево-плакатної “українськості” не витримує серце.
Бо й у болючі рани плюють: зневажають чорнобильців, афганців, по-блюзнірському насміхаються в “95 кварталі” з трагедії голодомору. Із каратами й парфумами теж все в нормі — варто переглянути бодай один випуск програми Каті Осадчої “Світське життя”. Концептуальним продовженням уривків зі старих оперет є ностальгійно-радянський зміст програм Першого національного каналу України. От тільки щодо “потного м’яса” (Євген Плужник), то тут ситуацію “підправили” — телеканали знемагають від реклами дезодорантів.
— У чому причина такої сумної ситуації? Чи лише в русифікації?
— Українці часто байдужі до своєї мови, і не лише ті, що зазнали впливу русифікації тут, а й ті, що асимілювалися в англомовне середовище. Не кожна людина, живучи в багатомовному суспільстві, може повсякчас контролювати своє мовлення, мислення, жити в кількох мовах. Тим більше, коли панівна державна мова не її рідна. Для багатьох мова — засіб спілкування і висловлення думки, а також засіб прилучення до певної спільноти. Не всі усвідомлюють, з якими тонкими емоційними й розумовими механізмами пов’язане володіння мовою.
А з українською була така ситуація: недостатнє володіння мовними нормами (і усвідомлення цього) підштовхувало обирати ту мову, яку знаєш краще. В наших умовах це, звичайно, російська, бо вона скрізь. Як писала свого часу Оксана Забужко, для міського українця пресинг лінгвоциду починався одразу за порогом помешкання “вже на сходах! біля ліфта! — починалася нескінченна мовна “полоса отчуждения”. У цьому, та ще в прихованих механізмах тодішнього партійного життя на практиці здійснювалася русифікаторська політика. Це правда, але лише її частина.
Інша частина правди в тому, що у своїй офіційній ідеології керівна верхівка СРСР визнавала право національних культур на життя — “соціалістичних за змістом, національних за формою”, і в практичній діяльності (бодай для престижу в очах міжнародного співтовариства) сприяла розвитку національних культур. Згадаймо різні декади культур, літератур у національних республіках, журнали “Дружба народов”, “Сузір’я”, пропагандистські поїздки наших культурних діячів до діаспори та багато іншого. Навіть для КПРС і КПУ існували такі пункти, яких не можна було порушити. Тому видавали “Українську радянську енциклопедію”, “Словник української мови” в 11-ти томах, перекладні словники.
Із тематики наукової роботи академічних інститутів не так просто було викинути всі українські теми, хоч спроби були (і це не тільки “Собор” О. Гончара, а й монографія про Полісся, яка вийшла російською, а не українською мовою, як це було задумано). Були й багатотомні серійні видання “Казки народів світу”, “Мудрість народна”, “Пам’ятки української мови”, “Вершини світового письменства”, “Перлини світової поезії”. У 80-х почали видавати й “Етимологічний словник української мови” в 7 томах, “Бібліотеку української літератури” у 80 томах.
То чому б нам тепер не вдосконалити все те, не перевидати, відділивши кукіль ідеологічної кон’юнктури від зерна історичної правди? Коли так дбаємо про українську мову? Чи дбаємо тільки на словах?
Це не стосується тих людей, які працюють у низових ланках культурно-освітньої сфери: вчителів, викладачів, бібліотекарів, музейних працівників, представників багатьох негаласливих професій, які залишаються на своїх малооплачуваних робочих місцях і тримають оту лінію оборони. Живі люди, які не втратили душу і зберегли совість. У тій шоуманії, яка охопила Україну, їхнього голосу, здається, й не чути.
Але таких людей багато серед письменників і видавців — про це свідчить Львівський форум та багато інших книжкових виставок, що вже стали традиційними. На жаль, їм мало допомагають політики, зокрема представники національно-патріотичних сил. Якби вони справді розуміли, які інструменти потрібно застосувати для впровадження своїх політичних гасел, то вже давно в Україні створили б державний канал “Мова і культура”, з відповідним кадровим забезпеченням. Мали б розпочати свою роботу спеціалізовані науково-дослідні інститути соціолінгвістики, термінології, лексикографії. В організаційному плані на цих надзвичайно важливих ділянках роботи працюють нечисленні ентузіасти. Сил двох академічних інститутів (Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні та Інституту української мови) з невеликим штатом наукових співробітників не вистачить для того, щоб охопити всі ті пекучі проблеми, які маємо в галузі мовного планування і формування мовно-культурного простору.
Унікальний “Словник української мови ХVI—першої половини ХVII ст.” (важливого періоду в історії формування української нації й української літературної мови) видає невеличкий колектив справжніх ентузіастів відділу української мови Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича. Із запланованих 28 томів Словника від 1993 р. побачило світ 15 — це неоціненна основа і для навчання, і для виховання вчителів і викладачів української мови, літератури, історії, культури. Старше покоління лексикографів, на жаль, відходить. Давно вже немає з нами професора Лукії Гумецької, яка закладала традиції українського історичного словникарства в цьому Інституті (що колись називався Інститут суспільних наук). Лише за останні кілька років не стало відомих мовознавців Дмитра Гринчишина, у квітні цього року відійшов у засвіти професор Левко Полюга. Чи повідомили про це в загальнонаціональних ЗМІ? На працях цих та інших трудівників науки виросло не одне університетське покоління.
То хіба в Україні важко знайти достатню кількість коштів для українознавчих інститутів, які забезпечують академічний рівень? Чи це все вже пилюка (якщо вдатися до сучасних метафор) на шляху до торжества футболу й усіх видовищ як вияву теперішньої панівної ідеології?
Як університетський викладач, скажу, що ті рамки роботи, які накинули всім закладам освіти цього навчального року, щоб закінчити його на місяць раніше до початку чемпіонату з футболу, — це просто нечуваний, безпрецедентний крок з боку влади, яким вона красномовно засвідчила свої пріоритети. І ніхто не протестував.
Сили університетських науковців поглинуті суто навчальною роботою і дедалі більшою бюрократизацією вищої школи. На словах ми переходимо на європейські освітні стандарти, а насправді — залишаємо навантаження на викладача удвічі (якщо не втричі) більше, ніж у європейських університетах. Жодних змін у цій галузі наш депутатський корпус не забезпечив і суттю справи не цікавиться. Нинішнє покоління молоді не читає і не має нормальних мовних навичок. Молода доросла людина не може самостійно сформулювати і висловити свою думку. Якщо відсутня ясність мовлення — це перша ознака того, що немає ясності й логіки мислення. Немає логічного мислення — отже, й немає прийняття адекватних рішень. Ми підходимо до такої стадії життя нашого суспільства, коли незнання мови й невміння чітко мислити постане як проблема національної безпеки. І це вже не тільки проблема української мови — це проблема нашого виживання взагалі.
— Чи тлумачить якимось чином наука такі явища?
— Такими проблемами займається соціолінгвістика. Факт мовної асиміляції має світове розповсюдження і тому не міг не зацікавити мовознавців. Пошук причин цього явища привів до вивчення внутрішніх, психологічних основ, які спонукають людину переходити з рідної мови на іншу. І це не лише неспроможність протистояти тискові держави, а й мовна лояльність самого народу.
Терміном “мовна лояльність” соціолінгвісти визначають ступінь прилученості носія до своєї рідної мови. Виходить, що в українців не надто висока мовна лояльність (про причини не йдеться, лише констатація факту). Хіба рідко траплялося, що ми відмовлялися від рідної мови саме з міркувань престижу, з бажання “вийти в пани”? Згадаймо, землячка з поеми Т. Шевченка “Сон”, який добре навчився “по-здєшнему” (тобто, по-російськи), Мартина Борулю з п’єси І. Карпенка-Карого, який хотів, щоб його неодмінно називали “папінькою”, а не “татом”. І кожен із нас має досить тих прикладів не лише з літератури, а й зі свого особистого досвіду. Чи багато було нас, українців, що сприймали б перехід на російську мову як проблему передусім морального вибору? Невже в кожному окремому випадку цей вибір був зроблений під загрозою життю? Ні. Хоч, звичайно, мовне відступництво (чи дезертирство — як назвав це явище Юрій Андрухович) має своїм рушієм страх.
Гадаю, ми ще навіть не усвідомлюємо сили тієї руйнівної енергії, яка поділила українців на суржикомовних, російськомовних, українськомовних і безмовних. І легковажити цією проблемою не можна. Потрібно виробляти техніку безпеки.
Справжні наслідки русифікації виходять на поверхню тільки тепер. Бо саме тепер активною силою суспільства стали покоління, виховані в 1970—1980-х роках, коли радянську Україну перетворювали на радянське ґетто і особливо плекали комплекс провінційності перед Москвою. Як не пригадати тут рядки з “Оргії” Лесі Українки: “Тепер в Елладі той лише має славу, кого похвалить Рим”. Оця ментальна москвозалежність, що в умовах незалежної України швидко переросла в залежність від великих грошей (яких імперія ніколи не буде шкодувати на підкуп митців поневоленого народу) і стала чи не головним викликом для тих, хто мав би формувати сучасну українську культурну політику. А проблеми, що їх антиукраїнські сили створюють для функціонування української мови в Українській державі, — логічний наслідок політичної безвідповідальності й організаційної безсилості тих, хто називає себе національною елітою.
Спілкувалася Марія ВИШНЕВСЬКА,
м. Чернівці
